Деякі з наведених положень судової практики радянського періоду знайшли своє підтвердження також у наведеній вище постанові Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. (з наступними змінами). Водночас в ній містяться нові рішення і роз'яснення щодо висвітлюваних правовідносин. В постанові Пленуму ВС України зазначається, що участь інших осіб у будівництві жилого будинку, здійснюваного забудовником, не створює для них права власності на жилий будинок, крім випадків, коли це не передбачено законом. Згідно з статтями 16 і 17 Закону України «Про власність» таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велося подружжям в період шлюбу (тут виникає спільна сумісна власність), або велось за рахунок спільної праці членів сім'ї (у такому випадку будинок стає їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними). Інші особи, які брали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок (його частину), а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю), якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно. В принципі, сьогодні аналогічні ситуації можуть мати місце і за участю юридичних осіб.
Виникає запитання, в якій формі повинні укладатися угоди про створення спільної власності шляхом сприяння у забудові. Такі угоди, по суті, є договорами про сумісну діяльність, передбачену ст.430 ЦК. Оскільки для договорів про сумісну діяльність законодавство не встановлює особливої форми укладення, то тут повинні застосовуватися загальні правила про форму угод (усна або письмова). Однак, як правило, громадяни не укладають письмово угоди про спільне будівництво навіть тоді, коли це за законом необхідно. У таких випадках фактичний співзабудовник повинен подати докази про наявність угоди про створення спільної власності на забудову, а також про розмір допомоги основному забудовнику.
Здійснюючи право спільної часткової власності на жилий будинок, співвласники вправі укладати угоди про розподіл користування реальними частинами жилого будинку. При цьому вони повинні додержувати правил ч.2 ст.113 ЦК про те, що забороняється такий порядок користування жилим будинком, за якого учаснику спільної часткової власності виділяються у користування тільки непридатні для проживання або підсобні приміщення (підвал, коридор, комора тощо). Розмір виділених у користування приміщень, як правило, повинен відповідати розміру часток у праві спільної власності громадян. При неможливості досягнення такої відповідності (наприклад, внаслідок архітектурно-будівельних особливостей жилого будинку) можливі розбіжності між частками у праві спільної власності і розмірами конкретних приміщень за наявності згоди співвласників. При відсутності такої згоди спір вирішується судом. Якщо перепланування будинку неможливе відповідно до часток у праві власності, суд може винести рішення про виділення одному із співвласників у користування менших за розміром приміщень і присудження йому з інших співвласників грошової компенсації залежно від проведеного перерозподілу часток у праві спільної власності на жилий будинок.
Угоди співвласників про встановлення порядку користування жилим будинком укладаються з додержанням загальних правил цивільного законодавства. Проте, якщо учасники спільної часткової власності на жилий будинок за угодою між собою встановили порядок користування відособленими приміщеннями будинку (квартирами, кімнатами) відповідно до частки кожного, і таку угоду нотаріально посвідчено і зареєстровано у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів, то вона є обов'язковою і для особи, яка придбає частку у спільній власності на цей будинок (ст. 118 ЦК). Для здійснення можливих будівельних змін необхідне отримання дозволу виконкому місцевої Ради народних депутатів.
Значні труднощі виникають при вирішенні спорів про виділення часток у жилому будинку. Відповідно до п.6 Постанови Пленуму ВС України від 4 жовтня 1991 р. (з наступними змінами) при вирішенні справ про виділ в натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам належить мати на увазі, що це допустиме, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру) або є технічна можливість переобладнати приміщення в ізольовані квартири.
Якщо ж виділ частки будинку в натурі неможливий, суд може на підставі відповідного позову встановити порядок користування приміщеннями будинку. Це можливе також стосовно учасників спільної сумісної власності. При неможливості виділення частки в натурі або встановлення порядку користування ним власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Враховуючи конкретні обставини, суд може і за відсутності згоди співвласника, що виділяється, зобов'язати решту співвласників сплатити йому відповідну грошову компенсацію за належну частку з обов'язковим наведенням мотивів (незначний розмір частки не дає можливості здійснити виділ в натурі, власник у даному будинку не проживає і забезпечений іншою жилою площею та ін.). Зазначеною Постановою дані й інші роз'яснення щодо здійснення права спільної власності на жилий будинок.
Громадянам можуть належати на праві власності, в тому числі спільної, квартири в багатоквартирних будинках, набуті в порядку приватизації, погашення паю членом житлового, житлово-будівельного чи іншого товариства, викупу наймачем квартири тощо. Тут можуть виникнути надзвичайно складні відносини спільної власності. Так, якщо всі квартири багатоквартирних будинків перебувають у власності окремих громадян, то одночасно виникає право спільної власності на загальнобудівельні конструкції такого будинку. Коли ж таких квартир одна або кілька, то може мати місце спільна власність між власником (співвласником) цих квартир і власником всього будинку (житловим чи житлово-будівельним кооперативом, підприємством тощо). Більше того, в одному будинку одні квартири можуть належати власникам на праві спільної часткової власності, інші — на праві спільної сумісної власності. Наведені та інші можливі варіанти спільного здійснення права власності на квартири свідчать про складність даної категорії правовідносин. Тому при вирішенні питань, пов'язаних з цими правовідносинами, необхідно керуватися як загальними нормами цивільного законодавства, так і спеціальними актами законодавства, зокрема Правилами користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями. Типовим статутом товариства (об'єднання) власників квартир (будинків),[16] статутами цих товариств (об'єднань).
4. Особливості права спільної власності за участю організацій (юридичних осіб).
До прийняття Закону про власність в СРСР, Закону України «Про власність», як вже зазначалося, виникнення спільної власності за участю організацій (юридичних осіб) було обмеженим. Малорозвинутим було і правове регулювання таких відносин. У ЦК України їх регулюванню присвячено безпосередньо всього кілька статей (ст.ст. 112—117,430—434), відповідно до яких не могла виникнути спільна власність між організаціями, які володіли майном на праві оперативного управління.
Найпоширенішою правовою підставою створення спільної власності було укладення договору про сумісну діяльність (ст.430 ЦК), за яким сторони зобов'язуються спільно діяти для досягнення господарської мети щодо будівництва і експлуатації міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства чи установи (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною особою), водогосподарських споруд і пристроїв, шляхів, спортивних споруд, шкіл, родильних, жилих будинків тощо.
В колишньому СРСР склалися в основному дві правові форми об'єднання майна організацій, які ведуть до виникнення спільної власності. При першій формі спільність майна виникає на підставі договорів організацій про сумісну діяльність. Учасники такого договору об'єднують належне їм майно і стають співвласниками на засадах часткової власності. Для цього учасники договору роблять внески грошима, іншим майном або трудовою участю. При цьому співвласники не створюють спеціального органу з правами юридичної особи для управління їхнім спільним майном. При другій правовій формі майнового об'єднання організації на свої кошти утворювали спеціальні міжколгоспні, кооперативно-державні, державно-кооперативні підприємства з правами юридичної особи, здійснюючи право оперативного управління майном у своїй господарській діяльності (будівельні роботи, переробка сільгосппродукції тощо). Крім того, колгоспи і радгоспи мали входити до складу виробничих об'єднань, зберігаючи за собою економічну і юридичну самостійність, а також право власності чи право оперативного управління (нині право повного господарського відання) на не передане об'єднанню майно.
Правовий режим майна міжгосподарських підприємств і виробничих об'єднань визначався переважно спеціальним законодавством, наприклад. Типовим положенням про кооперативно-державну і державно-кооперативну організацію в системі Держ-агропрому СРСР.[17] Нині такі підприємства реформуються шляхом приватизації державної частки.
Міжгосподарські підприємства (організації), маючи статус юридичної особи, розпоряджалися майном лише у межах своєї спеціальної правоздатності. Такі підприємства не є суб'єктами права власності, а тому не вправі були розпорядитися належним майном у цілому, оскільки це означало б, по суті, ліквідацію спільної власності. При припиненні діяльності міжгосподарського підприємства його майно ділилося у відповідних частках між усіма учасниками.Виробничі і агропромислові об'єднання мали права юридичної особи і здійснювали свою діяльність на основі майна, внесеного колгоспами і радгоспами на умовах права оперативного управління. Одночасно колгоспи і радгоспи зберігали свою економічну і юридичну незалежність (самостійність). Певний час найпоширенішою формою об'єднань колгоспів і радгоспів були агропромислові об'єднання — так звані РАПО. Проте така форма об'єднань виявилась малоефективною, у зв'язку з чим колгоспам, радгоспам та іншим їхнім учасникам було надане право вільного виходу з них, що фактично призвело до їхньої ліквідації.