ЖИРИНОВСКИЙ ВОЛОДИМИР ВОЛЬФОВИЧ
Голова Ліберально-демократичної партії Росії
Російському виборцю хочеться бачити сильного, розумного, з почуттям гумору лідера. Щодо перших двох якостей можуть виникнути суперечки, а от достатньо невеселу атмосферу російського політичного життя безумовно прикрашає Володимир Вольфович.
З ним не скучиш. То він прямо на пляжі приймає в партію батька врятованого їм хлопчика, на теледебати кандидатів у президенти приходить з краваткою-«метеликом», раптом змінює імідж і з’являється (як у січні 1992 р.) перед журналістами з короткою стрижкою, що носять нині, як говорять знавці, бойовики, то прямо у прямому ефірі влаштовує бійку з Б. Нємцовим, то позує для своєї воскової копії.
У лютому 1993 р. він, захищаючи честь російського президента, організовує пікет біля посольства Франції в Москві, протестуючи проти випуску французами горілки під назвою "Борис Єльцин". Але найефективнішим , звичайно, було організування десанту в Ірак, у який повірили всі газети і десь протягом тижня Жириновский був чи не головною темою преси, що не любила його й неодноразово обіцяла не звертати на нього уваги.
Критика не турбує Володимира Вольфовича - пишіть, що хочете, тільки прізвище правильно вкажіть. Щирим гнівом відповіли деякі журналісти на пропозицію включити російських солдат у число військ ООН, що одержують оплату валютою, але, не зважаючи на це, незабаром перші російські воїни вирушили до Югославії. А тільки-но варто було йому, в листопаді 1992 р. заявти, що він заборонить у Москві рекламу на іноземних мовах, якщо стане мером міста, і чинний мер Лужков враз видав подібний указ.
Народився Жириновський 25 квітня 1946 р. у м. Алма-Ата в багатодітній сім'ї, шоста дитина.
Свою першу самостійну акцію Володимир Вольфович описує так: "25 квітня 1946 р. у об 11 годині я хотів вийти в цей світ. Подзвонили в "швидку" - вона не приїхала. Побігли за пенсіонеркою-акушеркою: вона не прийшла. І я сам вийшов. Сам!!!"
У той же рік батько Володимира - Вольф Андрійович, юрист, - помер, мати - Олександра Павлівна, домогосподарка, - змушена була піти на роботу в зооветеринарний інститут. Олександра Павлівна родом із Саранська, повіту Пензенської губернії, як і її батьки. Про батьків батька він говорить таке: "Бабуся і дід, що загинули, ще у війну були росіянами. Але якщо історики, що зайнялися вивченням мого походження і захистили на цьому дисертації, знайдуть іншу кров, я буду тільки щаливим, оскільки президент багатонаціональної країни теж повинний бути багатонаціональний".
Сім'я жила бідно, у «коммуналці», видана їм у 1940 р. трикімнатна квартира, під час війни через наплив біженців в тил була "ущільнена", Володимира здали до дитячого садку на "п'ятиденку", тут проявилися його майбутні дисидентські схильності: "Мої дитсадівські вихователі можуть підтвердити, що просили батьків забрати мене із дитсаду, оскільки я виявився некерованим, як усі діти, що погоджувалися грати в одну гру. Мені потрібно було своє. І перша вчителька, Марія Петрівна, теж була незадоволена моєю некерованістю".
У той же час Володимир не міг реалізувати своїх потенційних можливостей: мріяв навчитися грати на фортепіано, але не було можливості... Намагався грати в духовому оркестрі У Домі піонерів в Алма-Аті, через те, що навчання там було безплатним, у струнному оркестрі на народних інструментах, на домрі... Батьки ще й гітару купили і самовчитель. Після закінчення алма-атинської школи в 1964 р. він приїжджає в Москву з бажанням зробити дипломатичну кар'єру. Треба сказати, дуже честолюбна мрія була в цього нового провінціала. Без "спеціального підготування" вступити до Інституту Азії й Африки при Московському університеті, «ковалю радянської еліти» було практично неможливо. Володимир же вступає з першої спроби. У групі за фахом "Туреччина і турецька мова" було 6 чоловік: у тому числі син генерала, син заступника міністра закордонних справ, син відповідального робітника ЦК КПРС, син начальника головкому держкомітету по зовнішньоекономічних зв'язках. Зав'язати дружбу з ними йому, що жив в гуртожитку на невеликі гроші, що надсилалися матір'ю, було неможливо. Залишалися заняття і суспільна робота. В університеті першокурснику Жириновському дали характеристику, що атестувала його як активного дисциплінованого комсомольця, що завжди охоче виконує доручення. Крім того, він відмінник у вечірньому університеті марксизму-ленінізму. От тільки через убогу рознарядку для інтелігенції, для вступу в КПРС у Жириновського шансів не було.
У 1967 р. він бере участь у роботі дискусійного клубу на Центральному телебаченні, а в 1969-1970 р. стажується на Держтелерадіо.
Вже на 4-му курсі Володимир - член профспілкового комітету, секретар бюро ВЛКСМ інституту. У якості заохочення в 1969 р. його направляють у Туреччину на будівництво Іскандерунського металургійного комбінату перекладачем. "Ще перед відльотом купив у "Шереметьево-2" на всі гроші, що залишилися, значки, - згадує Жириновський, - дарувати як сувеніри. Штук 30 узяв. У Туреччині я провів декілька місяців. Значки роздавав знайомим - у кафе, магазинах. А турецька таємна поліція, що спостерігала за мною, витлумачила усе по-своєму. На одному із значків був Пушкін. З бакенбардами. Поліцейський прийняв його за Карла Маркса в молодості, а в Туреччині комуністична пропаганда заборонена законом... Намагалися завести справу. Допитали моїх знайомих, вони підтвердили, що я навпаки, нічого такого їм не говорив. Місяців зо два тривав цей процес, мені не дозволяли їхати з країни, поки не розібралися"
Стамбульська ж газета "Мілліет", передаючи ці події (їй, очевидно належить пріоритет в освітленні багатогранної діяльності Володимира Вольфовича), писала, що Жириновский був посаджений у турецьку в'язницю на цілу добу за те, що, незважаючи на численні попередження місцевої влади, він не тільки продовжував поширювати серед турецьких робітників і значки з зображеннями Леніна і Маркса, але навіть агітував їх за комуністичний спосіб життя.
Після цього інциденту комсомольську кар'єру було облишено. Незважаючи на те, що Жириновський із відмінністю закінчив в 1970 р. університет, а в 1969-1970 р. стажувався в Держкомітеті по зовнішньоекономічних зв'язках, замість екзотичних країн його напавляють у штаб Закавказького військового округу. У тбіліських казармах лейтенант Жириновский провів 2 роки (1970-1972 р.) один без молодої дружини, що залишилася в Москві. Демобілізувавшись з армії, він до 1975 р. працював у секторі Західної Європи Міжнародного комітету захисту миру. Вивчення німецької мови він сполучає з навчанням на вечірньому відділенні юридичного факультету МГУ (1974-1977 р.), залишаючись "невиїзним". У змінившої його в міжнародному відділі племінниці тодішнього секретаря ЦК КПРС Бориса Пономарьова доля була більш сприятливою.
У 1975-1977 р. Жириновський працював у системі профспілок - на економічному факультеті Вищої школи профспілкового спрямування, у деканаті по роботі з іноземними учнями, у 1977-1983 р. - у Інюрколегії Міністерства юстиції СРСР, із 1983 по 1990 р. був керівником юридичної служби видавництва "Світ".
Пробудження свого політичного темпераменту Жириновский зв'язує з початком "перебудови". У перші роки - безумовна підтримка Горбачова, співчуття гнаному Єльцину ("Я дуже переживав, коли його не вибрали у Верховну Раду на I з'їзді народних депутатів"). У середині 1990 р. з'являються перші интерв’ю, що критикують Бориса Єльцина.
Перший прояв його політичної активності, було помічено на установчому зборі Товариства єврейської культури (ТЕК) у театрі "Шалом". Вразивши багатьох активністю, вирізнялася людина, що невідомо узялася відкіля, -Жириновський. Був він благополучно обраний за своє іскрометне красномовство... У перше правління (під номером 12), що зібрало, ніби в Ноевому ковчезі, усякої тварі по парі: члена ЦК КПРС, головного єврея Єврейської автономної області - її першого секретаря Левка Шапиро, і підпільщика Юлія Кошаровского. Жириновский закріпив за собою керівництво відразу декількома секціями. Зокрема: а) гуманітарно-правовою; б) філолофсько-релігійною; в) історичною; г) зовнішньоекономічних зв'язків.
Наступний крок - 8-9 травня 1988 р., установчий з'їзд Демократичної спілки. Саме Володимир Жириновський, коли виявилося, що проводити засідання на другий день з'їзду в Кратово немає де, домовився із сільським народним депутатом, і той надав місцевий клуб для цієї антирадянської акції. Саме Жириновський тут же під гаслом "Рішення XXVII з'їзду КПРС - у життя!" створив першу фракцію ДС - меншовиків. І зразу ж від першої Ради ДС почали відколюватися російські партії: партія Убожко (Консервативна партія), партія В. Богачова (Європейська ліберально-демократична партія), партія Е. Дебрянської (Транснаціональна радикальна партія), Лібертаріанська партія, і, навіть, Ліга сексуальних меншостей.
Тоді, правда, у полум'ї дискусій, забули обрати Координаційну раду, так знову Жириновський виручив - пригадав про це на станції Кратово, - відразу на платформі він сам і увійшов до її складу, правда, у партію так і не вступив, але підтримував її. У цьому ж році він підготував проект-програму Соціал-демократичної партії Росії, пошук прихильників для створення якої закінчився безрезультатно. Пізніше цей документ був використаний із незначними поправками при упорядкуванні програми Ліберально-демократичної партії Радянського Союзу (ЛДПРС), ініціатором створення якої виступив Жириновський, що організував "неформальний" установчий з'їзд ЛДП у грудні 1989 р.
Основні сформульовані тоді позиції ЛДП збереглися і в даний час. Вже тоді Жириновский сформулював головне питання своєї програми - питання національно-державного устрою. Він запропонував для рішення національних проблем заснування губерній за принципом, що існував до 1922 р.; запропонував сміло перейти до європейської моделі товариства (вільна економіка, права людини на першому місці, цивільне товариство), жорстокої централізованої влади. "Інакше ніякі реформи не пройдуть, - говорив він. - Повинна бути одна держава, один президент. Але без централізації економіки".