Спираючись на це, треба тепер звернути увагу на діяльність, з цього періоду, на Луганський казенний ливарний завод, що діяв на березі річки Лугань з кінця ХVІІІ ст.. Цей завод поклав початок металургійній промисловості Наддніпрянської України.
14 листопада 1795 року був виданий указ Катерини ІІ «Об устроении литейного завода в Донецком уезде при речке Лугани и об учреждении ломки найденного в той стране каменного угля» [46, с.12]. У відповідності з цим указом на Лугані й був побудований ливарній завод. Для забезпечення останнього вугіллям на землі селища Третя Рота біля Лисичої балки заклали шахту. Це була перша шахта Донбасу, що поклала початок промисловій розробці кам’яного вугілля в басейні. У квітні 1796 року вона дала перше вугілля.
З уведенням у діло чавуноливарного заводу в Луганську здійснювалася по суті технічна революція в металургії. Це усвідомлював й сам Карл Гаскойн, шотландський інженер, якому було доручено царським урядом будівництво підприємства. К. Гаскойн писав про Луганський завод, що він є «…новою у своєму роді установою, тому що всі роботи в ній будуть проводитися кам’яним вугіллям, а такий спосіб до цього часу в Російській імперії не токмо був невикористаний, але й невідомий» [16, с.41].
Луганський завод виконував в основному військові замовлення. Так, уже перші гармати були тут відлиті з початку діяльності підприємства. Уже на початку ХІХ ст.. Луганський завод являв собою велике підприємство, де було 3 домни, 2 вагранки, 5 повітряних печей, парові машини, водяні турбіни і т.д. Проте справи на підприємстві не ладилися. Ефективній роботі заважала перш за все хронічна нестача кам’яного вугілля та коксу й невисока якість залізної руди. Не дивлячись на це, треба зазначити, що хоч Луганський завод на початку й мав невелику дію, він перш за все стояв на рівні досягнень європейської техніки того часу, особливо що стосується експлуатації своїх шахт та рудників. Але не дивлячись на це, підприємство постійно відчувало нестачу в залізній руді високої якості. З цієї причини воно переходить на переробку чавуну з брухту, а також споживає привізний уральський чавун майже до 1856 року. І хоча завод стає збитковим щодо виробництва чавуну, війни Російської імперії з Наполеоном (до 1815 року) і Туреччиною (1828-1829 роки), Кримська кампанія (1853-1856 роки) змушували уряд підтримувати Луганський ливарний завод.
Не дивлячись на всі труднощі, у 50-х роках ХІХ ст.. Луганський завод досягає успіху не тільки у виробництві воєнної продукції, але й у художньому литті. Мало кому відомо, що пам’ятник Слави, установлений у Полтаві на честь перемоги Петра І над шведами, відлитий на Луганському заводі. Тут же виготовлені деталі пам’ятника князю Володимиру в Києві.
В 70-х роках ХІХ ст.. Луганський завод мав 11 цехів, оснащених 17 печами, 32 горнами, 50 верстатами й паровими машинами. На ньому працювало 5160 чоловік, а на трьох його рудниках – Лисичанському, Успенському й Городищенському – 6327. [18, с.11] На підприємстві виготовлялися снаряди для артилерії, залізні речі для арсеналів і фортець, а також різного роду механічні прилади для всіх галузей промисловості.
В 70-ті-80-ті роки ХІХ ст.. Луганський ливарний завод виступає як організатор доменного виробництва. Так, у травні 1850 року, під безпосереднім керівництвом фахівців цього підприємства було вперше пущено домни Керченського заводу; у квітні 1862 року Петровського, а в 1870 році – Лисичанського. Отже, не зважаючи на всі протиріччя та труднощі, Луганський завод стає великим центром промислової діяльності на Півдні України.
Після поразки в Кримській війні й Паризького мирного договору Російській імперії заборонялося мати воєнний флот на Чорному морі. Потреба в Луганському заводі стає проблематичною, тим більше, що завод був нерентабельним. На середину 70-х років ХІХ ст.. підприємство опинилося в доволі скрутному становищі. У 1876 році урядом були призначені торги заводу, але не знайшлося на той момент відповідного покупця. Війна Олександра ІІ з Туреччиною в 1877-1878 роках створила потребу у воєнній продукції заводу й ще на якийсь час продовжила його існування. І в червні 1883 року на Луганський завод було відряджено інженера Полякова з метою на місці дослідити стан, в якому знаходився завод. Поляков констатував занепад заводу щодо технічного становища та керівництва. Було виявлено, що 213 вироблених набоїв ідуть на брак. Це, за словами Полякова, було провиною технічного нагляду. Інженер прийшов до висновку, що роботу підприємства можна налагодити, але за умови ліквідації технічних неполадок. За його участю був складений кошторис на 1884 рік, і навіть у травні 1885 року начальник Луганського гірничого округу пропонував гірничому департаментові зробити замовлення на виготовлення набоїв Луганському заводові на 1886 рік, якщо вартість їх виготовлення на цьому заводі буде приблизно однаковою з вартістю на Уралі. І все ж таки, незважаючи на пропозиції інженера Полякова й керівництва гірничого округу, 20 червня 1887 року Луганський ливарний завод був закритий [17, с.2].
Отже, закінчилась 92-річна історія Луганського казенного ливарного заводу, котрий був піонером в освоєнні виплавки чавуну в доменних печах на мінеральному паливі. У післяреформений період перед підприємцями Луганщини дуже гостро постала проблема безмитного ввезення з-за кордону заліза, металевих виробів, рейкового заліза, чавуну тощо. Підприємці заявляли про необхідність ліквідувати всі пільги від 1861 року і поставити виробників в однакові умови, запровадивши еквівалентний збір як на привізні, так і вітчизняні сталь та залізо.
Можна підкреслити, що на кінець ХІХ ст.. тільки загальна суми виробів, що були увезені для залізниць із-за кордону, досягла 1 млн. карбованців. Частка іноземного чавуну й заліза в споживанні становила в 70-ті-80-ті роки від 60 до 70 %, а в першій половині 90-х років – понад 50 %. Таку ж велику роль у внутрішньому споживанні країни в названий період відігравало й імпортне кам’яне вугілля. Так, у 1866 році спожито вугілля 67,3 млн. пудів, а ввезено 39,7 млн. пудів (59 % від споживання), у 1870 році 93,7 і 51,6 (55 %), у 1875 році 165,8 і 61,5 (37,1 %), у 1877 році 197,9 і 87,9 (44,4 %), а в 1883-1885 роках було ввезено 122,3 млн. пудів. [11, с.4]
Така економічна політика імперського уряду йшла урозріз з інтересами Наддніпрянської України, виробничі потужності якої автоматично ігнорувались. Харківський комітет з торгівлі й виробництва, що представляв інтереси Донецького басейну, бачив вирішення проблеми постачанням металу в розвитку української металургії, яка «зупинилась у своєму розвиткові й мито повинно було мати силу для того, щоб сприяти її розвитку. Зростання вугільної індустрії в Донецькому басейні забезпечить великий обсяг заробітної плати для селян, раніш обмежених єдиним сільськогосподарським наділом». Але ці справедливі вимоги не зустрічали позитивного відгуку правлячих кіл імперії. Навпаки, виникли пропозиції зменшити мито на чавун до 5 копійок (з 15 коп.), а на мортименте залізо до 45 копійок (з 50-60 коп.), що й було зроблено в акті про тарифи 1868 року. Більш того, було дозволено безмитний довіз заліза й чавуну за спеціальними замовленнями окремим заводам. Цей безмитний довіз був достатньо високим і становив у другій половині 80-х років ХІХ ст..: для чавуну в середньому 80 %, для заліза – 44 % [32, с.4]. Економічна політика Російської імперії щодо чорної металургії не була обумовлена інтересами української індустрії.
Прибуток російської промисловості від довізного дешевого металу йшов поряд із втратами української промисловості на експорті. Останній через високі розцінки на залізничні перевезення ніколи не міг стати таким же прибутковим, як продаж за цінами, що превалювали на ринках імперії.
Отже, імпортування металу та виробів з нього, хоч і з деякими коливаннями, відбулося в період швидкого збільшення виробництва цих товарів в Україні, що завершилося утворенням надлишків після того, як були задоволені потреби внутрішнього ринку. Таким чином, поширення імпорту не було обумовлено балансом металу на внутрішньому ринку, а лише кон’юктурними міркуваннями російських промисловців щодо питань комерційного прибутку. Наприклад, різке збільшення імпорту чавуну в період 1880-1889 років було результатом скасування мита на цю продукцію у 1880 році. І хоч основна частина імпорту не поглиналась українським ринком, прямуючи транзитом у російські губернії, однак існування такого значного об’єму імпорту з одночасним експортом таких же товарів з України означає підпорядкування промислових інтересів Наддніпрянської України інтересам російських індустріальних центрів.
Але завдяки і в результаті активної діяльності промисловців у 1877 році імперським урядом відміняється безмитне ввезення з-за кордону паровозів та рухомих частин, а в 1879 році Комітет міністрів приймає постанову, згідно з якою на вітчизняних заводах, які виробляли сталеві рейки, виключалося за можливістю вживання іноземних металів. Ці досягнення були набуті завдяки активним діям підприємців Донбасу, зокрема Луганщини. Це був великий внесок в розвиток регіональної важкої промисловості.
Взагалі для підприємців було проблематичним вкладання коштів у металургію без надійного захисного мита. Про це неодноразово заявлялося на з’їздах гірничопромисловців Півдня Росії. Так, на з’їзді 1886 року було зроблено акцент на політичній стороні справи. «Не можна не брати до уваги, – зазначали його учасники, - що корінні заводи забезпечують країну металом, який відіграє таку важливу роль у засобах державної оборони». Недооцінка з боку імперського уряду цього факту може «залишити країну і уряд без чавуну, заліза і сталі у випадку політичних ускладнень на Заході» [28, с.10].