Що ж стосується введення мита на привізне паливо, то це питання було поставлено вуглепромисловцями ще в 1874 році, на першому з’їзді гірничопромисловців Півдня Росії. Їх вимоги не задовольнялися, бо викликали активний опір з боку споживачів дешевого англійського вугілля. Південноросійське гірниче товариство, що було створене в 1877 році ставило перед урядом питання про введення 5 % мита на іноземне вугілля, яке завозилося через чорноморсько-азовські порти й західні митниці. Саме із 80-х років гірничопромисловці намагаються зробити все для того, щоб витіснити іноземців із внутрішнього ринку країни. Задля цього вони разом із заходами по поліпшенню збуту вітчизняного (перш за все вугілля з Донецького басейну) вугілля прагнули розширити коло споживачів, серед яких були залізниці та металургійні підприємства, які 28 % своїх потреб у мінеральному паливі задовольняли привізним. А тим часом, українські підприємці мали потенційні можливості замінити привізне вугілля донецьким на 40 %. Південноросійське товариство розрахувало, що в українських промислових центрах, зокрема на Луганщині, можна було б збільшити збут вугілля із 61,7 млн. до 120,7 млн. пудів. Проте ці плани, на думку товариства, могли здійснитися лише при введенні 5 % мита на англійське вугілля.
У 1884 році був введений перший митний збір на вугілля, кокс і торф, що призупинило потік іноземного палива на внутрішній ринок. А з 1887 року митний тариф становив уже 30 копійок з пуда за чавун, що привозився через західний сухопутний кордон, і 25 копійок з пуда за чавун, що привозився морем. Також мито було підвищено до 50 копійок замість 20 копійок за пуд залізних та стальних рейок; до 50 копійок за сортове залізо тощо. Мито на кам’яне вугілля було встановлено тарифом 1887 року у 2 копійки з пуда для західного сухопутного кордону, в 1 копійку з пуда для портів Балтійського моря і в 3 копійки з пуда – для портів Чорного моря, де особливо сильним конкурентом було англійське кам’яне вугілля. Мито на довізний кокс встановлене в 3,5 і в 4,5 копійки з пуда. З іншого боку, ще раніше за виробництво паротягів і рейок з вітчизняної сировини була встановлена висока премія – у 3 тисячі карбованців за паротяг і в 35 копійок з пуда рейок. У 1876 році вона знову підтверджена в цьому розмірі на 8 років уперед.
Але слід зазначити, що встановлене мито на вугілля не задовольняло повністю гірничопромисловців Луганщини й України в цілому. Крім того, оподаткування привізного палива в Чорноморські та Азовські порти в кілька разів було вищим, ніж у портах Балтійського моря. Після 1887 року уряд ще декілька разів підвищував митні збори на вугілля, машини, залізо, сталь тощо з метою стримування бурхливих напливів іноземних товарів і захисту вітчизняних підприємців.
Які ж були економічні результати такої політики підприємців. По-перше, значно зросли прибутки країни й Луганщини як промислового регіону країни. Завдяки митному збору окрім прибутку було зміцнене становище вугільної та металургійної промисловості регіону. По-друге, це те, що торговий баланс держави набрав позитивного вигляду, особливо це було помітно наприкінці ХІХ ст..
Отже можна як висновок зробити таку замітку, що Луганщина в составі Наддніпрянської України на зламі ХІХ-ХХ ст.. посіла провідне місце в Російській імперії у сфері видобутку кам’яного вугілля, виробництва чавуну, заліза й сталі. Це стало можливим завдяки активному розвитку підприємницької діяльності й іноземному капіталу, що інвестував гроші в українську промисловість. Розглядаючи іноземний капітал як таковий, то його можна поділити на кілька великих етнічних груп: російський капітал; єврейський; польський; англійський; німецький; французький та бельгійський капітали.
Іноземців приваблювали в Донецькому басейні, перш за все, кам’яне вугілля, якого було вдосталь, й близькість залізної руди. Також дешева робоча сила, інтенсивне залізничне будівництво, а ще високі прибутки. Іноземці були під опікою імперського уряду, на пільгових умовах будували металургійні й машинобудівні заводи, вугільні шахти та інші підприємства. Тільки за 14 років (з 1888 по 1902 роки) на Луганщині виникло біля 62 іноземних акціонерних компаній з основним капіталом у 182 млн. карбованців [1, с.233].
Припливу іноземних капіталів сприяла й та обставина, що в 90-ті роки ХІХ ст.. фінансове господарство Російської імперії значно оздоровилося. Фінансова реформа С.Ю. Вітте дозволила встановити твердий грошовий обіг, що рятувало іноземців від ризику збитку на хиткій валюті. У ввозі іноземного капіталу були зацікавлені й самі вітчизняні підприємці, які отримували значний прибуток від участі у змішаних іноземно-російських акціонерних компаніях.
Важливе значення мало перенесення з 1896 року центру ваги обмежень, що накладалися на українські акціонерні компанії під впливом загального законодавства, що визначало права іноземців зі складу акціонерів на слюда адміністрації. Дана позиція отримала подальший розвиток у листопаді 1896 року, коли в Комітет міністрів було внесено подання Міністерства фінансів про збільшення основного капіталу товариства Азовського пароплавства. У документі вказувалося, що «випуск тільки іменних акцій з обмеженням права придбання їх одними російськими підданими при сучасних умовах кредиту не гарантує ще проти участі у справі іноземних капіталів. Така участь, хоча й непряма, не підлягає сумніву». [4, с.12]
Комітет міністрів, схваливши таку позицію, у подальшому став керуватися принципом, що був сформульований наступним чином: «якщо «компанія» може володіти нерухомим майном поза міських поселень у губерніях, пойменованих в указі 14 березня 1887 року, в адміністрацію не допускаються іноземці». Той же принцип був поширений і на акціонерні компанії, що діяли в інших місцевостях, де заборонялося проживання або володіння власністю іноземцям, а також на компанії, що займалися виробництвами, не дозволеними для цих осіб. Тоді ж був зроблений і наступний крок: дозволялося обрання іноземців у слюда правлінь акціонерних компаній у меншості.
У 1898 році питання про іноземні капітали знову привернуло увагу, причому на цей раз не тільки урядових кіл, але й суспільства, зокрема преси. Політика Міністерства фінансів у цій галузі підпадала під жорству критику з псевдо патріотичних позицій. Утворилася опозиція, що виражала інтереси тих підприємців, які побоювалися посилення конкуренції на внутрішньому ринку. У палацових сферах вона очолювалася князем Олександром Михайловичем. Під впливом цієї опозиції опинився і Микола ІІ.
Унаслідок цього із середини 1898 року Микола ІІ почав на уставах іноземних компаній ставити резолюції про небажаність допущення в Росію іноземних капіталів. С.Ю. Вітте, намагаючись протидіяти цьому, у лютому 1899 року подав Миколі ІІ доповідь «о необхідності установи та дотримування конкретної програми торгово-промислової політики імперії». Основне місце в ній належало проблемі іноземних капіталів. Пояснюючи свою діяльність з розширення припливу іноземних капіталів в акціонерну справу Російської імперії, С.Ю. Вітте писав, що він неодноразово ставив питання про необхідність визнати те, що запровадження в Росії іноземних капіталів для розвитку торгівлі й промисловості є річ бажана, яку треба підтримувати [11, с. ]. Така позиція міністра ніколи не отримувала принципового схвалення, але саме на ній ґрунтувалася вся практична діяльність фінансового відомства в галузі акціонерного засновництва.
І так, починаючи з кінця ХІХ ст.. головна маса іноземного капіталу була спрямована у промисловість. Так, близько половини французьких коштів вкладалося у добувну й металургійну промисловість Донецького басейну. Із 7 найбільших чавуноливарних заводів Катеринославщини 6 керувалися французькими фахівцями. Так, французи становили 3 % загальної кількості робітників на заводах Луганщини.
Активно діяло в регіоні й Донецьке акціонерне товариство. Створена в Парижі в 1891 році з капіталом у 6 млн. франків, ця компанія через два роки, збільшивши розмір своїх сумарних капіталів додатково на 4 млн., почала експансію на Південь України. Перекупивши в різних осіб близько 1,2 тис. десятин землі в Катеринославській губернії, правління фірми 1893 року почало споруджувати тут металургійний завод, котрий був ще й здатний сам переробляти свою продукцію. На 1 січня 1896 року суто ливарна частина підприємства вже включала в себе дві домни продуктивністю 300 тисяч чавуну щодоби, машину для подачі кисню, коксові печі з промивальними агрегатами. Крім того, малися в наявності хімічна лабораторія, механічна майстерня, бесемерівський, мартенівський, листопрокатний цехи. Тобто все свідчило про те, що власники намагаються започаткувати в себе всі види й типа залізо обробки, окрім пудлінгування.
Очолював завод французький інженер Юп Флятто, доменним виробництвом керував Франсуа Бар раль. При заводі існували лікарня, аптека, початкова школа.
Французько-бельгійське Донецьке металургійне товариство штампування (засноване 8 червня 1895 року з капіталом близько 1,7 млн. франків, до діяльності в Російській імперії допущено 8 березня 1896 року) восени 1895 р. взялося до спорудження підприємства відповідного профілю поблизу ст.. Нижньодніпровськ (Катеринославська губернія, сучасна Луганщина становила більшу частину даної губернії), а вже через рік ця виробнича одиниця стала до ладу, випускаючи ковальські виливки, заклепки, гайки, болти, шурупи, дріб та шрапнель для артилерійського відомства Військового міністерства. Обладнана вона була згідно з усіма вимогами того часу: у механічному відділенні працювало понад 100 верстатів семи видів, у тому числі – фрезерні й гвинторізні, у ковальському – 14 молотів, горни й печі, у штампувальному – 2 локомобілі, 5 агрегатів для приготування різного роду слюсарно-механічних дрібниць та ін. [17, с.3]
Єдиним на всю східну Наддніпрянщину підприємством по виготовленню товарних вагонів марки «Дековіль» був Нижньодніпровський завод Анонімного товариства «Франко-російські майстерні». Створений протягом 1895-1896 рр. він складався з 4 відділень (загального, механічного, деревообробного, болтового). Тільки по території заводу було прокладено до шести верст залізничної колії. У його стінах працювало до 140 верстатів, 9 парових молотів.