Отже, участь французів у розвитку Луганської промисловості набуває своїх остаточних форм в останніх десятиріччях ХІХ ст.. Саме тоді приплив французьких громадян в імперію стає масовим, а їх присутність у виробничій сфері – регулярною.
Загальна сума капіталів французьких підприємців на Луганщині, що працювали за французькими чи російськими статутами, становила 120 млн. франків. Бельгійці вклали в українські підприємства 75 млн. крб.., або понад ½ всіх вкладень коштів у Російській імперії. Німці використовували свої кошти для будівництва заводів і банків, англійці виділили 23 млн. крб.., або 1/20 всіх вкладів в імперії. В останнє десятиріччя ХІХ ст.. іноземні інвестиції у вигляді акціонерного капіталу в Російській імперії досягне 911 млн. крб.., у тому числі в гірничозаводській промисловості – 437,9, у металевій – 145,3, хімічній – 29,3, керамічній – 26,6, харчовій – 11,4, текстильній – 71,4.
Окрім французьких та англійських підприємців, великий внесок у розвиток промисловості Луганщини зробили й представники бельгійського капіталу. На території Луганщини була створена велика мережа підприємств. Ці підприємства мали в своїй основі змішаний капітал. До складу адміністрацій таких підприємств входили, окрім самих бельгійців, також представники української та російської буржуазії. На території Луганщини діяли такі російсько-бельгійські підприємства: Товариство для виробництва соди у Росії фірми «Любімов, Сольве і К0». Дане підприємство було засновано у 1889 році. Зараз це Лисичанський содовий завод, який знаходиться у місті Лисичанськ. Також до складу великих бельгійських підприємств віднести «Бельгійське акціонерне товариство доменних печей і фабрик». До складу цього товариства входили такі заводи: Ольховський бензольний завод (1898 р.), Ольховський кам’яновугільний рудник (1898 р.), Ольховський чавунно-плавильний завод (1898 р., зруйнований в Громадянську війну, невідбудований), Магдалинські вугільні копі. «Південно-Російське дніпровське металургійне товариство» вміщувало в собі: Алмазнянський (Кадієвський) металургійний завод (1896 р.), а також розвинену мережу вугільних копі. На Луганщині діяли ще такі великі підприємства як: Бельгійське акціонерне товариство для виробництва емалірованого посуду та керосинових ламп (засновано в 1896 р., в місті Луганськ, зараз це Луганський емалювальний завод), Анонімне товариство «Луганські ливарні заводи» (засноване 1897 р.), акціонерне товариство Петромар’ївських й Варваропольських кам’яночавунних копі (1894 р.), акціонерне товариство «Доменні печі в Білой» знаходилось поблизу міста Алчевська (засноване в 1898 р.), «Костильний завод» в Луганську (1897 р., нині це завод «20-ти річчя Жовтня»), Російсько-Бельгійське товариство по виробництву вибухових сумішей й хімічних продуктів, завод Фавьє в селищі Михайлівна (1899 р.), Дрітяно-цвяховий завод «Урдекен та Дюшасан» (місто Луганськ, 1897 р.).
З вище сказаного можна зробити висновок, що бельгійські підприємці почали займати провідне місце в розвитку промисловості Луганщини наприкінці ХІХ ст.. Про це в свій час яскраво засвідчив журнал Слов’яносербских уїздних земських зборів за 1897 р., с. 13: «За останні п’ять років Донецький басейн можна по справедливості назвати російською Бельгією, не тільки по характеру промисловості, а і по тому, що вона знаходилася в своїй більшості в руках бельгійців».
Вже на 1900 р. 72 % акціонерних капіталів гірничозаводської промисловості Російської імперії належало іноземцям, а в українських губерніях їх частка сягала 80-90 %. За період з 1890 по 1900 рр. іноземні капітали лише в кам’яновігульній промисловості зросли в 5,6 рази, досягли у 1900 р. 95,3 млн. крб. Акціонерні компанії з іноземним капіталом зосереджували понад 70 % видобутого в Донецькому басейні вугілля. Так, в 1872 р. було створено перше акціонерне кам’яновугільне товариство – Товариство Південноросійської кам’яновугільної промисловості. На 1900 р. відбувається концентрація вугільної промисловості, скорочення кількості дрібних вугільних підприємств. Зі 142 шахт, що існували у 1878 р., залишається 84. Характерною особливістю розвитку вугільної промисловості було те, що більшості акціонерних товариств заборонялося придбавати нерухомість для інших цілей, ніж забезпечення виробництва. І якщо навколо металургійних заводів виникали селища, які потім виростали в міста, то навколо вугільних шахт такого не було [8, с.11].
З 310,7 млн. пудів вугілля і антрациту, видобутих на Луганщині на підприємствах, зайнятих тільки виробкою мінерального палива, на іноземні підприємства припадало 300,6 млн. пудів або 49,2 %. Але сюди слід ще додати вугілля, що видобувалося у 6 іноземних комбінованих підприємствах, тобто в металургійних підприємствах з власними кам’яновугільними копальнями, у кількості 174,8 млн. пудів. Усього на долю іноземного капіталу припадало наприкінці ХІХ ст.. 431,3 млн. пудів з 844,6 млн. пудів усього виробництва Луганщини, або більше 50 %. Що ж стосується національного складу капіталів, то домінуючу роль відігравали французи і бельгійці, на долю яких припадало 82 % усіх іноземних і 50,5 % усіх зайнятих у видобутку твердого мінерального палива капіталів, причому тільки французам належало 63 % іноземних і 40,5 % усіх зайнятих капіталів, а з виробки – 31 % від усього видобутку кам’яного вугілля в Донецькому басейні, з приєднанням же вугілля металургійних підприємств – 50,9 %. Німецький капітал за своєю питомою вагою наближався до бельгійського, але був локалізований у Домбровському басейні, де він становив 45 % усіх іноземних капіталів [69, с.16].
Зазначимо, що наприкінці ХІХ ст.. до французьких капіталістів перейшли шахти Риковського, а Прохорова – до рук товариства Білянських кам’яновугільних копалень, що стало співвласником Російсько-бельгійського товариства з видобутку вугілля (12,6 млн. пудів щорічно) [54, с.6]. Білянському товариству належало 2,3 тис. десятин багатих на мінеральне паливо земель. Акціонерний капітал на 1897 р. налічував 1,8 млн. франків, а в наступний 1898 р. він зріс до 4 млн. франків. Видобувати вугілля почали із серпня 1898 року і вже через рік мали 95 млн. пудів кам’яного вугілля. У 1900 р. Білянське товариство вже видавало на-гора 4,3 млн. пудів палива. На цей час його портфель складався з 5 тис. звичайних акцій Товариства цементного виробництва, 5 іменних акцій товариства Білянських доменних печей і 12,5 тис. акцій Скелеватських залізних рудників. Вартість вугленосної землі на 1900 р. оцінюється в 3,2 млн. франків. Актив товариства за якихось кілька років зріс майже в 3 рази і досяг 11,1 млн. франків. Швидко зростали й доходи акціонерів: якщо в 1899 р. вони становили 32,8 тис. франків, то в 1900 р. – 94,1 тис. [72, с.9]. Проте економічна криза початку ХХ ст.. негативно вплинула на зростання прибутків Білянського товариства.
Іноземний капітал проникав не лише у великі капіталістичні об’єднання. Існували й відносно невеликі підприємства. Так, у 1874 р. на землях графинь Дзяненських і Стадницької виникло товариство Денишевського чавуноливарного і залізоробного заводу на паях. Його засновниками виступили іноземні підприємці А. Беккерс, г. Доппельмаєр, Р. Займе, А. Петерс і І. Фелькнер (основний капітал 800 тис. крб..). Це ж товариство в 1878 р. узяло в оренду Високопечанський завод поміщика Таранова [46, с.13].
Іноземний капітал посідав провідне місце в машинобудуванні. Зі 170 осіб, які стали засновниками підприємств по виробництву сільськогосподарської техніки, майже 35 % були іноземцями. На німецькі капітали засновані паровозобудівні заводи Луганську, на бельгійські – Катеринославський вагонобудівний завод.
Отже, у підросійський Україні в 1884 р. діяло 75 машинобудівних підприємств (без Таврійської губернії). Дана галузь набула найбільшого розвитку на Київщині, Херсонщині й Катеринославщині. Протягом 80-х років сформувалися два райони українського машинобудування загальноімперського значення: Херсонсько-Катеринославський (8,5 % загальноросійського виробництва) і Києво-Харківський (6,5 %) [21, с.14].
Те, що перше місце за рівнем розвитку машинобудування посіла Київщина, пояснюється тим, щодо виникнення другого центру великої капіталістичної промисловості у Донбасі й Придніпров’ї (кінець 80-х років) – Київська губернія була головним районом цукрової промисловості. Машинобудування тут перш за все обслуговувало потреби цукроварень, цим і пояснювалося зосередження в губернії великої кількості механічних закладів. Другим великим районом розміщення машинобудівних заводів була Катеринославська губернія. В Катеринославській губернії поряд із заводами сільськогосподарського машинобудування наприкінці ХІХ ст.. почали діяти вагонобудівний завод Російського товариства машинобудівних заводів Гартмана в Луганську.
У 1895 р. «Горнозаводской листок» за № 8 сповістив своїх читачів про те, що німецький промисловець Густав Ріхардович Гартман купив ділянку землі в Луганську для будівництва паровозобудівного заводу. Співзасновником цього підприємства став головний директор С.-Петербурзького міжнародного комерційного банку І.Л. Гольдштандт. 12 серпня 1895 року засновники направили міністру фінансів С.Ю. Вітте прохання про затвердження статуту. 11 квітня 1896 року міністр представив його до розгляду Комітету міністрів, і 3 травня того ж року в Царському селі був затверджений статут новостворюваного Російського товариства машинобудівних заводів Гартмана. Таким чином, 3 травня 1896 року – вважається офіційною датою початку історії Луганського паровозобудівного заводу.
Спочатку основний капітал товариства становив 4 млн. крб.. золотом. Він був розділений на 40 тис. акцій по 100 крб. кожний. Г.Р. Гартман залишив собі 1 тис. акцій, його компаньйон І.Л. Гольдштандт – 600 акцій. Серед акціонерів були як іноземці (Вебельбергі, Вебери, Грубе. Кохи, Юнкерси, Кестліні тощо), так і російські підприємці (Вахтер, Ротштейн та ін.). Також власниками акцій паровозобудівного заводу були деякі банки: Дрезденській (17950 акцій), Санкт-Петербурзький міжнародний комерційний банк (10975 акцій), Санкт-Петербурзький обліковий і позичковий банк (3 тис. акцій). Отже, Луганський завод, як і основна маса підприємств Луганщини, будувався на російський та іноземний капітали підприємців [16, с.170].