Смекни!
smekni.com

Територіально-виробничі комплекси України (стр. 2 из 9)

Особливе місце займає промислове виробництво товарів з сировини сільськогосподарського походження. Це виробництво, разом із сільськогосподарським, виділяється в окремий аграрно-промисловий комплекс. Важливою особливістю територіальної структури виробничого комплексу є формування його територіальної організації. Основними її елементами виступають:

Промисловий (агропромисловий) район – інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі виробничої спеціалізації (Донбас, Придніпров'я та ін.)

Промисловий (агропромисловий) вузол – зосередження на обмеженій території (рангу територіально-господарського підрайону, міської агломерації) виробничо-технологічного територіального поєднання підприємств, що склалося історично або формується й на даний час.

В Україні розвиваються понад 70 промислових вузлів. Найбільшими є Донецько-макіївський, Київський, Запорізький, Харківський, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський вузли.

Агропромисловий кущ – специфічна локальна форма організації аграрно-промислового виробництва, яка характеризується компактним розміщенням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами (наприклад. Ніжинський агропромисловий кущ м'ясомолочної та овочеконсервної спеціалізації").

Промисловий (агропромисловий) центр – місто або селище міського типу, де зосереджено декілька промислових підприємств і які складають спеціалізовану місто утворюючу галузь.

Промисловий (агропромисловий) пункт - поселення разом з промисловим підприємством, яке виникло при ньому (наприклад, селище міського типу, населення якого працює на електростанції, хутір з лісопильним підприємством).

В структурі виробничого комплексу особливу роль відіграють виробничо-інфраструктурні галузі, які забезпечують базові галузі виробництва виробничими послугами. У суспільному виробництві виробнича інфраструктура забезпечує економічно ефективний, швидкий та якісний прискорений процес обігу та споживання.

Закономірності комплексоутворення мають об’єктивний характер і діють на різних етапах розвитку суспільства по-різному, виходячи з соціально-економічних умов, перш за все рівня розвитку продуктивних сил і науково-технічного прогресу.

Система закономірностей формування і розвитку ТВК в умовах переходу суспільства до ринкової економіки охоплює такі основні процеси [7, 7]:

1. Комплексно-пропорційний розвиток виробництва.

2. Територіальна концепція виробництва і населення.

3. Ефективна спеціалізація.

4. Формування раціональної структури господарства.

5. Ефективність територіальної організації виробництва.

Врахування закономірностей розвитку ТВК дозволяє обгрунтувати перспективні напрямки територіальної організації виробництва, скласти довгостроковий прогноз функціонування територіальних систем продуктивних сил і цільові комплексні програми.

Матеріальними умовами об’єднання всіх галузей суспільного виробництва в комплекс або спеціалізовану виробничу систему є виробничий і природноресурсний потенціали даної території: земельні, водні, мінерально-сировинні, біологічні та інші ресурси, населення і трудові ресурси, транспортно-економічні, виробничі та технологічні зв’язки, галузі господарства і окремі підприємства. Тому конструювання і моделювання ТВК передбачають оцінку ресурсозабезпеченості території, її потреб у різних видах продукції, рівня розвитку окремих галузей матеріального виробництва, економічних, технологічних, транспортних та інших зв’язків між ними, виробничої та територіальної структур виробництва, його економічної ефективності, рівня забезпеченості місцевих потреб у промисловій і сільськогосподарській продукції, фінансових можливостей щодо капітальних вкладень у розвиток різних галузей матеріального виробництва і сфери їх обслуговування, а також можливостей щодо інтеграції в господарському комплексі України і в світовому економічному просторі [2, 35].

Кожний ТВК повинен являти собою добре збалансовану систему, всі структуроутворюючі галузі та виробництва якої мають бути зв’язаними, скомплексованими, скомбінованими і скооперованими між собою, забезпечувати найбільш комплексне, раціональне і високоефективне використання трудових, мінерально-сировинних, сільськогосподарських і матеріально-технічних ресурсів, випускати достатню кількість високоякісної продукції, конкурентоспроможної на внутрішньому і зовнішньому ринках, забезпечувати збереження в чистоті природного середовища. Характеризуючись певними функціонально-компонентною і територіальною структурами і спеціалізацією виробництва, кожний з них повинен добре інтегруватися в загальнодержавному господарстві комплексі та в світовому економічному просторі.

Пріоритет у розвитку ТВК України повинен надаватися паливно-енергетичному і аграрно-промисловому комплексам, наукомістким, неметаломістким, низькоенерго-, фондо-, матеріальо- і трудомістким галузям виробництва (це — сільськогосподарське, автомобільне, середнє, точне, технологічне, комунально-побутове та ін. машинобудування, приладобудування, електронна, електротехнічна, радіотехнічна і комп’ютерна галузі промисловості). Паралельно мають відбуватися модернізація і переведення на нові технології всіх базових промислових галузей, тобто чорної та кольорові металургії, важко і середнього машинобудування, електроенергетики і промисловості будівельних матеріалів [2, 36].

1.2 Умови і фактори розвитку ТВК

Початок створення теорії і практики вчення про ТВК припадає на 20-ті роки. У цей час економісти і географи розробляли поняття про сутність комплексів як головної форми територіальної організації продуктивних сил. Основні ідеї вчених були втілені у плані ГОЕЛРО та при розробці проекту районування Держплану. Другий період характеризувався складними умовами розвитку вченні про ТВК. Найбільш плідним у цьому періоді, що почався в 30-х роках і тривав до другої половини 50-х років, був етап післявоєнної відбудови народного господарства СРСР. Саме у цей час були остаточно сформульовані наукові основи вчення про виробничо-територіальні комплекси (вихід в 1947 році відомої роботи М.М. Колосовського ”Виробничо-територіальний комплекс в радянській економічній географії”). Третій період характеризується інтенсивним розвитком теорії, методології, методики і практики комплексоутворення, визнання з боку широких кіл науковців і практиків великого значення комплексів і комплексності для дальшого розвитку народного господарства. Особливо плідними на наукові розробки були 60-і роки. У цей час прагнення до узагальнення великого фактичного матеріалу про виробничо-територіальні комплекси обумовило закономірний інтерес до типологічних і класифікаційних схем ТВК. У зв’язку з цим необхідно згадати цікаву класифікаційну схему Є.Д. Сілаєва, що охоплювала типи трьох таксономічних груп комплексів — великого району, підрайону і мікрорайону, Л.В. Опацького, який виділив типи макрорайонних комплексів, Ю.Г. Саушкіна, в роботах якого типи районних комплексів виявлялись на основі різноманітності поєднань енерговиробничих циклів [7, 12].

В Україні, в 70-90-і роки були проведені дослідження впливу соціальних факторів і умов на географію окремих галузей промисловості, ролі науково-технічного прогресу і закономірностей комплексоутворення. В Раді по вивченню продуктивних сил, Секторі географії (нині Інститут географії), Інституті економіки промисловості НАН України, на кафедрах економічної і соціальної географії вузів значна увага приділяється теоретичним питанням виробничого комплексоутворення. Вагомий доробок у розвиток теорії ТВК вніс колектив вчених економіко-географів Інституту географії НАН під керівництвом академіка М.М. Паламарчука. В роботах –цього колективу з’ясована суть ТВК, фактори комплексоутворення, типізація комплексів та наукові основи аналізу структури промислових і агропромислових комплексів. Із найбільш значних робіт необхідно назвати: ”Теоретичні основи функціональної структури промислового комплексу економічного району” (1972); ”Територіальна структура промислового комплексу економічного району” (1974); ”Територіальна структура виробничих комплексів” (1981) [4, 26].

Новий підхід в географії промисловості був започаткований у роботі ”Географія промисловості Української РСР” (автори Л.М. Корецький, М.М. Паламарчук, 1967). У цій книзі аргументовано, що об’єктами вивчення цієї науки є перш за все, територіально-виробничі комплекси, а її завданням — дослідження закономірностей їх формування і розвитку. На масових економіко-статистичних матеріалах висвітлені закономірності і особливості географічного розміщення головних комплексоутворюючих галузей України. Виконані також дослідження сучасних процесів формування промислово-територіальних комплексів, зокрема промислових вузлів і міст, як промислових центрів з метою виявлення можливостей і шляхів вдосконалення їх структури. В результаті цих робіт за єдиною методикою проведений кількісний аналіз промислових вузлів України, розкриті основні проблеми і напрямки їх перспективного розвитку.

Розвиток територіально-виробничих комплексів відбувається в певних економічних, соціальних і природних умовах, які по-різному впливають на процеси комплексоутворення. Вплив може бути позитивним у тих випадках, коли умови, в яких розвивається комплекс, сприяють його формуванню, і негативним, — коли вони стримують розвиток комплексоутворюючих процесів. Залежно від того, в яких соціальних умовах розвивається економіка країни, як вона забезпечена природними і економічними умовами формування ТВК.