Структурна перебудова господарського комплексу постає першочерговим і головним завданням нашої держави. З огляду на це, істотно зростають роль і значення конструктивної та регіональної економік. Перша з них має бути націлена на конструювання і моделювання нових територіально-виробничих комплексів, а друга — на розробку конкретних практичних заходів, спрямованих на підвищення економічної ефективності їх функціонування. Формування територіально-виробничих комплексів— це складний і тривалий процес, який ґрунтується на закономірностях територіального поділу праці. Кожний ТВК повинен являти собою збалансовану та інтегровану систему, відзначатися комплексністю, єдністю, виробничою цілісністю і відносною самостійністю функціонування. Як цілісна система ТВК виступає складовою господарського комплексу держави, основною ланкою територіального поділу праці.
Одним з головних завдань теорії та практики комплексоутворення е розробка принципово нових методичних положень територіального планування, проектування і моделювання територіально-виробничих утворень різних ієрархічних рівнів. У цьому і полягає весь науково-практичний зміст територіальної організації суспільного виробництва. Створення її високоефективних форм в умовах самостійності української держави і розвитку ринкової економіки пов'язане з необхідністю переходу до конструювання і моделювання як усієї господарської системи, так і ТВК, і навіть окремих інтеграційних утворень. Щоб забезпечити високу економічну ефективність її функціонування, слід розпочати конструювання і моделювання «системи систем», а для цього потрібне досить чітке її трактування. Вона повинна являти собою комплекс економічно, організаційно і технологічно взаємозв'язаних головних, допоміжних і обслуговуючих галузей, які збалансовані між собою і утворюють єдину інтеграційну систему. Для того, щоб забезпечити її ефективне функціонування, необхідним є їх комплексно - пропорціональний розвиток.
Важливо підкреслити, що Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України, яка вже багато років займається прогнозуванням розвитку і розміщення продуктивних сил на перспективу, фактично прогнозувала розвиток не комплексів, а суми галузей на території республіки та її окремих районів. Хоча в умовах планової економіки такі прогнози і створювали певну наукову основу для розвитку продуктивних сил, але комплексно - пропорціональне забезпечення всієї господарської системи та її збалансованість не вдавались.
Як наслідок, ми одержали структурно незавершене, незбалансоване, нескомплексоване господарство, що не відповідає умовам і параметрам високоефективного господарського комплексу. Основною причиною такої ситуації стало те, що теорією комплексів і комплексоутворення займалися переважно економгеографи, які не брали участі у проектуванні, моделюванні та прогнозуванні їх функціонально-територіальної структури на перспективу, у виборі територій і майданчиків для розміщення підприємств і господарств. А саме проектна діяльність створює інформаційну базу для теоретичних узагальнень і формування наукових основ організації ТВК. До останнього часу має місце значний організаційний розрив між теорією і практикою реального проектування комплексів. Для ліквідації такого розриву до розробки теоретичних основ комплексоутворення, конструювання і прогнозування їх розвитку на далеку перспективу необхідно залучати спеціалістів конструктивної та регіональної економік з науково-дослідних і проектних інститутів, які б могли розробляти організаційні та технологічні моделі первісних комплексів, доводячи їх до якісних і кількісних параметрів складніших і масштабніших інтеграцій.
Практика нового господарського будівництва в Україні ставить перед економічною наукою завдання розробити такі системи територіальної організації суспільного виробництва, які б дозволяли бачити перспективу не як суму окремих галузей, а як господарство в цілому, в усіх його взаємозв'язках. Необхідно вивчати, конструювати і прогнозувати не окремі галузі чи елементарні комплекси, а більш складні територіально-виробничі утворення.
Саме в цьому полягає наукове забезпечення високоефективного розвитку господарства України.
Матеріальними умовами об'єднання всіх галузей суспільного виробництва в комплекс або спеціалізовану виробничу систему є виробничий і природноресурсний потенціали даної території: земельні, водні, мінерально-сировинні, біологічні та інші ресурси, населення і трудові ресурси, транспортно-економічні, виробничі та технологічні зв'язки, галузі господарства і окремі підприємства. Тому конструювання і моделювання ТВК передбачають оцінку ресурсозабезпеченості території, її потреб у різних видах продукції, рівня розвитку окремих галузей матеріального виробництва, економічних, технологічних, транспортних та інших зв'язків між ними, виробничої та територіальної структур виробництва, його економічної ефективності, рівня забезпеченості місцевих потреб у промисловій і сільськогосподарській продукції, фінансових можливостей щодо капітальних вкладень у розвиток різних галузей матеріального виробництва і сфери їх обслуговування, а також можливостей щодо інтеграції в господарському комплексі України і в світовому економічному просторі.
На основі оцінки ресурсної забезпеченості території, територіально-компонентної структури економічних районів і вільних економічних зон, інвентаризації всіх господарських об'єктів можна визначити ті галузі, підприємства і господарства, які у взаємозв'язку з уже існуючими можуть забезпечити формування нових ТВК з принципово новими функціонально-компонентною і територіальною структурами, безвідхідним і мало відхідним виробництвами. Отже, основним завданням конструктивної та регіональної економік в умовах структурної перебудови має стати подальше вдосконалення територіальної організації виробництва. І на основі його комплексування, комбінування, кооперування та інтегрування необхідно спроектувати такі територіально-виробничі системи (економічні райони, вільні економічні зони, промислові вузли), які б забезпечували розширене відтворення як у суспільному виробництві, так і в природному середовищі, і були максимально економічно ефективними.
Кожний ТВК повинен являти собою добре збалансовану систему, всі структуроутворюючі галузі та виробництва якої мають бути зв'язаними, скомплексованими, скомбінованими і скооперованими між собою, забезпечувати найбільш комплексне, раціональне і високоефективне використання трудових, мінерально-сировинних, сільськогосподарських і матеріально-технічних ресурсів, випускати достатню кількість високоякісної продукції, конкурентоспроможної на внутрішньому і зовнішньому ринках, забезпечувати збереження в чистоті природного середовища. Характеризуючись певними функціонально-компонентною і територіальною структурами і спеціалізацією виробництва, кожний з них повинен добре інтегруватися в загальнодержавному господарському комплексі та в світовому економічному просторі.
Структурну перебудову господарства України слід базувати на максимальному врахуванні об'єктивних законів розвитку продуктивних сил та їх територіальної організації, теорії та практиці комплексоутворення, використанні досвіду високо розвинутих країн світу, конструктивній і регіональній економіках, перспективних конструкціях і моделях ТВК (економічних районів, вільних економічних зон, промислових вузлів). Треба зауважити, що існуючі нині функціонально-компонентна і територіальна структури України не відповідають вимогам незалежної держави і параметрам високоефективної економіки і тому потребують докорінної реконструкції, а ТВК—значного реформування та пере спеціалізації. З огляду на це, в Україні необхідно розробити і прийняти на урядовому рівні довгострокову програму докорінної структурної перебудови національної економіки. Вона має передбачати будівництво нових промислових підприємств (які в поєднанні з уже існуючими покликані створити структурно завершену, збалансовану і високоефективну господарську систему); повну модернізацію і переведення на нові технології існуючих промислових підприємств і всіх провідних галузей; удосконалення їх технологічних і фінансово-економічних взаємозв'язків; комплексування всіх видів транспорту (автомобільного, залізничного, річкового, морського і повітряного) у єдину, добре налагоджену транспортну систему; здійснення економічної реформи; залучення всіх економічних механізмів стимулювання розвитку продуктивних сил.
Пріоритет у розвитку ТВК України повинен надаватися паливно-енергетичному і аграрно-промисловому комплексам, наукомістким, неметаломістким, низькоенерго-, фондо-, матеріале- і трудомістким галузям виробництва (це — сільськогосподарське, автомобільне, середнє, точне, технологічне, комунально-побутове та ін. машинобудування, приладобудування, електронна, електротехнічна, радіотехнічна і комп'ютерна галузі промисловості). Паралельно мають відбуватися модернізація і переведення на нові технології всіх базових промислових галузей, тобто чорної та кольорової металургії, важкого і середнього машинобудування, електроенергетики і промисловості будівельних матеріалів.
Сільськогосподарські ресурси дозволяють набагато збільшити потенціал харчової промисловості, і зокрема — таких її підгалузей, як борошномельна, хлібопекарська, макаронна, круп'яна, комбікормова, плодоовочеконсервна, виноробна, харчосмакова, кондитерська та ін. Необхідно здійснити реконструкцію і переведення на нові технології цукрової промисловості, а також прискорений розвиток молочної та м'ясної. Далеко відстає від потреб і сировинних можливостей легка промисловість, а найбільше — її текстильна, швейна, шкіряна, взуттєва та ін. підгалузі. Отже, промисловий потенціал України може бути збільшений за рахунок і цих галузей.