Конвенція 1958 р. № 111 про дискримінацію в галузі праці і зайнятості містить достатньо гнучкі і загальні положення, що стосуються дискримінації в галузі праці і занять, які б грунтувалися на відмінностях раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, соціального походження і національної належності.В цій Конвенції передбачається, що країни, які її ратифікували, проводять політику ліквідації дискримінації відповідно до умов і практики країни, скасовують або змінюють будь-які законодавчі положення, що не відповідають цій політиці, і вживають заходів, які можуть сприяти в загальній практиці рівності можливостей і звернень.
Згідно з Конвенцією № 122 «Про політику в галузі зайнятості» 1964 року кожна держава — учасник цієї Конвенції здійснює активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості. Причому вказана політика має на меті забезпечення роботи для всіх, хто бажає працювати ; щоб ця робота була якомога продуктивнішою; була свобода вибору зайнятості і можливості для кожного працівника здобути підготовку та використовувати свої навички і здібності для виконання роботи, до якої він придатний, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, іноземного чи соціального походження .
Рекомендація 1962 р. № 117 про професійне навчанняпередбачає створення національних систем професійного навчання, регламентує їх планування і управління, встановлює заходи щодо професійної орієнтації та відбору, допрофесійної підготовки, організації самого навчання тощо, тобто фактично пропонує детальний план державних заходів щодо організації професійного навчання.[2]
Огляд нормативних актів у сфері працевлаштування та зайнятості свідчить про те, що багато держав прагне розробити заходи по забезпеченню повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості , надання рівних прав всім хто бажає працювати незалежно від статі, раси, віросповідання .
III. Органи , які забезпечують зайнятість населення
Перш за все зайнятість населення забезпечується державою , шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення його потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва. При цьому державна політика зайнятості населення в Україні базується на таких законодавче визначених принципах :
· забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно відпоходження, соціального і майнового стану, расової та національноїналежності, статі, віку, політичних переконань, ставлення дорелігії, в реалізації права на вільний вибір виду діяльностівідповідно до здібностей та про фесійної підготовки з урахуваннямособистих інтересів і суспільних потреб;· сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганнюбезробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвиткупідприємництва;· координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямамиекономічної і соціальної політики на основі державної тарегіональних про грам зайнятості;· співробітництва про фесійних спілок, асоціацій (спілок)підприємців, власників підприємств, установ, організацій абоуповноважених ними органів у взаємодії з органами державногоуправління в розробці, реалізації та контролі за виконаннямзаходів щодо забезпечення зайнятості населення;· міжнародного співробітництва у вирішенні проблем зайнятостінаселення, включаючи працю громадян України за кордоном таіноземних громадян в Україні.З метою створення умов для здійснення громадянамиправа на працевлаштування держава передбачає: заходи інвестиційної та податкової політики, спрямовані нараціональне розміщення продуктивних сил, створення нових технологій, створення малих підприємств і застосування гнучких режимів праціта праці вдома, інші заходи, які сприяють збереженню і розвиткусистеми робочих місць;забезпечення прав і інтересів працівників, вдосконалення законодавства про зайнятість населення і працю ;проведення аналітичних та наукових досліджень структуриекономіки і прогнозування наступних змін якості й розподілуробочої сили;регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частинізалучення і використання іноземної робочої сили в Україні наоснові квотування і ліцензування;сприяння в разі необхідності створенню додаткових робочихмісць підприємствами, установами і організаціями всіх формвласності, а також поліпшенню умов праці у суспільномувиробництві;організацію професійної орієнтації.У забезпеченні зайнятості та організації працевлаштування населення, реалізації державної політики зайнятості , соціальної підтримки тимчасово не працюючих громадян беруть участь державні органи двох видів : загальні та спеціальні .
Загальне керівництво працевлаштуванням і його організація покладається на Міністерство праці та соціальної політики України і його органи на місцях .
Спеціальним органом працевлаштування виступає Державна службазайнятості , діяльність якої здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Державна служба зайнятості складається з:Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальноїполітикиУкраїни, центру зайнятості Автономної Республіки Крим,обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, міських і районних у містах центрів зайнятості, центрів організації про фесійного навчання незайнятого населення і центрів професійної орієнтації професійної орієнтаціїнаселення,інспекцій по контролю задодержаннямзаконодавствазаконодавства про зайнятістьнаселення.До складу державної служби зайнятості входять також навчальнізаклади професійної підготовки незайнятого населення ,інформаційно-обчислювальніцентри, територіальніта спеціалізованібюро зайнятості, центри реабілітації населення , підприємства,установиі організації, підпорядкованіслужбі зайнятості.Статтею 19 Закону України «Про зайнятість населення» Державна служба зайнятості має права :
— одержувати від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності статистичні дані по наявність вакантних робочих місць, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників;
— розробляти і вносити на розгляд місцевих Рад народних депутатів пропозиції про встановлення для підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, та направляти таких громадян для їх працевлаштування;
— направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності за наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби
зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки;
— направляти безробітних громадян за їх бажанням на оплачувані громадські роботи;
— укладати за дорученням підприємств, установі організацій всіх форм власності договори з громадянами при їх працевлаштуванні з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням, оплатою вартості проїзду, добових, а також надавати допомогу при переїзді на нове місце проживання та праці зарахунок коштів підприємств, установ і організацій;
— оплачувати вартість професійної підготовкиосіб, працевлаштування яких потребує здобуття нової професії (спеціальності), а також установлюватиїм на період навчання стипендії у розмірах, передбачених законодавством України;
— вносити пропозиції до місцевих Рад народних депутатів про зупинення на строк до 6 місяців рішення підприємств про вивільнення працівників у разі утруднення їх наступного працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, викликаних цією відстрочкою, у порядку, визначеному законодавством України;
— компенсувати до 50 відсотків витрат підприємствам, установам і організаціям на перепідготовку працівників, які підлягають скороченню у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, за умови їх працевлаштування.
Державну службу зайнятості покладено такі обов'язки:
1. аналіз і прогноз попиту та пропозиції на робочу силу, інформування населення й державних органів управління про стан ринку праці;
2. консультуваннягромадян,власників підприємств, установ і організацій або уповноважених ними органів, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги, що ставляться допрофесії, та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості населення;
3. ведення обліку вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування;
4. надання допомоги громадянам у підборі підходящої роботи і власникам підприємств, установ,організацій або уповноваженим ними органам удоборі необхідних працівників;
5. організація при потребі професійної підготовки і перепідготовки громадян у системі служби зайнятості або направляння їх до інших навчальних
6. закладів, що ведуть підготовку та перепідготовку працівників, сприяння підприємствам у розвиткові та визначенні змісту курсів навчання й перенавчання;