У сучасну епоху співвідношення "слів" і "речей" опосередковується, з точки зору Фуко, мовою, життям, працею, що перешкоджає збагненню Абсолюту. Мислитель заперечує християнське трактування Бога, тому що воно, на його думку, припускає розгляд Абсолюту не стільки по ту сторону нашого знання, скільки по цю сторону наших фраз. "Нерозлучність західної людини з Богом" мислитель пояснює обумовленістю уявлень про Бога мовою, що диктує свої закони. Насправді, на думку Фуко, ми не можемо стверджувати існування або неіснування Бога, тому що людина не в змозі вийти за рамки наявного досвіду: "...людський досвід цілком створений і обмежений речами, визначити його (досвід.) першооснову неможливо". [13, 120-121]
Істина шукається людиною за посередництвом її слів, організму й створених нею предметів. Фуко передвіщає появу нової думки й бачить своє завдання в тому, "щоб улаштувати людині надійний притулок на тій землі, де більше немає богів". Оскільки саме людина вбила християнського Бога, розкривши його мовну природу, він повною мірою повинен нести відповідальність за своє кінцеве буття, усвідомлюючи минущий характер власної форми.
Отже, постмодерністи стверджують незбагненність Абсолюту через невимовність його атрибутів, відмовляючись від уявлень про Бога й богопізнання, вироблених у традиційній західноєвропейській теології, і не приймаючи атеїстичних концепцій. Трактування Абсолюту і його пізнання представниками релігійної орієнтації - Гриффіном Д.Р. і Смітом Х. не є послідовним. Ці мислителі намагаються сполучити теїстичні і пантеїстичні концепції, уповають одночасно на містичний досвід і на досягнення сучасної науки. Проголошуючи Абсолют невимовним, вони наділяють його не тільки абстрактними характеристиками, але й індивідуальними якостями. У їхніх концепціях проглядається різке неприйняття матеріалістичних і атеїстичних ідей.
Представники поза конфесійного напрямку позбавляють уявлення про Абсолют будь-яких певних якостей, розглядаючи його як невимовну й незбагненну реальність, що смутно проявляється в продуктах людської творчості. Ці мислителі намагаються перебороти протилежність матеріалізму й ідеалізму, теології й атеїзму, виступаючи проти раціоналістичних принципів пізнання дійсності й намагаючись виявити дорефлексивні й долінгвістичні основи існування. Їх концепції нерідко невизначені, багатозначні, непослідовні, еклектичні. Вони звертаються до пошуків особливих форм релігійності, некодифікованих ніякими конфесіями, при цьому не зневажаючи досвідом критики християнських уявлень, виробленим попередніми атеїстичними й матеріалістичними концепціями. Раціональному пізнанню ці мислителі протиставляють ігрову діяльність, художній досвід і містичну інтуїцію.
III.2 Проблеми релігії у творчості Ж.Батая
Дослідження релігії Батаєм представлено в таких його роботах, як "Теорія релігії" (1948) і "Сума атеології" (1972). При розгляді релігії мислитель, як і інші представники постмодерністської філософії, заперечує традиційні релігійні вчення й культи й атеїстичні концепції, вбачаючи в них, у першу чергу, форми примусу, що придушують "суверенність" людини. Батай не прагне дати закінчене тлумачення релігії, демонструючи свою думку у всієй її мобільності й парадоксальності. У концепції Батая сполучаються різні підходи до осмислення релігії, які можна звести до двох основних - психологічного й соціологічного. Він намагається доповнити марксистське трактування релігії соціологічними ідеями М.Мосса й Е.Дюркгейма, а також психоаналізом З.Фрейда, досліджуючи ірраціональні факти соціального життя. Батай у значній мірі опирається на антропологічне трактування релігії Фейєрбахом і в той же час вводить у свою концепцію далекі німецькому мислителеві елементи містики.
Значеннєвим ядром світоглядної позиції Батая є поняття "інтимного". Відчуття "інтимного", на думку мислителя, було властиво людині, коли вона ще не вийшла із тваринного стану й не мала виразної свідомості. Живучи в єднанні із природою, людина, згідно Батая, не знала насильства й підпорядкування, споживала те, що щедро давала природа, відчувала кожну прожиту мить, не мала потребу в знаряддях праці, абстрактних поняттях, а також і в релігійних віруваннях і культах. Мислитель ідеалізує тваринний стан, що навряд чи задовольняв древню людину, оскільки вона його переборола. Він ігнорує блага, які несла людству цивілізація, життя без яких було б суворим й нетривалим.
Батай зводить сутність будь-якої релігії до прагнення знайти відчуття "інтимного", що втрачається людиною в міру розвитку суспільства. "Інтимне", на думку Батая, не піддається чіткому визначенню. Проте, мислитель вказує на деякі риси, властиві "інтимному". "Властиво інтимним можна вважати те, що у своїх проявах не відзначено печаткою індивідуальності: те, як нечутно струменіє вода в ріці, як прагнуть в нескінченну височінь неозорі у своїй прозорості небеса". Розчинення особистості в безособовому, згідно Батая, веде не до синтезу, що примиряє протилежності, а до їх "змикання", тому що "загальне по-справжньому виявляється лише через сукупність особливостей". "Сукупність особливостей" Батай відмовляється зводити до протилежностей або тотожності, не приймаючи гегелівського діалектичного заперечення. Це положення мислителя одержало подальшу розробку в постмодерністському розумінні розходжень і їх взаємин. Батай відкидає найважливіший принцип гегелівської філософії, стверджуючи тотожність буття й мислення, і в дусі постмодерністської філософії обґрунтовує думку про неможливість раціонального пізнання "інтимного". "Інтимне", на думку мислителя, виявляє себе в поетичній творчості. Поезія, згідно Батая, "не описує нічого, що не зісковзнуло б в область непізнаваного". У фантастичному світі поезії Батай знаходить порятунок від розважливого й усередненого суспільства споживання і від релігії, що пристосовується до його насущних потреб. Батай виступає проти претензій суб'єкта на засноване на раціональному знанні панування над навколишнім світом і на повний контроль своїх дій і вчинків, при цьому абсолютизуючи залежність людини від впливу соціальних сил. [17, 74]
Розчинення особистості в безособовому, на думку Батая, породжує екстатичний стан, який мислитель протиставляє смерті або атараксії, що є станом, подібним смерті. Екстатичний стан він розглядає як шлях повернення з "світу речей", під яким Батай має на увазі соціальну реальність із її утилітарними проектами й цілями, у лоно "інтимного". "Людина являє собою істоту, що втратила, і навіть відкинула те, що вона неусвідомлено собою персоніфікує – те, що не піддається чіткому визначенню інтимне". Сутність людини не зводиться, на думку мислителя, ані до властивостей людського роду, як думав Л.Фейєрбах, ані до сукупності суспільних відносин, як уважав К.Маркс, ані до несвідомого, як затверджував З.Фрейд. Сутність людини, на його думку, не піддається чіткому визначенню й містить у собі всі прояви буття. Розчарування Батая в можливості пізнання людської сутності обумовлено, на нашу думку, глибоким вторгненням у неї розуму на сучасному етапі розвитку знання. Спробою вирватися з утилітарного "світу речей" і знайти "інтимне" Батай пояснює й зміст релігійних обрядів і уявлень. За допомогою жертвопринесення "людина переборює стан внутрішнього розриву, у якому виявляється в силу свого залежного становища в трудовому процесі". Батай виявляє переважно соціальні детермінанти релігії, недооцінюючи залежність людини від сил природи особливо на ранніх етапах існування людського суспільства, що докладно досліджував Фейєрбах. У жертвопринесенні людина заперечує реальність жертви як об'єкта, що, на думку Батая, допомагає виконати покладену на цей ритуал функцію руйнування жертви як речі.
У якості однієї з головних причин збереження релігійних обрядів Батай, слідом за Фейєрбахом, проголошує потреби людини. "Обрядовість як така зберігається в силу того, що вона персоніфікує собою потреби світського світу". Іншу причину відповідно до установки на заперечення пізнаванності об'єктивної дійсності, Батай вбачає "у нездатності людської свідомості перейнятися його (ритуалу) істинним значенням". [17, 74-75]
Батай критикує точку зору (не називаючи при цьому ніяких імен), відповідно до якої жертовне вмертвіння тварини вирішує протиріччя між життям і смертю. Людина, на думку мислителя, може відчути інтимну сутність життя тільки в момент її втрати. Після смерті людини суспільство втрачає не стільки свого члена, скільки істинний зміст свого існування. "Смерть відкриває нам очі на повноту життя й засуджує на небуття реальну світобудову". Жертвопринесення подібно смерті в тому, що відновлює втрачену цінність шляхом зречення від цієї цінності.
У міркуваннях про смерть Батай буквально відтворює думки Фейєрбаха, однак не приймає його матеріалістичних ідей. Батай, на відміну від Фейєрбаха, зв'язує страх смерті із приналежністю людини до "світу речей". Страх смерті, згідно Батая, починає переслідувати індивіда, коли уклад його життя перетворюється в суцільний проект, що характерно для суспільного існування людини або, по термінології Батая, для існування в "світі речей". Мислитель невиправдано гипертрофує роль релігії в суспільстві, а в самій релігії - значення жертвоприношення. Обґрунтовуючи соціальну природу релігії, мислитель показує, як міняється зміст жертвоприношення залежно від зміни суспільного укладу. В архаїчному суспільстві виробництво, на думку мислителя, підлягало потребам непродуктивного руйнування. Жертвопринесення супроводжується марнотратством, сексуальними оргіями, убивством людей. В архаїчному суспільстві світобудова речей, необхідних для людей, що організується у виробництво, продуктів, сприймалася ними в якості того, що здатне покласти кінець ритуальному насильству. Для імперії, що втрачає характер тісного людського співтовариства, недостатньо моралі, яку запозичила, на думку Батая, у релігії частина проголошених нею законів. Правда, Батай не розкриває їхній зміст. Для забезпечення життєдіяльності імперії необхідне право, що прибігає на відміну від моралі до насильницьких способів впливу. За відмовою від застосування людських жертв пішло приношення в жертву божества, яке проповідується в християнстві. Приношення в жертву божества, з погляду Батая, з'явилося марною спробою вирватися зі "світу речей" за допомогою піднесення Бога. Капіталістичне суспільство затверджує примат виробничої діяльності над іншими сферами життя суспільства, що, на думку Батая, остаточно позбавляє обряд жертвоприношення, як і інші елементи релігії, змісту. Батай абсолютизує залежність змісту релігійних ритуалів від соціально-психологічних факторів, ігноруючи гносеологічні детермінанти релігії.