Серед німецькомовних країн найпершою активність у сенсі соціального законодавства виявила Прусія. У пруському Загальному земському уложенні від 5 лютого 1794 року вже знаходимо розпорядження щодо державної допомоги бідним. Тут зазначено, що до завдань держави належить утримання і харчування тих громадян, якщо вони самі (а так само приватні особи, що за законом до цього зобов’язані) не можуть забезпечити власне прожиття.
Закон про об’єднання робітників склодувних заводів, солеварень та гірників у товариства від 10 квітня 1854 року став першим законодавчим документом про страхування робітників. Цей закон передбачав обов’язкову загальну організацію товариських кас, встановлював мінімальний розмір внесків [19, с.53]. Але ці та інші положення закону були недостатніми для вирішення соціальних питань, насамперед тому, що стосувалися вони лише частини населення з відповідними потребами.
Традиційно (і цілком справедливо) до подій, які розглядаються як прояви становлення концепції соціальної держави і сприяли її подальшому розвитку, відносять соціальні реформи Отто фон Бісмарка (1815-1898), котрого інколи називають інтелектуальним батьком сучасної західної державності. Підготовлене з ініціативи «залізного канцлера» послання кайзера Вільгельма І від 17 листопада 1881 року, відоме як «Magna Charta» соціального страхування, заклало першооснови соціального законодавства Німеччини, чинні й донині. 1883 року німецький рейхстаг прийняв Закон про страхування на випадок хвороби, в 1884 – у зв’язку з нещасними випадками, в 1889 – у зв’язку з інвалідністю, пізніше названий Законом про пенсійне страхування робітників. 1911 року ці закони об’єднано в Державному страховому устрої із визначенням правил їхнього застосування. Згодом їх доповнено законами про страхування службовців (1911 р.), про страхування гірників (1928 р.), про страхування у зв’язку з безробіттям [146, с.47].
Що ж змусило керманичів Німецької імперії прикладати зусилля у напрямку її еволюції від держави – «нічного сторожа», єдиним завданням якої була охорона правопорядку і захист від зовнішніх ворогів, до держави, що приділяла стільки уваги проблемам соціального забезпечення? Рейхсканцлер Бісмарк пояснював це так: «Активність державних органів – ось єдиний засіб нейтралізації соціалістичного руху. Ми самі повинні зробити те, що у програмі соціалістів виглядає виправданим і таким, що може бути виконане у межах існуючого державного та суспільного устрою» [261, с.11]. І слід віддати йому належне: проведені за часів перебування Бісмарка при владі реформи стали вихідним пунктом подальшого розвитку соціального законодавства і важливим кроком у створенні системи соціального страхування, наявність якої і в наш час є неодмінним атрибутом соціальної держави.
На американському континенті, в контексті дослідження розвитку соціального законодавства, ми не можемо обійти увагою «новий курс» (New Deal) президента США Франкліна Делано Рузвельта, який закликав до «війни проти бідності», до боротьби за забезпечення «загального добробуту». «Ми прийшли до чіткого розуміння того факту, - говорив Рузвельт у січні 1944 року, - що справжня індивідуальна свобода не може існувати без економічного забезпечення і незалежності… У наші дні ці економічні істини були сприйняті як самі собою зрозумілі. Ми прийняли, так би мовити, другий біль про права, за яким може бути створена нова основа забезпечення і процвітання для всіх, незалежно від соціального становища, раси та переконань» [214, с.155]. Фактично в цих словах Ф. Рузвельт обґрунтовує необхідність визнання і забезпечення державою прав людини «другого покоління», тобто соціально-економічних прав, які зі зрозумілих причин не можуть бути реалізовані без належного економічного підґрунтя. «Свобода від злиднів» («freedom from want») – так визначив Рузвельт у свому посланні до Конгресу США від 6 січня 1941 року значення соціальних прав.
Слід зазначити, що, на відміну від західноєвропейських країн, де вже наприкінці ХІХ століття були закладені основи державного соціального забезпечення, у США до середини 30-х років ХХ століття соціальне обслуговування тих, хто потребує допомоги, здійснювалося на рівні місцевої громади, філантропічних організацій, сім’ї та самозабезпечення. І лише у рамках «нового курсу» у 1935 році вперше в історії Сполучених Штатів був прийнятий Закон про соціальне забезпечення, який, з відповідними поправками і доповненнями, і зараз залишається правовою базою для проведення соціальної політики федеральним урядом цієї країни. Законом передбачалися виплати пенсій робітникам, які досягли 65-річного віку; надання державної допомоги хворим та інвалідам. Пенсійний фонд утворювався із податків на заробітну плату трудящих і за рахунок відрахувань підприємців [56, с.10].
У червні 1938 року Конгресом був прийнятий ще один закон – про справедливі умови праці, який заборонив використання дитячої праці і встановив єдині норми мінімальної заробітної плати і максимальної тривалості робочого тижня для робітників та службовців, зайнятих на підприємствах федерального значення.
Можна стверджувати, що саме в роки проведення «нового курсу» в США була обґрунтована необхідність соціальної функції держави. Надалі цій функції приділялась значна увага під час реалізації відомих програм «Нові рубежі» Дж. Кеннеді та «Велике суспільство» Л. Джонсона. На думку А. Гальчинського, саме завдяки реалізації цих програм політика соціально відповідальної держави набула системної визначеності [38, с.54].
Історію виникнення «держави добробуту» часто пов’язують із законодавством, уведеним в дію у Великій Британії після Другої світової війни і базованим на принципах, викладених у доповіді голови одного із британських парламентських комітетів лорда Бевериджа. Проте низка дослідників вважає, що основи цього законодавства були закладені ще реформами ліберального уряду в 1906-1911 роках. Найбільш важливими законами в галузі соціального обслуговування, що набули чинності до Другої світової війни, були Програма компенсації робітникам (1897), Пенсії по старості з обстеженням нужденності (1908), Програма національного страхування для безробітних і хворих (1911), Національне страхування для вдів, сиріт і пенсіонерів (1925), Національна програма допомоги безробітним (1934) [83, с.45].
У доповіді лорда Бевериджа, опублікованій 1942 року, були викладені принципи майбутньої побудови «держави добробуту»: загальнодоступність, універсальність і адекватність. Згідно з цим планом, громадяни такої держави повинні були перебувати під її захистом та мати гарантований рівень доходу, необхідний для підтримання гідного людини способу життя навіть у скрутні періоди. Базувалася ця система на засадах соціального страхування.
Інституціональна структура сучасної «держави добробуту» у Великій Британії була запроваджена законами про освіту (1944), про допомогу сім’ям (1945), про національне страхування хворих, безробітних, вдів, сиріт, пенсіонерів, вагітних жінок (1946), про створення національної служби охорони здоров’я (1946), про Національну програму допомоги (1948). (Остання поклала на місцеву владу відповідальність за персональне соціальне обслуговування, особливо за догляд удома.) [83, с.46].
План Бевериджа був використаний у соціальній діяльності післявоєнних урядів Бельгії, Данії та Нідерландів, при створенні системи соціального забезпечення Швеції; він слугував моделлю під час обговорення питань соціальнополітичного розвитку і в повоєнній Німеччині [44, с.22].
В останній — а сьогодні ця держава вважається одним із найбільш показових прикладів високого рівня розвитку соціального права (і соціального законодавства) — вже багато років діє Соціальний кодекс. У ньому закріплено різні види соціальних пільг та соціального забезпечення, зокрема різноманітні форми соціальної допомоги, що надається жертвам війни, сім’ям військовослужбовців, молоді, дітям, багатодітним сім’ям, а також юридичні засоби захисту таких пільг. В цьому розмаїтті норм, тим не менш, доволі чітко простежуються основні цілі та соціальні імперативи, якими постійно й незмінно керується законодавець, а саме: гідне людини існування, вільний розвиток особистості, захист сім’ї, соціальна справедливість і соціальна захищеність кожної людини [104, с.25-26].
Цілком слушною в такому контексті видається думка професора М.В. Баглая про те, що цілі соціальної держави аж ніяк не досягаються виключно методами соціальної політики – у зв’язку зі зміною урядів багато аспектів згаданої політики просто зникали б чи зазнавали серйозних змін. І таке дійсно може мати місце. Але суть — не у самій соціальній політиці, а у створенні незворотної законодавчої (курсив наш – О.П.) та адміністративної структури соціальної діяльності держави, внаслідок чого соціальна держава залишається такою при всіх урядах [10, с.119-120]. Іншими словами, наявність стабільного і розвинутого соціального законодавства як форми вираження соціального права виступає однією з найголовніших конститутивних ознак соціальної держави.
Проте у наукових колах питання природи соціального законодавства все ще залишається дискусійним. Наприклад, на думку В. Четверніна, норми такого законодавства взагалі не пов’язані із поняттям об’єктивного права (яке нерідко називають «загальносоціальним», на відміну від так званого спеціальносоціального, тобто юридичного, права). Подібні норми регулюють відносини з приводу розподілу соціальних благ, що виникають поза відносинами вільного еквівалентного обміну. Отримувачами соціальних благ, як правило, є особи, які опинилися у невигідному становищі в умовах вільного еквівалентного обміну. Їхні претензії на отримання від держави конкретних соціальних благ є похідними виключно від закону та від урядових програм. Сама держава при здійсненні соціальної функції не може бути зв’язана правом: тут законодавець та уряд керуються міркуваннями гуманізму, доцільності, фактичних можливостей і потреб економіки. В цьому аспекті зміст соціального законодавства є довільним [250, с.33].