Професор П.К. Гончаров у статті «Социальное государство: сущность, мировой опыт, российская модель» вважає, що «соціальна держава являє собою особливий тип високорозвинутої держави, в якій забезпечується високий рівень соціальної захищеності усіх громадян шляхом активної діяльності держави по регулюванню соціальної, економічної та інших сфер життєдіяльності суспільства, встановлення в ньому соціальної справедливості й солідарності. Соціальна держава знаменує високий рівень зближення цілей і гармонізації відносин державних інститутів та суспільства» [44, с.27]. При цьому, на його думку, «у наш час усі розвинуті країни світу, незалежно від наявності чи від-сутності в їх Основних законах відповідних положень, у більшій чи меншій мірі де-факто є соціальними державами» [44, с.23].
Д.О. Єрмоленко у статті «Поняття та ознаки соціальної держави» пропонує розглядати останню як «засновану на принципах соціальної справедливо-сті, рівності і свободи надкласову, правову державу з розвиненим громадянським суспільством, в якому всебічно гарантовані гідний людини прожитковий мінімум, соціальне забезпечення, загальний підйом добробуту та інші соціально-економічні права громадян, існує налагоджений, нескладний і досяжний механізм їх практичної реалізації і захисту» [61, с.82]. На думку цього автора, «... поняття соціальної держави відображає суть держави, тобто стійку загальну спрямованість діяльності, пов’язану із забезпеченням загальносоціальних інтересів» [61, с.77-78].
Ю.В. Романенко у дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за темою «Соціально-філософський аналіз контраверсій соціальної правової держави (на матеріалах німецької філософії права)» (Київ, 2000) досліджує генезу концептуальних уявлень про правову і соціальну державу у німецькій філософії права класичного та посткласичного періодів (ХVIII-XX ст. ст.). Побудовані парадигматичні моделі дозволили дисертанту визначити специфічно німецьке розуміння правової соціальної держави «як такої форми організації спільноти, яка дозволяє здійснювати реконструювання соціальних інститутів у напрямку наближення їх до інтересу всебічної самореалізації особистості, досягнення нею соціально-юридичної аутентичності, створення простору для творчої життєдіяльності при збереженні стабільності соціуму» [191, с.12].
У кандидатській дисертації Т.І. Перглер «Роль соціально-правової держави Німеччини у стабілізації суспільства» (Київ, 1998) доводиться: «Німеччина є прикладом втілення неоконсервативного варіанту, де держава приватизувала більшу частину соціальних функцій під гаслом заміни держави загального добробуту «суспільством загального добробуту», у якому функції соціального захисту розподілені між державою, бізнесом, місцевим самоврядуванням, системами правосуддя, сім’єю, самодопомогою індивідів та взаємодопомогою всередині колективів. На цій основі були створені передумови консенсусу — головної умови забезпечення стабільності політичного життя» [158, с.14].
Знаний німецький науковець К. Хессе у праці «Основы конституционного права ФРГ» (Москва, 1981) вказує: «У соціальній правовій державі повинна бути «надана форма» дії державної влади, і якщо ця влада обмежена правом, то не залишиться ділянки необмеженого, не зв’язаного нічим, неоформленого піклування про добробут, яке є більш ефективним засобом нелегітимного здійснення влади, ніж наказ та примус» [243, с.112].
Українські вчені О.Ф. Скакун і М.К. Підберезький у написаному ними підручнику «Теория права и государства» (Харків, 1997) зазначають: «Соціальна правова держава — це сучасна політико-правова теорія, де слово «соціальна» має велике смислове навантаження: воно підкреслює, що держава бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян, здійснює функцію регулювання економіки з обов’язковим урахуванням екологічних вимог, забезпечує захист суспільних та індустріальних інтересів тощо» [208, с.399-400].
У статті «Социальное государство и гражданское общество» (1996) В. Роїк висловлює свої міркування про те, що до базових функцій соціальної держави належить формування громадянського суспільства, тобто створення у суспільстві та господарстві безлічі суб’єктів як державних, так і недержавних (громадських). Це, на його думку, пов’язано з природою соціальної держави, базовими принципами якої є: пріоритет прав людини та її основних свобод, солідарність членів суспільства, оптимальна підтримка державою своїх громадян лише в певних рамках (субсидіарність) [190, с.9].
Російський дослідник В.О. Торлопов у монографії «Социальная политика в России: история и современность» (Санкт-Петербург, 1999) слушно підкреслює: «Перед соціальною державою і соціальною політикою, в рамках якої здійснюються її (держави — О.П.) принципи, не стоїть завдання створення абсолютної соціальної справедливості, вони покликані забезпечити соціальну компенсацію у такій мірі, аби внаслідок нерівномірного розподілу ресурсів не виникали соціальні конфлікти, нестатки, аби не відбувалась правова, соціальна й культурна ізоляція певних соціальних груп» [230, с.123].
В.М. Якушик, розглядаючи історичні типи правової держави, виокремлює «соціальну (тобто неокапіталістичну ліберально-демократичну) державу — що доповнює ознаки ліберальної правової держави забезпеченням певних гарантій добробуту для незаможних і соціально знедолених прошарків населення країни» [270, с.183].
О. Сергієнко у статті «Соціальна політика в сучасному світі та в Україні» (2002) наголошує на тому, що «необхідною та вирішальною ознакою віднесення держави до категорії соціальної є пріоритет прав людини, оскільки забезпечення її фізіологічних потреб без надання громадянських прав та політичних свобод, як показує історія тоталітарних держав, дуже швидко може перетворити людину з розумної суспільної істоти на зграйну тварину» [198, с.33].
Німецький дослідник Й. Штрассер, розмірковуючи про майбутнє соціальної держави, прогнозує: «Навіть якщо у даний час заміна національних систем соціального забезпечення єдиною європейською соціальною державою видається утопією, то не викликає жодних сумнівів одна річ: у майбутньому ми зможемо зробити соціальну державу на національному рівні надійною тільки шляхом поглиблення співробітництва на європейському рівні — у сферах політики зайнятості, оподаткування, інфраструктури, наукових досліджень і розробок та при узгодженні мінімальних соціальних та екологічних стандартів» [258, с.129].
У дисертаційному дослідженні В.В. Сокуренка «Роль соціальної справедливості в розбудові правової соціальної держави» (Київ, 2002) слушно підкреслюється, що «на сучасному етапі розвитку українського суспільства принципи соціальної справедливості є провідними чинниками розбудови правової соціальної держави, вони визначають її мету, зміст та основні напрями діяльності у сфері соціальної політики» [215, с.13]. При цьому соціальна справедливість розуміється як обумовлена природним правом загальнолюдська цінність, яку становлять захищені правом і всім суспільним ладом рівні можливості доступу кожної людини до всіх соціальних благ та інших життєвих цінностей, а також розподіл і законне їх використання з урахуванням власного внеску в суспільство [215, с.13].
У статті «Права человека, труд, собственность и государство» (Москва, 1995) російський вчений Л.Д. Воєводін органічною ознакою соціальної держави називає те, що «вона повинна забезпечити і підтримувати гармонійні відносини між соціальними верствами і групами» [33, с.11].
У кандидатській дисертації «Соціальна, правова держава як фактор розвитку демократичного суспільства в Україні» (Київ, 2001) В.М. Співак уточнює політологічне визначення соціальної держави «як такої, що забезпечує внутрішній порядок та стабільність, зовнішню безпеку, гідне існування громадян; бере на себе і реально виконує обов’язки підтримки стабільного соціально-економічного становища соціуму та громадської злагоди; активно сприяє ефективному функціонуванню основних інститутів громадянського суспільства» [220, с.4]. Разом із тим, видається некоректним твердження дисертанта про те, що «нині в Україні державу можна охарактеризувати як напівправову і напівсоціальну» [220, с.10].
Чільне місце серед сучасних вітчизняних політологічних досліджень проблем соціальної держави займають праці А.О. Сіленко. Зокрема у дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук «Соціальна держава: еволюція ідеї, сутність та перспективи становлення в сучасній Україні» (Київ, 2000) вказаний автор визначає, що «соціальною є держава, яка гарантує всім людям реалізацію їхніх прав і свобод, рівні умови вільного розвитку і розвиток окремої особистості, соціальний захист нужденним, досягнення соціальної і політичної стабільності мирними засобами й в інтересах усіх членів суспільства» [204, с.15].
У монографії «Соціальна держава: територія перемін» (Одеса, 2000) А.О. Сіленко підкреслює, що «сучасну концепцію соціальної держави можна сформулювати таким чином: відкритість, демократизм і лібералізм влади; громадський мир і соціальна згода; адресний соціальний захист населення» [203, с.81].
У кандидатській дисертації «Системний підхід та його застосування в дослідженні України як демократичної, соціальної, правової держави» (Харків, 2001) Б.П. Ганьба зазначає, що «між категоріями «соціальна держава», «правова держава», «демократична держава» є зв’язок. Однак у науці та практиці українського державотворення як визначальній ознаці пріоритетність повинна надаватися саме соціальній державі» [39, с.16].
У дисертаційному дослідженні С.О. Кириченка «Співвідношення соціальної правової держави і громадянського суспільства в умовах сучасної України» (Київ, 2001) детально проаналізовані правові характеристики соціальної держави (і як їх відображення — соціальні характеристики правової держави) в умовах сучасної України. На думку дисертанта, «правову державу можна розглядати як соціальну державу у правовому вимірі» [82, с.16].