- відсутність прямої й адекватної залежності між кількістю та якістю індивідуальної праці, з одного боку, та її ринково-економічними показниками (ціною, доходом, прибутком, рентабельністю тощо) — з іншого: адже ці показники зумовлюються не стільки особистими діловими, професійними якостями, скільки стартовим капіталом, який створюється найрізноманітнішими шляхами;
- неминучі ринкові поразки тих, хто з якихось причин не витримує конкуренції; особливо багато драм пов’язано з таким неодмінним супутником вільного підприємництва, як банкрутство [175, с.26].
Тому економічною основою соціальної держави повинно бути не просто ринкове господарство, а соціально орієнтоване, яке відомий німецький економіст А. Мюллер-Армак уявляв у вигляді певного «магічного трикутника», кутами якого є цілі особистої свободи, економічного та соціального забезпечення і економічного зростання [129, с.268].
Соціальне ринкове господарство не є виключно теорією конкуренції; це, радше, ідеологічна концепція у тому сенсі, що метою соціального ринкового господарства є координація між сферами життя, репрезентованими ринком, державою і соціальними групами. Її база, отже, є як соціологічною, так і економічною, як статичною, так динамічною. Це діалектична концепція, в котрій соціальні цілі відіграють таку ж важливу роль, як і цілі економічні, так що вона сполучає економічну та соціальну політику [129, с.265].
У вітчизняній науковій літературі зазначається, що ідея соціального ринкового господарства живиться в основному з трьох джерел — неолібералізму, християнського соціального вчення і демократичного соціалізму. Неоліберали вважають, що держава має втручатися в господарський процес, але лише для того, щоб забезпечити передумови для конкуренції. З християнського соціального вчення запозичені два принципи: принцип особистості, який ставить людину в центр уваги і перетворює її на мірило всієї громадської і економічної діяльності; принцип субсидіарності, яким припускається якомога більша децентралізація процесу прийняття економічних рішень. Нарешті, представники демократичного соціалізму, прихильниками якого виступають профспілки і соціалістичні партії, наполягають на тому, щоб економічні рішення приймалися під певним громадським контролем. Зокрема, йдеться про забезпечення державою мінімуму доходу, що гарантує фізичне існування працівника. Більше того, держава має вживати заходів щодо вирівнювання динаміки доходів, щоб запобігти значному розриву між високими та низькими доходами [95, с.97].
На думку П.М. Рабіновича, соціальна орієнтованість економіки полягає, по-перше, в тому, що виробництво дає змогу створити й нагромадити матеріальні ресурси, необхідні для забезпечення існування найбільш соціально незахищених верств населення – непрацездатних (за віком чи за станом здоров’я) та вимушено безробітних. А по-друге – в тому, що це виробництво у кінцевому підсумку підпорядковується задоволенню матеріальних та культурних потреб усіх членів суспільства [175, с.27].
В Україні, де триває складний і суперечливий процес формування ринкових структур, засадничих елементів ринкової економіки, нова Конституція закріпила знакове положення, згідно з яким «держава забезпечує … соціальну спрямованість економіки» (ч.4 ст.13) [92].
«Соціальна складова не може розглядатися, як це має місце у багатьох випадках зараз, як щось побічне щодо політики реформ, лише їх додаток, один з сегментів», - наголошував Президент України Л.Д. Кучма у своєму виступі на науковій конференції 16 листопада 2000 року. «Потрібно зрозуміти, що соціальна переорієнтація економічної політики – це не тактичний крок, а визначальна ціль та задум здійснюваних у країні перетворень. Мова йде про безпосереднє втілення в життя завдань, що визначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави, побудову в Україні ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки» [234].
ІІ. Відповідно до Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, ідеал людської особи, вільної від страху та нужди, можна здійснити, тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен зможе користуватися своїми економічними, соціальними та культурними правами – так званими правами «другого покоління». Вказані умови не можуть виникнути без певної діяльності такої держави, яку, починаючи з першої половини ХХ ст., деякі науковці стали відображати поняттям «соціальна держава»*. Відтоді ж постало питання про взаємозв’язок між здійсненністю економічних, соціальних і культурних прав людини, з одного боку, та специфічними ознаками соціальної держави - з іншого. Як свідчить практика, воно залишається актуальним і сьогодні.
Соціальна держава – це держава, основним завданням котрої є створення умов і відповідальність за реалізацію прав людини «другого покоління». Як видається, це положення є центральним у сучасній концепції соціальної держави [1, с.130; 54, с.32-35; 94, с.217; 104, с.23; 128, с.3; 138, с.118; 267, с.22-27]: адже держава, де реально не забезпечені вищеназвані права і яка навіть не прагне до цього, однозначно не може іменуватися соціальною.
Загальна декларація прав людини, ратифікована більшістю держав світу, проголошує, що кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній та культурній галузях за допомогою національних зусиль та відповідно до структури і ресурсів кожної держави (ст. 22) [68]. Положення цієї та інших статей (23-27) Декларації, присвячених правам «другого покоління», були розвинені й деталізовані в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Європейській соціальній хартії, конституціях багатьох країн**, у тому числі й України. Але, незважаючи на це, питання про статус та гарантії соціально-економічних прав ще й зараз залишається дискусійним.
Означені права відрізняються від прав людини «першого покоління», тобто громадянських і політичних, принаймні, у двох аспектах. По-перше, своїми змістовними характеристиками, по-друге – способами їхньої реалізації та захисту.
Для правильного розуміння суті принципових відмінностей між двома «поколіннями» прав людини необхідно звернутися, передусім, до усталеного у політико-правовій думці розрізнення «негативної» і «позитивної» свобод. (Саме свобода, як відомо, є незаперечною і найвищою цінністю сучасного цивілізованого світового співтовариства.)
Коли мова йде про вільний стан індивіда у сенсі самостійності його буття, незалежності його дій від примусових впливів ззовні або відсутності перепон на шляху досягнення даною особою власних цілей, застосовується негативне поняття свободи – «свободи від чогось або від когось». Можливості ж індивіда вчиняти позитивні дії у власних інтересах охоплюються позитивним поняттям свободи, яке передбачає певне індивідуальне домагання якихось дій чи благ («свобода для …»). У західній науковій літературі часто підкреслюється, що між негативною та позитивною сторонами свободи існують досить непрості, напружені й навіть контрарні відносини. Той, хто бажає бути абсолютно незалежним від інших, широко користуватися плодами негативної свободи, повинен обмежувати себе або й навіть відмовлятися від можливостей та перспектив, що випливають із позитивного розуміння свободи [114, с.87].
У світлі такого підходу до відмінностей між двома «поколіннями» прав людини видається зрозумілою і науково обґрунтованою прийнята у теорії держави та права їх змістовна характеристика як прав «негативних» і «позитивних». Якщо права громадянські (особисті) та політичні головно спрямовані на забезпечення свободи від протиправного втручання державної влади (негативні права), то для соціально-економічних прав характерною є якраз наявність претензій на забезпечення і здійснення інтересів індивіда за допомогою державних дій (позитивні права).
Історично друга категорія прав людини склалася у самостійну систему домагань і була визнана сучасними державами як реакція на недостатність прав «першого покоління». Останні опосередковують суспільні відносини формальної рівності та свободи усіх учасників соціальної взаємодії, по суті, вони являють собою конкретизацію вихідної правової цінності і стану, природно притаманного людині цивілізованого суспільства, - свободи. При цьому чисельні суттєві фактичні відмінності між людьми часто просто ігнорувалися, що призводило до непропорційного розподілу соціальних благ (соціальної нерівності), поляризації суспільства за рівнем матеріальних статків і престижності соціальних статусів [28, с.144].
Визнаючи цілком слушною висловлену у вітчизняній юридичній літературі думку про недопустимість ігнорування впливу соціального вчення Церкви на розвиток концепцій соціальної держави [79, с.117; 265, с.29], у контексті викладеного вважали б доречним звернути увагу на одну важливу особливість. Остання полягає у тому, що на першому етапі свого розвитку (1878-1922) соціальна католицька доктрина обстоювала насамперед соціально-економічні права і при цьому не визнавала загального права на релігійну свободу, а також принципу рівності політичних прав громадян, і лише під час понтифікату Івана ХХІІІ (1958-1963) «церковний» каталог прав людини було приведено у відповідність із «світським» шляхом включення до нього, крім соціально-економічних і культурних, також усіх основних прав людини «першого покоління» [185, с.166]. Як бачимо, з точки зору католицької Церкви, саме соціально-економічні права знаходяться на першому місці, саме вони за хронологією їх визнання соціальною доктриною, є, так би мовити, правами «першого покоління», а це ще раз переконливо свідчить про їх значущість у житті людини.
Таким чином, якщо суть громадянських і політичних прав полягає в обмеженні ролі держави у духовному, соціально-економічному та політичному регулюванні, наданні більшої свободи вибору для особи, то соціально-економічні права розширюють сферу державного контролю, збільшують патронажну роль держави щодо суспільства.