Способи набуття громадянства в різних державах
План
Вступ
1. Філіація як спосіб набуття громадянства у різних державах
2. Натуралізація - спосіб набуття громадянства у різних державах
3. Оптація і трансферт - способи набуття громадянства
4. Реінтеграція - спосіб набуття (поновлення) громадянства
Сптсок використаної літератури
Вступ
Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріплене в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляється в інституті громадянства, принципах і власне конституційних правах і свободах.
Сучасне поняття громадянства історично пов'язане з французькою революцією XVIII ст. Політико-правова концепція «вільного громадянина» прислужилася обгрунтуванню ліквідації феодального ладу, розвитку нових політичних та економічних відносин. Ця концепція заступила категорію підданства, яка за часів феодалізму позначала васальні відносини залежності окремого індивіда від держави, персоніфікованої в особі монарха. В наші дні категорія підданства іноді застосовується в державно-політичній практиці країн з монархічними формами правління. В розвинутих країнах за своїм юридичним значенням вона практично не відрізняється від громадянства і, по суті, лише фіксує відповідну форму правління.
Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і особи. Стан громадянства створює взаємні права і обов'язки. Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй території, так і поза її межами, і може вимагати від нього виконання певних дій. Водночас громадянин може претендувати на захист своїх законних інтересів з боку держави або на їх захист від протизаконних дій самих державних органів. Тільки на основі громадянства особа наділяється всією повнотою конституційних прав і свобод. Зокрема, стан громадянства визначає обсяг її правоздатності у сфері відносин владарювання.
Найбільш поширеним у зарубіжній юридичній науці є визначення громадянства як особливого правового зв'язку між особою і державою, що породжує для них взаємні права і обов'язки. Конституційна теорія і практика розрізняє дві сторони громадянства — державно-правову і міжнародно-правову. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін «державна належність», який означає, що між особою і державою існує юридичний зв'язок особливого характеру, але при цьому особа може і не бути громадянином. Особа, зв'язана державною належністю, політично підвладна відповідній державі і має право на міжнародно-правовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов'язана гарантувати їй права і свободи у повному обсязі.
Поняття державної належності є ширшим за громадянство. Законодавство може визначати різні рівні такої належності, віднесені до різних категорій населення. Це, зокрема, має місце у Великобританії щодо населення її нинішніх і колишніх залежних територій, яке з тих чи інших причин зберегло відповідний правовий зв'язок. Разом з тим для повноправних громадян державна належність не створює додаткових прав і обов'язків. У цьому випадку зміст понять державної належності і громадянства збігається.
Подібний дуалізм стану громадянства відомий праву розвинутих країн, хоч у теорії терміни «громадянство» і «державна належність» розрізняють не завжди. У будь-якому випадку зміст цих термінів пов'язаний з юридично встановленими правами й обов'язками, з певним співвідношенням між особою і державою, яке у конкретних випадках може бути різним. Водночас треба підкреслити, що для визначення самого сенсу громадянства важливим є не тільки сполучення прав і обов'язків особи і держави, а й наявність у особи (громадянина) окремих, конкретних прав, якими є політичні права і передусім виборче право. Останнє довгий час взагалі розглядалось як своєрідна ознака наявності стану громадянства.
1. Філіація як спосіб набуття громадянства у різних державах
Правове регулювання порядку надання громадянства у різних державахмає свої особливості, оскільки всі питання, пов’язані з цим, регулюютьсятими ж державами. Це не означає, що вони можуть довільно встановлюватипорядок набуття громадянства, не зважаючи на загальновизнані принципиміжнародного права та міжнародні звичаї. Основним і найбільш поширенимспособом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства в силународження. Згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права,кожна дитина має право на громадянство. Дане положення міститься у принципі3 Декларації прав дитини 1959 року1 і в п. 3 ст. 24 Міжнародного пакту прогромадянські і політичні права 1966 року2. Отже, згідно із сучасниминормами міжнародного права, дитина ні при яких умовах не повинна залишитисяапатридом (особою без громадянства).
Філіація може здійснюватися на основі двох основних принципів: “правакрові” (jus sanguinis) та “права ґрунту” (jus soli).
Принцип права крові полягає в тому, що дитина, народжена від осіб,котрі є громадянами певної держави, автоматично визнається громадяниномостанньої. У випадку різного громадянства батьків питання вирішується заїхньою домовленістю. Якщо батьки не домовилися, то народжена в шлюбі дитинанабуває громадянство батька, позашлюбна – матері. Цей принцип закріплено узаконодавстві більшості держав. Відповідно до принципу права ґрунту,громадянство у даній державі надається будь-якій особі, яка народилася наїї території, незалежно від громадянства батьків.
Сучасне законодавство більшості країн, в тому числі і українське,передбачає змішану систему, при якій переважаюче значення права кровіпоєднується з певним впливом права ґрунту. Право крові практично у чистомувигляді діє зараз лише в скандинавських країнах, де право ґрунтузастосовується виключно до дітей, батьки яких невідомі. Право ґрунтузберегло переважаюче значення у країнах англо-американської системизагального права, а також в окремих латиноамериканських країнах, наприклад,в Аргентині та Кубі. Проте воно завжди в якоюсь мірою доповнюється правомкрові (зазвичай по відношенню до дітей громадян відповідних країн, щонародилися за кордоном). Держави прагнуть ввести у своє законодавствонорми, обмежуючі можливість набуття їхнього громадянства особами,народженими від змішаних шлюбів. Це диктується різними міркуваннями,зокрема небажанням сприяти набуттю своїми громадянами ще й іноземногогромадянства, тобто подвійного громадянства, що може призвести доускладнень у міждержавних відносинах.
Вибір державою того чи іншого принципу набуття громадянства головнимчином обумовлюється її політикою у демографічній сфері. Якщо державазацікавлена у швидкому зростанні кількості своїх громадян, вона закріплює усвоєму законодавстві обидва зазначені принципи.
У нормах законодавства нашої держави, що регулюють питання набуттягромадянства України, поєднуються принципи права крові та права ґрунту.Особливо чітко таке поєднання дістає вияв у тих нормах Закону, які регулюють різноманітні питання набуття громадянства дітьми та випадки зміни їхнього громадянства. Так, згідно зі ст. 12 Закону України про громадянстводитина, батьки якої на момент її народження перебували в громадянствіУкраїни, набуває громадянства України незалежно від того, народилася вонана території України чи за її межами. А у ст. 14 Закону зазначено, щодитина, яка народилася на території України від осіб без громадянства, якіпостійно проживають у нашій державі, набуває громадянства України. Наведенанорма відповідає положенням міжнародного права щодо скорочення кількостіосіб без громадянства.
У ст. 15 Закону з урахуванням принципу права ґрунту зазначено, щодитина, яка перебуває на території України, обоє з батьків якої невідомі,також визнається громадянином нашої держави.
Отже, набуття громадянства за народженням має місце в силу самогофакту народження людини і не залежить від вияву її волі. Лише в деякихправових системах, наприклад у Франції, особа від змішаного шлюбу можесамостійно вибирати громадянство після досягнення повноліття.
Слід відзначити, що в галузі набуття громадянства за народженням неіснує ані загальновизнаних норм міжнародного права, ані однакової практикидержав. Тому в силу колізій законодавства різних держав саме в цій галузівиникає найбільша кількість випадків біпатризму.
Такими, що ущемлюють інтереси інших держав видами філіації єрозширене застосування:
1) права ґрунту щодо дітей офіційних представниківіноземних держав, народжених на території даної держави, як цепрактикується, наприклад, в США;
2) права крові до безкінечного числапоколінь дітей, народжених у громадян певної країни, які постійнопроживають за кордоном та які втратили будь-який реальний зв’язок збатьківщиною. Даний недолік характерний для багатьох правових систем.
2. Натуралізація як спосіб набуття громадянства у різних державах
Наступним найбільш поширеним способом набуття громадянства є такзване укорінення, або натуралізація. Раніше говорилося про натуралізацію вширокому значенні, що охоплює всі способи набуття громадянства післянародження (шлюб, усиновлення, оптація, поселення, вступ на державнуслужбу).
У вузькому значенні (яке використовується у більшості випадків)натуралізація означає прийом у громадянство за заявою. Натуралізація – актдобровільний. Примусове надання громадянства суперечить міжнародному праву,і спроби його здійснити завжди викликали ноти протесту. Практика знає таківипадки. Наприклад, деякі латиноамериканські країни у минулому століттінамагалися в примусовому порядку автоматично надати іноземцям, якіпроживали тривалий час на їхній території, своє громадянство.
Натуралізація розподіляється на два основні види: індивідуальна зазаявами та натуралізацію в силу правонаступництва держав. В силуправонаступництва держав нове громадянство виникає в результаті національно-визвольних революцій, розділення або об’єднання держав, у випадкутериторіальної цесії або анексії, а також при автоматичній змінігромадянства при трансферті. М.М. Аваков зазначає, що “питання про впливпри правонаступництві суверенітету на громадянство жителів держави-попередника є одним із найважливіших”.