Норма права є науковим, об'єктивно обґрунтованим розпорядженням — моделлю суспільних відносин, що відображає інтереси суспільства в розвитку даного відношення.
Загальний характер норми права не випливає з її власної природи. Загальне в праві в кінцевому рахунку є відображення того реального загального, котре об'єктивно існує в численних окремих матеріальних відносинах даного виду, що є виробничими відносинами.
У сучасних умовах удосконалювання норм права йде по двох основних напрямках: поліпшення змісту норм, зміцнення їхній «істинності»; упорядкування їхньої структури й системи в цілому.
Перший шлях характеризується тенденцією до більш точного відображення потреб громадського життя, без чого неможливо забезпечити зростання ефективності дії норм права як регуляторів суспільних відносин. Тому удосконалювання змісту стосується всього комплексу норм. Зростає значення рекомендаційних норм. У рамках кожного різновиду норм виробляються нові, більш ефективні методи впливу на суспільні відносини за допомогою всіх елементів правової норми.
Основними умовами, що дозволяють домагатися удосконалювання норм права, є:
1) Точне відображення в правових розпорядженнях закономірностей розвитку державно-правової надбудови;
2) Відповідність норм права вимогам моралі й правосвідомості;
3) Дотримання вимог системності (несуперечності) і інших закономірностей діючої системи права при прийнятті нових норм;
4) Облік у процесі нормотворення загальних принципів регулювання й керування суспільними процесами.
Таким чином, підведемо короткі підсумки:
а) норма права може бути визначена в якості вихідних від держави й охоронюваного їм загальнообов'язкового правила поведінки, що закріплює за учасникам суспільних відносин даного виду юридичні права і накладає на них юридичні обов'язки;
б) правова норма є загальним правилом поведінки, тобто зразком, еталоном поводження людей, їхніх колективів;
в) правова норма — правило абстрактного, узагальненого характеру, первинний елемент права як системи;г) правова норма — державно-владне розпорядження;
д.) правова норма — явище широке, багатопланове й у те ж час конкретне.
1.2 Форма внутрішнього змісту правової норми
Структура норм права - це внутрішня будова норм права, яка має свій вираз у її поділі на складові елементи частини, які пов’язані між собою.
Будучи "клітинкою" права, норма в той же час є складне утворення, що має власну структуру.
Традиційно вважається, що норма права складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції й санкції.
Гіпотеза - така частина правової норми, в якій зазначаються обставини, вказуються умови, при настанні яких можна чи необхідно виконувати правило, що міститься в диспозиції. Призначення гіпотези - визначити сферу й межі регулятивної дії диспозиції правової норми.
Гіпотеза вказує на конкретні життєві обставини (умови), при наявності або відсутності яких і реалізується норма. У залежності від кількості обставин, позначених у нормі, гіпотези бувають прості і складні. За ступенем визначеності змісту вони поділяються на:
1) Визначена гіпотеза - вичерпно визначає ті умови, за наявності яких вступає у дію правило поведінки, що міститься в диспозиції правової норми.
2) Не повністю визначена гіпотеза - містить формулювання в загальній формі “у необхідному випадку”.
3) Відносно визначена гіпотеза - обмежує умови застосування норми певним колом формальних вимог.
Диспозиція така частина правової норми, в якій записане саме правило поведінки, виражене в юридичних правах і обов’язках суб’єктів. Це центральна, основна частина юридичної норми, яка вказує на дозволену (необхідну) чи неприпустиму поведінку суб’єкта.
Диспозиція містить саме правило поведінки, відповідно до якого повинні діяти учасники правовідносини. За складом вона буває: проста, або складна. По способі викладу диспозиція може бути:
1)Визначеною закріплює однозначне правило поведінки.
2)Неповністю визначеною - указує лише на загальні ознаки поведінки.
3)Відносно визначеною - указує на права й обов’язки суб’єктів, але надає можливість для їхнього уточнення залежно від конкретних обставин.
Санкція - частина правової норми, в якій закріплені заходи державного примусу, у разі невиконання обов’язків, якщо вимоги диспозиції не дотримуються. Санкція реалізується у випадку правопорушення (протиправної, винної, суспільно небезпечної - шкідливої діяльності чи поведінки). Призначення санкції – забезпечувати реалізацію диспозиції правової норми.
За складом вона поділяється на: просту, або складну. По ступені визначеності санкції підрозділяються на абсолютно визначені (точно зазначений розмір штрафу), відносно визначені (позбавлення волі на термін від трьох до десяти років), альтернативні (позбавлення волі на термін до трьох років, або виправні роботи на термін до одного року, або штраф).
Якщо звернутись до статей нормативно-правових актів (законів, нормативних актів виконавчої влади), то при аналізі їх ми не завжди виявимо всі три елементи правової норми. Так, у статтях Конституції містяться, як правило, диспозиція й гіпотез, санкція - відсутня. У статтях кримінального закону гіпотеза й санкція - у повному обсязі, а диспозиція може бути відсутня. Це підтверджує, що норма права й стаття нормативного акта не збігаються. Елементи правової норми (диспозиція, гіпотеза, санкція) можуть бути розміщені в різних статтях одного і того ж нормативного-правового акта, а інколи у статтях різних нормативно - правових актів. Такий стан, обумовлений тим, що норми права мають неоднакові форми, способи виразу, але вони при цьому зберігають логічну структуру.
Приклади гіпотези, диспозиції, санкції
1) “Якщо продавець оформляє договір купівлі-продажу (гіпотеза), то він зобов'язаний при оформленні договору попередити про право третіх осіб (диспозиція), інакше до нього застосовуватимуться засоби впливу, спрямовані на захист прав покупця (санкція)”.
2) “Якщо адвокату у зв'язку з виконанням їм своїх професійних обов'язків стали відомі дані попереднього слідства (гіпотеза), то адвокат зобов'язаний не розголошувати їх без згоди слідчого або прокурора (диспозиція), а у противному разі адвокати, винні у розголошенні даних попереднього слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством (санкція)”.
3) (Ст. 364 КК України): “Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби (due-позиція), якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом інтересам або правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, (гіпотеза), — карається виправними работами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, із позбавленням права мати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років (санкція)”.
Розділ 2. Тлумачення норм права, як юридична діяльність
2.1 Поняття тлумачення правових норм
Термін «тлумачення» (інтерпретація) багатозначний. Поняття «інтерпретація» (лат. interpretatio – роз’яснення) розкривається через роз’яснення, розкриття суті якого-небудь явища і вживається неоднозначно. Інтерпретація в широкому значенні (sensu largo) – це можливість позначити знаки, які передаються одним сприйняттям іншому і засвоюються через зовнішні прояви (тексти, жести тощо). Інтерпретація у вузькому значенні слова (sensu stricto) – це роз’яснення неоднозначно зрозумілих суб’єктами пізнавальної діяльності письмових текстів і розкриття їх основоположного змісту.
В гуманітарних науках за допомогою тлумачення позначається спосіб пізнання різноманітних об’єктів людської культури, чи розуміння мовних, письменних джерел. Відомий російський юрист Н.М. Коркунов зазначав: «Тлумачення, як і критика, не становить виключної приналежності юридичних наук, а навпаки, воно зустрічається у всіх науках, які мають справу з письмовими джерелами, наприклад в історії, богословії».
Саме в останньому значенні вживається даний термін, коли річ йде про тлумачення права. Але сам термін «тлумачення права» можна розуміти: по-перше, як певний розумовий процес, спрямований на встановлення значення норми права. В такому розумінні тлумачення права знаходить своє відображення в сукупності способів його інтерпретації. По-друге, під тлумаченням розуміється результат вказаного розумового процесу, вираженого в сукупності суджень, в яких розкривається, відображається зміст тлумачення норм[1].
В юридичній літературі немає єдиного розуміння у відношенні об’єкта тлумачення, об’єму і виду тлумачення, його наслідків. Одні автори застосовують термін «тлумачення права», інші вважать що тлумаченню підлягає не право чи система норм, а відповідний нормативно-правовий акт і вживають термін «тлумачення закону» чи «тлумачення нормативно-правового акту». Але більшість авторів вживає термін «тлумачення норм права».
В теоретичній літературі немає однозначного розуміння терміну «тлумачення права», «тлумачення норм права», їх об’єму, змісту. Тлумачення права, на думку А.С Шабурова – це інтелектуально-вольова діяльність по встановленню первинного змісту правових актів з метою їх реалізації і вдосконалення. А.С. Погорілкін визначав тлумачення норм права як діяльність державних органів, посадових осіб, громадських організацій, направлену на встановлення змісту норм права, на розкриття вираженої в них волі соціальних сил, які перебувають у владі.
А.В. Осінов визначав тлумачення права як складну і багатогранну діяльність різних суб’єктів, яка являє собою інтелектуальний процес, напрямлений на пізнання і роз’яснення правових норм. На думку В.М. Сирих, «Тлумачення – це пізнавальна діяльність, що реалізується з метою встановлення змісту норми». Р.В. Енгібарян і Ю.М. Краснов пишуть: «Діяльність, напрямлена на встановлення змісту юридичних норм, називається тлумаченням норм права».Це найкоротше визначення норм права яке давали в юридичній літературі.