Смекни!
smekni.com

Завоювання Північної Африки арабами-мусульманами (стр. 11 из 11)

Висновки

Як висновок є необхідним сформулювати деякі принципи, що склалися в ході дослідження даної теми.

Основні положення цих принципів такі.

1. Природні умови північноафриканського регіону характеризуються існуванням в ньому двох головних природнокліматичних і екологічних зон. Одна з них – зона середземноморська субтропічна; інша – пустельно-степова зона сухих субтропіків.

2. Наявність цих двох зон передбачило появу і існування тут двох головних культурно-господарських типів, а саме: землеробського осілого і скотарського напівкочового і кочового.

3. Особливість регіону міститься в тому кількісному співвідношенні, в якому знаходились природні зони, культурно-господарські типи і зайняте в них населення. В цьому співвідношенні величина скотарського елементу була більша, а величина землеробського елементу менша, ніж в інших регіонах, в яких поєднались такі ж кліматичні і екологічні зони і культурно-господарські типи.

4. Землеробські райони постійно відчували утиски з боку кочової і напівкочової периферії.

5. Після арабського завоювання на всіх територіях, що увійшли до складу арабського халіфату були встановлені податкові форми експлуатації, що теоретично означало встановлення державної власності на землю.

6. Механізм експлуатації зводився до збору податків і їх перерозподіл державним апаратом. В організації цих процесів є ряд моментів, які зближують їх не з феодальним способом виробництва і експлуатації, а з відносинами, що виникли в результаті збору податків.

7. Збір податків здійснювався, в багатьох випадках, населенням країни; поводження з населенням країни (і навіть з тими, які прийняли іслам), як з населенням тільки-но підкореної країни; значна норма експлуатації.

8. Викликані ними, а також іншими причинами хариджитські повстання, що пройшли по усій території Північної Африки в VІІІ – ІХ ст., похитнули владу арабського халіфату в Пн. Африці, звели його володіння у цьому регіоні до кордонів порівняно невеликої територіально, але важливої в економічному, політичному і стратегічному відношенні провінції Іфрикії і призвели до виявлення тенденції, що виходила з міського середовища, головним чином берберського населення, до створення і організації нових політичних утворень, які в літературі зазвичай називають державами.

9. Дві з цих держав мали порівняно великі розміри. Це держави Рустемідів і Ідрісидів. Інші були дуже дрібними і, як правило, являли собою місто, місцевість. Одні з них названі в джерелах державами племен, інші цаствами, треті не мали в джерелах спеціальної кваліфікації, але за описом можна бачити, що це були території, на які поширювалась влада чи вплив якогось племені.

10.Належна таким політичним утворенням соціально-політична структура, що являла собою різні ступені останнього етапу розвитку родоплемінних відносин напівкочових скотарських племен в співвідношенні їх з осілим населенням підкореного району. Влада в них належала племінним вождям, що спеціально відмічено джерелами. Таким чином, ці політичні утворення, або держави, повинні кваліфікуватися, як ранньокласові і варварські.

11.В цих варварських державах проходив процес (в одних більш, в інших менш інтенсивний) кристалізації керівного стану племені і перетворення його в панівний клас. Це виявлялося передусім в зміні і збільшенні ролі вождів, яких джерела починають називати вже не вождями, а царями, а їх володіння – царствами.

12.Процес утворення панівного класу в таких державах відбувався одночасно і за рахунок руйнування попередньої соціальної структури суспільства, що складалася з родо-племінних зв’язків.

13.В Північній Африці існувала і інша модель соціального розвитку. Прикладом цієї моделі є держава Рустемідів. Виникнувши першочергово, як релігійна община, вона поступово рухалась на шляху появи майнової нерівності і соціальної диференціації на основі складання панівного класу, як з числа керівників общини, так і з числа племінних вождів і заможного купецтва. Це відобразилося в факті складання соціального стану заможних людей і осіб, що належать до влади, в наявності у таких осіб земельних володінь. Тим не менше і цю державу можна кваліфікувати як ранньокласову і варварську з причини переважання авторитарного фактору з причини збереження в його організації елементів докласового суспільства, на що вказує відсутність професійного війська, а також характер використання функції, що була направлена на докласову общинну взаємодопомогу і рівність, а не на економічне використання.

Родо-племінні і общинні відносини в державі Рустемідів зберігались і відігравали важливу роль. В цілому соціально-економічний розвиток там був вищим, ніж в дрібних варварських державах, що виникнули при контактах напівкочівників і землеробів.

14.В меншій мірі відомі соціальні відносини в державі Ідрисидів і інших дрібних варварських державах на території Марокко.

15.Провінція Іфрикія, центр арабо-мусульманської влади в Північній Африці, була найбільш розвинена економічно і соціально областю регіона. В цей період вона була в меншій мірі залежна від кочівників. Концентрація в ній військової сили, що отримувала підкріплення з центру Халіфату, створювала атмосферу, при якій порядок, що існував в провінції, не міг бути зруйнований не в результаті внутрішньої боротьби і не в результаті дій кочівників і напівкочівників. Навіть хариджитські повстання, після яких на територіях, підвладних Халіфату, зменшилось до кордонів однієї Іфрикії, не змогли покласти кінець влади Халіфату. Але збереження цієї влади дорого коштувало Халіфату.

16.Зміна політичного статусу Іфрикії мало важливі наслідки. Перед новою владою постало декілька серйозних завдань. Ці завдання в цілому можна охарактеризувати як необхідність налагодити правильне функціонування всього державного апарату і всього механізму державного управління. Однією з головних проблем було управління населенням країни, яке прибуло в країну в складі халіфських військ. Ці люди являли собою неспокійну, готову до повстання, озброєну і досить багаточисельну групу.

17.За часів Аглабідів вже перший аглабідський емір Ібрахім І (800 – 812) ввів нову організацію війська, що складалось, як правило, з чорношкірих. Це була привілейована частина військових сил аглабідської держави.

18.Процес формування феодальних відносин в аглабідській державі почався, але не був закінчений, так як він був насильницьки зірваний релігійно-політичним рухом Фатимідів, що почався в 909 р.

19.Підсумовуючи дослідження соціальних і економічних відносин і їх розвитку в VІІ – ІХ ст. в різних частинах північноафриканського регіону, можна зробити висновок, що в цю епоху феодальних відносин в Пн. Африці ще не було.

20.У всіх державах простежується наявність рабів і знайомство з інститутом рабства. Але не дивлячись на багаточисельність рабського населення в окремих агломераціях в окремі часи, роль рабовласницького устрою в господарських і соціальних відносинах була дуже невелика.

Хронологічно робота має певні обмеження. Нижне обмеження – це VІІ ст. н.е., коли Пн. Африка була завойована арабами-мусульманами, і розвиток регіону відбувався за новим шляхом. Верхнє – це ХІІ ст., час, коли в Пн. Африці вже відбулися зміни, що повністю змінили умови політичного, соціального, економічного і культурного розвитку.

Отже, приклад арабів змінив всю історію регіону, суттєво змінив характер розвитку північноафриканського суспільства, посиливши значення в загальному процесі кочового елементу, правда кочового елементу не в особі самих арабів, а в особі берберських кочових племен. Всі ці процеси деформували загальний процес розвитку політичних, економічних і соціальних відносин в Північноафриканському регіоні.

Список літератури

1. Абд ар-Рахман ибн Абд ал-Хакам. Завоевание Египта, ал-Магриба и ал-Андалуса. – М., 1985.

2. Абу Амин Биляль Филипс. Законы жизни мусульман. – М., 2002.

3. Арабские страны: История и современность. – М., 1981.

4. Баранова Н.П. Всеобщая история. – М., 1980.

5. Бартольд В.В. Ислам. Общий очерк. – М., 1981.

6. Бартольд В.В. Сочинения в 9-ти томах. Том 6. Работы по истории ислама и арабского халифата. – М., 1966.

7. Беляев Е.А. Арабы, ислам и арабський Халифат в раннее средневековье. – М., 1965.

8. Большаков О.Г. История Халифата. Ислам в Аравии. – М., 1989 г.

9. Борисов В.М. Арабское средневековье и ислам. – М., 1968.

10.Бортников Н.А. Ближний и Средний Восток. – М., 1968.

11.Босворт К.Е. Мусульманские династии. Справочник по хронологи и генеалогии. – М., 1971.

12.Бюттнер Т.Я. История Африки с древних времен. – М., 1971.

13.Васильев Л.С. История Востока в 2-х томах: Том 1, 2. – М., 1993.

14.Васильев Л.С. История стран Азии и Африки в средние века в 2-х томах. – М., 1987.

15.Васильев Л.С. История стран зарубежного Востока в средние века. – М., 1957.

16.Всемирная история. Раннее Средневековье. – М., 2001.

17.Жуков Е.М. Всемирная история в 10-ти томах. Том 2-6. – М., 1958.

18.Жюльен Ш.А. История Северной Африки. – М., 1961.

19.Жюльен Ш.А. История Северной Африки: Тунис, Алжир, Марокко. От арабского завоевания до 1830 года. – М., 1961.

20.Зарин В.А. История Востока в 6-ти томах. Том 2, 3. – М., 1999.

21.Заходер Б.Н. История восточного Сердневековья / Халифат и Ближний Восток. – М., 1994.

22.История Востока в 6-ти томах. Том 2. Восток в средние века. – К., 1995.

23.История и экономика стран Арабского Востока. Сборник статей. – М., 1973.

24.История стран Азии и Африки в средние века. – М., 1968.

25.История стран Азии и Африки в средние века. – М., 1987.

26.История народов восточной и центральной Азии. – М., 1986.

27.Кандель Б.М. История зарубежных стран. – М., 1966.

28.Климович Л.И. Ислам. – М., 1965.

29.Климович Л.И. Королевство Марокко: Справочник: М., 1991.

30.Матвеев В.В. Средневековая Северная Африка. – М., 1993.

31.Миллер А.Ф. История ислама. Том 3. – М., 2004.

32.Миллер А.Ф. Мусульманский мир. – М., 1975.

33.Надирадзе Л.И. Хрестоматия по истории халифата. – М., 1968.

34.Очерки истории арабской культуры V – ХV в. – М., 1982.

35.Рубель В.А. Історія середньовічного сходу. – К., 2002.

36.Рубель В.А. Середньовічний схід у його сучасній інтерпретації. – К., 1996.

37.Семенов В.Ф. История средних веков. – М., 1975.

38.Семенова Л.А. Из истории фатимидского Египта. – М., 1984.

39.Сказкина С.Д. Арабские страны: История и современность. – М., 1981.

40.Степанов В.Е., Шевеленко А.Я. История средних веков. – М., 1969.

41.Хилал ас-Саби. Установление и обычаи двора халифов. – М., 1983.