Смекни!
smekni.com

Завоювання Північної Африки арабами-мусульманами (стр. 4 из 11)

Аміли-чиновники, що здійснювали владу в провінціях і на містах.

Збирачі податків (ахлу-с-садака) збирали садаку чи умр, а також дзизью і харадж.

В державі Рустемідів збереглась така ж податкова система, що була встановлена намісником халіфів [30; 196].

В 784 – 785 рр. було зафіксовано факт виступу проти Рустемідів. Не було пов’язано з приходом до влади нового імама. В державі Рустемідів на протязі майже 130 років влада належала династії, що переходила від батька до сина. Обрання імама проходило на нараді з шести осіб призначених імамом Абд ар-Рахманом.

Після ліквідації держави Рустемідів в 908 – 909 рр. нукарити («противники») стали найбільшою течією серед ібадитів. Їм належали всі території на Пд. Туніса і Алжира від Джебель-Нафуса до Тахарта [2; 146].

Однією з особливостей імаму була концентрація його сил, влади, економічних можливостей, населення в самому Тахарті і його найближчій окрузі. Коли Рустемідам разом з імамом Абу-ін Йаказаном і їх прихильниками довелося залишити Тахарт, вони також зупинилися в місті під назвою Асекдал. Влада імама здійснювала лише в окрузі міста. Інша ж територія знаходилась під владою імамів пише в тій мірі, в якій це збігалося з політичними настроями племен. В історії рустемідського імамата були випадки, коли об’єднання племен ставали сильнішими імама і його прибічників і імаму доводилось покидати Тахарт [2; 150]. В містах рустемідськаого імамату, як в інших країнах Пн. Африки – в цей же час і пізніше – існували один чи два великих міських центри і велика кількість дрібних міських поселень. Великий центр був один – столиця Тахарт, а в східній частині володінь Рустемідів-Пріполі в ті періоди, коли він знаходився під владою нафуса. Дрібних міст було багато. Для їх визначення використовували терміни: хісн – укріплення, кала – укріплення, ксар – замок [30; 197]. Манзіль – жилище, маудіа – місце, такі – укріплені поселення були на території Пн. Африки доволі багато чисельні. В Пн. Африці в період завоювань і якийсь час після них, простежувався ріст числа міст [30; 211].

В період правління Аллаха рустеімдський імамат переживав період процвітання. З’явилися власні помістя (дмія) поза містом і гром. відводили річки (ва аджару ал-анхура). Володіння земельною власністю набуло великого значення [30; 212].

Раби (абід, гілман) були у власності племен, які їх купували. Вони брали участь в роботах, пов’язаних з основною діяльністю племен – вирощувань тварин.

В рустемідській державі проходив процес перетвореня варварської держави в державу ранньофеодальну [30; 212].

Розрізняли два види торгівлі: локальну і караванну. Далека караванна торгівля пов’язувала імамат зі Сходом і державами Судану. Зі Сходу в Тахарт «йшли каравани, наповнені різними багатствами». За час існування імамату торгівля з Суданом розширилась і набула регулярний характер.

В правління Абу-н-Ілкзана проходили конфлікти між племенами хаввара і луата, в які були втягнені і жителі Тахарта, в результаті чого імау Абу-н-Іякзану і його брату Абу Бакру ібн Аллаху довелося покинути Тахарт.

Нажаль, не вдалося встановити причини боротьби одних племен з іншими. Для впливу на племена імами прикладали або силу, або підкуп.

Більшість населення сповідувала ібадитське вчення іслама. Друга частина сповідувала християнство. Ймовірно, що на території імамату жили і суніти.

Згідно з етичним критерієм населення розділялось по племенам. В Тахарті населення було змішаним. В ньому були наступні групи. Племена мазата і садрата, племена хавара і луата. Важливу роль при Рустемідах відігравало плем’я нафуса. В Тахарті жило плем’я мармаджана. На західних і південних окраїнах проживали чи періодично відвідували ці райони племена Зената, мат мата. Згадувалось також плем’я зуага.

Існувала також окрема група арабів, що склалась, коли частини аглабідського джунда перейшли в імамат Рустемідів і отримали дозвіл там залишитися [30; 220].

Невеликі групи виділяються по політичному критерію: це в першу чергу самі Рустеміди. До цієї групи належали сам іслам, його сім’я, близькі і далекі родичі, його мавали і раби.

Групу чужинців (аджам) складали бербери мармаджана, басрійці, Гафійці, кайруанці. Чужинці мали свого керівника і навіть власний ринок.

Серед племен найвпливовішими були хавара, луата, нафуса. Саме вони згадуються в якості головних учасників всіх важливих подій в країні.

Ще одна група – це воїни. В арабському тексті для їх визначення використовують різні слова. Іноді це джунд, іноді – аджнад, або аскал. Також можливо виділити наступні ступені ієрархії.

1. Імам – голова держави, перший серед рівних, офіційна особа, що вступає на пост в результаті виборів.

2. Знатні люди (вуджух) – група дуже невизначена. Цим словом іноді називаються і племенні вожді і виборні керівники груп, і просто багаті люди.

3. Племенні вожді (руаса) – керівники племен, члени знатних родів в племенах. Вони перебували в Тахарті не постійно, а періодично, кожне літо і мали в розпорядженні великі багатства і військовий потенціал.

4. Люди більш-менш прості, об’єднані в групи.

5. Прості люди, не об’єднані ні в які групи і були соціально нижче осіб попередньої групи. Вони називалися «ан-нас», тобто «люди» не прості землероби і члени племені.

6. Залежні люди – раби і слуги.

Існує і інший поділ: на аристократію (хасса) і простих людей (амма). Це той поділ, який вживається в арабських джерелах для всіх мусульманських країн.

В категорію хасса в цьому випадку входили перші три групи, а в категорію амма – три останні [30; 221].

Таким чином можна сказати, що ступінь розвитку держави Рустемідів був невисокий особливо в порівнянні з найбільш розвиненими районами Пн. Африки. В той же час вона не поступалася державам Марокканського Заходу.

Рустемідська держава ібадитів Тахарта займала домінуюче положення в центральній частині Пн. Африки, але зовсім не було єдиним великим, вже не говорячи про дрібні. На території Марокко виникли і існували дві держави: алідська держава Ірисів і держава берберів племені бергвата [30; 222].

Після повстання в танжері Майстри ал-Хакіра західні території назавжди вийшли з влади халіфів. Ситуація на заході нічим не відрізнялась від тієї, що існувала в центрі і в східних районах. Населення багатьох областей Марокко, організоване в землеробітничі общини, було розкидане по важкодоступних, часто високогірних поселеннях і розвивалося в ізоляції. Тут була присутня майнова і соціальна нерівність, а також виділення аристократії племен і общин. Хариджитський рух на заході Пн. Африки мав не такий широкий розмах, як в центрі і на сході. Звичайно, і тут існували хариджитські центри: д-ва бергавата, той же Танжер, держава суфритів мікнаса з головним містом Сіджиммасою, заснованим в 728 – 729 рр. [18; 120].

Поява і поширення Алідів в Пн. Африці пов’язують з ім’ям Ідріса – нащадка Алі ібн Абу Таліба. В 786 р. Ідріс брав участь в великому повстанні Алідів в Аравії. В трьох милях від Мекки воно було розбите, а його учасники розсіяні. Сам Ідірс втік спочатку в Фустат, а згодом і до Марокко. Тут, в області Зерхун, він вступив в контакт з берберським племенем ауреба. Його члени жили на території області з давнім осілим землеробством і були землеробами. В 780 – 790 рр. Ідрісу була подарована в дружини дочка одного з вождів ауреба. Це свідчить про ступінь поширення ісламу і про його міцне положення навіть тут, так як такий шлюб був обумовлений намаганням встановити зв’язки з сім’єю пророка.

В цьому ж році Ідріс був обраний імамом. До сьогоднішнього часу немає остаточного пояснення причин здобуття Алідами важливого політичного значення в суспільстві північноафриканського Заходу. Але на деякі фактори вказати все ж можна.

По-перше, це відношення до аббасидського халіфату, характер політичнх поглядів Алідів і їх прибічників [18; 123].

По-друге, алідська опозиція була новою в порівнянні з хариджитською. Аббасидські намісники здійснювали рішучі кроки і енергійні зусилля, щоб знову затвердитися в Центральному Магрибі, а звідти вони могли загрожувати і Марокко.

Можливо, що алідське тлумачення ісламу більше підходило берберам Західного Магрибу. Хариджизм зберігав демократичні традиції першопочаткового ісламу і до ісламські уявлення про всезагальну рівність, що відобразилася в постулаті всезагальної рівності перед Аллахом. Умови існування в VІІ – ІХ ст. в Марокко в найбільшій мірі підходили ідеї ісламу, виголошені в інтерпретації Алідів [18; 127].

Держава Ідріса спиралася в основному на берберські племена. До Ідріса приєдналися племена зуага, луата, садрата, гайаса, нафза, мікнаса, гумара та інші. Всі ці племена жили на території Північного Марокко.

Свідчення про внутрішнє життя держави Ідрісидів ще менше, ніж про державу Рустемідів. Відомо, що Ідріс І здійснив декілька невеликих походів на території Марокко для підкорення невеликих областей. Можливо, в зв’язку з цими походами, а можливо і ні, двоюрідний брат Ідріса Сулейман затвердився в Тлемсоні. За іншими свідченнями в 789 – 790 роках Ідріс направив проти Тлемсена велику військову експедицію, домігся союзу з племенем заграва і його вождем Мухаммедом ібн Хазіром, який незадовго до нього в 786 р. – поклав державі племені бану іфрен, заснованому хариджитом суфітом Абу Коррой [30; 226].

В 791 році Ідріса було отруєно, а його наступником став Харун ар-Рашид, а його наступником став вільновідпущеник на той час, доки не виріс його син – Ідріс ІІ.

Держава Ірисів головними рисами нагадувала державу Рустемідів. Так само, як і там в державі Ідрісів основою життя були настанови ісламу. Велике значення мали відносини між племенами і між племенами.

Як і в державі Рустемідів, влада в державі належала одному з представників сім’ї Ідрисидів [30; 226].

До числа заслуг Ідріса І (789 – 793) відносять заснування міста Феса.