Завоювання Римом Італії та організація римського війська
Протягом кількох століть Рим вів запеклі війни з італьськими племенами. В середині IVст. до н. є. після тривалої війни з племенем самнітів римляни завоювали багату область Кампанію. Після цього вони завоювали південь Італії, де розташовувались грецькі міста-держави. Складною була боротьба на півночі Італії проти галлів. Вони навіть у IVст. до н. є. змогли захопити більшу частину Риму, і оточили Капітолій, де сховалися жителі міста. Щоб відкупитися від галлів, римляни сплатили їм 300 кг золота. Пізніше галли були переможені.
Перемогли римляни завдяки добрій організації війська. Воно складалося з громадян від 17 до 46 років і поділялося на легіони (полки) по 4500 (пізніше 6000) воїнів. Для бою легіон шикувався у три лінії загонів (когорт). Він був дуже рухомий і міг битися у будь-яких умовах. У римській армії була сувора дисципліна.
У. переможених римляни відбирали до 2/3 орної землі та пасовищ. На інших землях Рим засновував колонії для своїх малоземельних селян. Завойовані міста і племена Італії тримали в покорі не тільки сильним військом, але й за допомогою римської дипломатії. Одні міста були змушені сплачувати податки, інші були від них звільнені, але поставляли воїнів, у третіх була відібрана земля, четверті користувалися тими ж правами, що й римляни. В управлінні Італією Рим дотримувався правила: «Поділяй і володарюй».
Пунічні війни
Після підкорення Італії Рим прагнув підкорити родючу Сицилію. Це призвело до війни з Карфагеном, який володів значною частиною середземноморського узбережжя Африки, частиною Сицилії, островами Сардинією і Корсикою, південно-східним узбережжям Іспанії.
Почалися тривалі війни між Римом і Карфагеном, що дістали назву Пунічних війн (римляни називали карфагенян пунами).
Перша Пунічна війна тривала 23 роки (з 264 по 241 рр. до н. є.). В ній римляни Перемогли і змусили Карфаген відмовитись від Сицилії і Корсики та сплатити велику контрибуцію.
Однак Карфаген мав ще багато сил і готувався до нової війни. Карфагенський полководець Гамількар Барка завоював Іспанію, ним була створена міцна армія, яку після смерті Гамількара очолив його син Ганнібал.
Ганнібал весною 218 р. до н. є. повів військо з Іспанії до Італії через Альпи. Спустившись з гір у долину ріки По, Ганнібал приєднав до свого війська місцеві племена, нещодавно підкорені Римом.
Вирішальна битва відбулася 216 р. до н. є. при Каннах. Тут Ганнібал зміг заманити вдвічі переважаючих римлян у пастку, а потім оточив їх і знищив. Поразка при Каннах поставила Рим у дуже складне становище, але вона не означала кінця війни. Римляни знову зібрали велику армію, але уникали великих битв, чинячи напади на карфагенян та перешкоджаючи поповненню війська Ганнібала. Тому сили карфагенян танули.
У боротьбі проти карфагенян відзначився молодий полководець Сципіон. В Іспанії від завдав карфагенському війську декілька поразок. Після цього Сципіон вирушив до Африки. Карфагенський уряд, наляканий появою римлян, вимагав негайного повернення Ганнібала з Італії. В битві поблизу міста Зама Ганнібал зазнав поразки. 201 р. до н. є. був укладений мир на дуже тяжких для Карфагена умовах. Карфаген мусив відмовитися від всіх своїх неафриканських володінь, передавав римлянам флот та бойових слонів, мав сплатити величезну контрибуцію. Римляни стали повними господарями у Західному Середземномор'ї.
Війни Риму у ІІ-І ст. до н. є. та управління приєднаними землями
Перемога над Карфагеном відкрила перед римлянами нові можливості для за- а гарбань у Середземномор'ї. На сході у П ст. до н. є. існувало кілька великих ворогуючих ,, між собою держав: Македонія, Сирія, Єгипет. Рим, користуючись їх суперництвом, а розгромив кожного зі своїх противників поодинці. Римляни вели три війни з • Македонією і в середині IIст. до н. є. підкорили Македонське царство. Була завойована і Греція. Розгромивши Сирію, римляни захопили Західне узбережжя Малої І Азії. У першій половині І ст. до н. є. Рим вів тривалі війни з Понтійським \ царством, що було розташоване на південно-східному узбережжі Чорного моря. > Врешті-решт вони завдали поразки понтійському царю Мітрідату VIЄвпатору, ] і влада Риму 64 р. н. є. поширилася на всю Малу Азію. У залежність від Риму | потрапили також Вірменія та грецькі колонії у Північному Причорномор'ї. 146 р. внаслідок перемоги у IIIПунічній війні римляни захопили і зруйнували ] Карфаген. Завойовані поза межами Італії області називалися провінціями. Провінції | вважалися «здобиччю» римського народу. Як правило, провінція управлялася наміс- і ником, який призначався на один рік з-поміж сенаторів. Населення провінцій обкла- І далося непосильними податками. Панування Риму розоряло народи Середземномор'я.
Рабство в Римі та повстання рабів.
До IIст. в Римі склалося розвинуте рабовласницьке суспільство. Великі війни сприяли поповненню невільницьких ринків сотнями тисяч рабів. Рабами ставали також жителі провінцій за--несплату податків, народжені в рабстві, а також особи, захоплені піратами в полон.
Використання праці рабів у Римі набуло більшого поширення, ніж у Греції. Багато рабів працювали у латифундіях — володіннях великих землевласників. Раби добували руду, будували шляхи, храми, водогони. їх використовували як хатню прислугу, вони навчали дітей, були акторами в театрах, лікарями, секретарями тощо. Раб вважався «річчю, що розмовляє». Найбільш сильні і спритні раби потрапляли в гладіаторські школи, де їх вчили «красиво битися і помирати» на потіху римському натовпу. На аренах цирків відбувалися поєдинки, бої гладіаторських загонів, гладіатори билися з дикими звірами.
Тяжке становище змушувало рабів підніматися на боротьбу за свою свободу. Найбільшим стало повстання, очолене Спартаком. Воно спалахнуло у гладіаторській школі міста Капуї 74 р. до н. є. З групою прихильників Спартак втік із школи-тюрми і сховався на Везувії. До Спартака почали приєднуватися раби з навколишніх маєтків. Римське військо блокувало табір повсталих, але ті по плетених східцях спустилися з Везувію, де не було римлян, і знищили римський табір. Після цього армія Спартака почала зростати. Він здобув кілька перемог над римлянами. Тривалий час у римлян не вистачало сил для розгрому Спартака. З часом проти повстанців виступило військо, очолене римським полководцем Крассом. 71 р. до н. є. в останній битві біля порту Брундизій військо Спартака було розбите. Сам Спартак загинув у бою. Повсталі були частково знищені на бойовищі, а тих, що захопили в полон, розіп'яли. Так повстання було придушене.
Боротьба селян за землю
Розвиток рабства позначився на становищі вільних селян в Італії. Рабська праця була більш дешевою, ніж селянська. Тому селяни розорялись, отже зменшилася кількість людей, що набиралася до війська. Римська армія дедалі частіше зазнавала поразки. Деякі найбільш далекоглядні римляни пропонували реформи. Занепад Римської республіки
З кінця IIст. до н. є. до середини І ст. н. є. Римська держава переживала період занепаду. За умов, коли вона розрослася майже на все середземноморське узбережжя, народні збори, як і раніше, виражали волю тільки жителів Риму та його околиць, тоді як римські громадяни часто знаходилися за межами Італії. До того ж далеко не завжди виборні посади обіймали люди, які були варті того. Щоб здобути посаду, багаті аристократи часто застосовували підкуп римської бідноти, роздаючи хліб, гроші, влаштовуючи гладіаторські видовища тощо. Все це супроводжувалось боротьбою між аристократичними угрупованнями, які часто переростали у криваві сутички, заколоти, цілу серію громадянських війн.
Війни, які вели римляни, внаслідок послаблення римського війська не завжди розвивалися успішно. Щоб укріпити римську могутність, Гай Марій у кінці IIст. до н. є. провів реформу в армії, зробивши її найманою. Це зміцнило роль полководців у політичному житті Римської держави, оскільки вони спиралися на силу залежного від них війська. Спираючись на підтримку армії, полководці домагалися вищих державних посад. За допомогою армії вони жорстоко придушували опір своїх супротивників.
Диктатура Сулли
Частина римських діячів вважала, що для зміцнення державної влади треба встановити сильне правління. Римський полководець Луцій Корнелій Сулла, що у 88 р. до н. є. став консулом, запропонував сенату ухвалити постанови, що змінили б державні порядки: обмежити повноваження народних зборів, народних трибунів, поповнити сенат 300-ми представниками знаті. Супротивники Сулли, очолювані Гаєм Марієм, організували заколот, відмінивши його постанови. У Римській республіці почалася громадянська війна між прихильниками та супротивниками Сулли (сулланцями і маріанцями). У 82 р. до н. є. під Римом Сулла розбив армію своїх супротивників і сенат проголосив його диктатором.
Ставши диктатором, Сулла оголосив своїх ворогів поза законом, що означало дозвіл на їх вбивство всім, хто того забажає, і навіть оприлюднив списки цих людей (проскрипції). За роки його диктатури (82—79 рр. до н. є.) загинуло 40 сенаторів і 1500 вершників (представників багатих землевласників) та багато інших людей. Майно, землю і рабів страчених він роздавав своїм прихильникам.
Сулла виступав за зміцнення влади аристократів у сенаті. Він обмежував вплив народних трибунів.
У 79 р. до н. є. Сулла заявив про свій відхід від політичної діяльності. Панування Сулли завдало нищівного удару по республіканському ладу в Давньому Римі. Після його смерті 78 р. до н. є. продовжилася боротьба за відновлення республіки, але вплив полководців на політичні події однаково залишався величезним.
Перший тріумвірат
У 60-ті рр. до н. є. в Римі найбільший авторитет мали три полководці та політичні діячі: Гней Помпей, Юлій Цезар та Марк Красс.