Смекни!
smekni.com

Історія України (стр. 10 из 27)

Ослабленням імперської влади українці прагнули скористатися також і для задоволення своїх культурно–освітніх потреб. Цей рух очолила національна інтелігенція, яку підтримало селянство. 19 квітня 1848 р. львівські українці від імені всього українського населення краю надіслали австрійському цісарю петицію з вимогами рішучих перетворень у культурній сфері. Всі надії покладалися на добру волю австрійського уряду. Але поступово галицька інтелігенція переходила до розуміння необхідності й власної активної участі в національно–культурних та політичних перетвореннях.

В умовах національно–культурною піднесення і оголошення демократичних свобод, у тому числі свободи слова, у Львові стала виходити перша газета, друкована українською народною мовою, — «Зоря Галицька».

Галицькі поляки першими скористалися демократичними свободами, проголошеними революцією. Вони організували свій осередок — Центральну раду народову у Львові, яка проголошувала своєю метою створення Литовсько–Русько–Польської Речі Посполитої та рівність культурних прав поляків і українців. Однак більшість поляків продовжували стояти на тому, що галицькі українці не мають нічого спільного з українцями Наддніпрянщини, що це — вітка польського народу, а українська мова — діалект польської.

У відповідь на дії поляків українська інтелігенція 2 травня 1848 р. заснувала у Львові свій орган — Головну руську раду, яка мала відстоювати інтереси українського населення Галичини. У виробленій Радою програмі обґрунтовувалася приналежність українського населення Галичини до єдиного українського народу, наголошувалося на колишній державності краю. Програма закликала українців до національного пробудження, активної діяльності щодо поліпшення свого становища в межах австрійської конституції.

У питанні щодо майбутнього Галичини у членів Головної руської ради єдності не було. Невелика її частина прагнула до створення слов'янської федерації, деякі мріяли про незалежну українську державу з центром у Києві. Але основна маса орієнтувалася на мінімальне — поділ Галичини на Західну (населену головним чином поляками) і Східну (де більшість населення були українцями, або, як вони себе продовжували називати, — русинами).

Головна руська рада очолила не лише політичний, але й культурно–освітній рух в Галичині. Саме вона була ініціатором видання «Зорі Галицької», а влітку 1848 р. затвердила рішення про створення «Галицько–руської матиці», яка мала відати організацією видання підручників українською мовою. Під тиском національних сил власті наприкінці року відкрили у Львівському університеті кафедру української мови та літератури. Першим її завідувачем став Яків Головацький. Скликаний 19 жовтня 1848 р. Собор руських учених у Львові накреслив широку програму організації української науки й народної освіти.

Поряд з Головною руською радою продовжувала діяти Центральна рада народова. У своїх діях вона спиралася не лише на польське населення Галичини, але й на ту ополячену українську шляхту, яка не бажала відокремлюватися від вищої верстви польського суспільства й протестувала проти положень української петиції 19 квітня. 23 квітня вона утворила власну організацію «Руський собор», яка була покликана обстоювати ідею незалежності Польщі під зверхністю Габсбургів. В цій організації були і декілька демократично налаштованих українців, у тому числі і один з членів «Руської трійці» Іван Вагилевич.

Оскільки жодна з сторін не бажала поступатися, національне протистояння в краї загострилося й загрожувало перерости в збройну боротьбу представників українського і польського народів. Воно стало особливо загрозливим, коли пропольськи налаштовані сили почали створювати власну гвардію, а проукраїнські — загони стрільців.

На початку червня у Празі відбувся Слов'янський з'їзд, у роботі якого брали участь представники Руської ради, Центральної ради народової та «Руського собору». З'їзд ухвалив рішення про рівноправність української мови у школах і державних установах, рівність всіх національностей і віросповідань, створення спільної українсько–польської гвардії та керівних органів. Гостру дискусію викликала пропозиція української депутації поділити Галичину на українську (Східну) й польську (Західну) адміністративні одиниці. Розглядалися й інші питання, але під впливом загострення революційних подій з'їзд припинив свою роботу. Місцеві органи влади ігнорували його рішення. Не збиралися визнавати рівноправності з українцями і більшість польських політиків.

Збереження протистояння українців і поляків було на користь австрійській владі, допомагало їй зберегти свій контроль над Галичиною.

Створення і діяльність політичних партій у Наддніпрянській

Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Як і в Галичині, вона була пов'язана з приходом нового покоління українських діячів. У середині 90–х років у Київському університеті активно працював гурток української студентської молоді, який незабаром поділився на дві частини: радикальну, на чолі з сином В.Антоновича — Дмитром, і помірковану, але також соціалістичну, «драгоманівську», очолювану К.Василенком і М.Ковалевським.

Традиційне культурництво вже не задовольняло представників нової генерації національного руху. Вони порівнювали ситуацію українського руху в Галичині, політичну активність російських соціалістичних нелегальних організацій з розвитком подій на Наддніпрянщині. Завдяки їх енергії в середовищі організаційно невиразного «українофільського» руху виникають перші українські групи з чіткими політичними вимогами.

Найактивнішою частиною української інтелігенції було демократичне студентство, об'єднане в «громади». Політичне безправ'я народу, позбавлення вищих навчальних закладів автономії, встановлений у них поліцейський режим викликали страйки, мітинги, демонстрації. Наслідуючи традиції «Братства тарасівців», молоде покоління громадівців приділяє основну увагу політичним питанням.

На всеукраїнському з'їзді представників громад у 1897 р. було засновано «Загальну українську безпартійну демократичну організацію». В багатьох містах України за короткий час утворюються громади.

29 січня 1900 р. в Харкові група студентської молоді на «раді чотирьох» засновує першу у російській частині України Революційну українську партію (РУП). Засновниками були студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич та Михайло Русов.

Керівники партії схилялися до розробки ідеї державного самовизначення України. Антонович звернувся з пропозицією до відомого харківського адвоката–самостійника Миколи Міхновського виробити своєрідну програму дії партії. Влітку 1900 р. програма була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували у складі Російської Імперії. Міхновський обґрунтував «історичні права» України на самостійне існування і сформував вимогу — «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».

Однак, вимога політичної самостійності України не прийнялася на східноукраїнських землях. РУП, яка спочатку визнала брошуру «Самостійна Україна» за свою програму, згодом відмовилась від неї і перейшла на федеративні позиції.

Наприкінці 1901 — на початку 1902 р. Міхновський виступив ініціатором створення Української Народної Партії. Вона об'єднувала прихильників націоналізму та проголошувала ідеї боротьби за створення незалежної національної держави. У 1902–1903 рр. у статтях і відозвах «Десять заповідей», «Справа української інтелігенції в УНП» та ін. Міхновський виклав теоретичні засади українського націоналізму. Програма УНП передбачала створення самостійної Української держави, становлення президентської республіки, надання соціальних гарантій для широких верств населення, передачу землі у власність селянам та ін.

Українська соціал–демократична спілка («Спілка» була створена у 1904 р. М.Меленевським. До неї увійшла велика група колишніх членів РУП. Кінцевою метою партії проголошувалась демократична українська республіка із суспільною власністю на засоби виробництва і повною рівноправністю кожної нації, що входить до її складу.

У 1905 р. основна частина РУП утворила Українську соціал–демократичну робітничу партію (УСДРП). Ця партія в політичній сфері обмежувалась лише гаслами автономії України. До керівництва партії входили Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш.

У 1905 р. Українська демократична партія та Українська радикальна партія об'єдналися і утворили Українську радикально–демократичну партію (УРДП) під керівництвом Є.Чикаленка, С.Єфремова та Б.Грінченка.

У 1903–1904 рр. декілька гуртків вийшли з РУП і в 1907 р. вони створили нову партію під назвою Українська партія соціалістів–революціонерів (УПСР).

Український національний рух у роки революції 1905–1907 рр. в

Російській Імперії

Революція 1905–1907 рр. почалась в російських містах, а пригноблені народи підтримали її тому, що сподівалися змінити на краще і своє національне життя.

Вимоги українців формулювалися, в програмних і агітаційно–пропагандистських документах українських партій. Партії обґрунтували головну вимогу українців: відновлення української держави у формі автономії. Тільки Українська народна партія прагнула повної незалежності. Але і вона не відкидала автономію як крок до незалежності. Вирішення усіх інших питань як соціально–економічних, так і мовно–культурних, вони ставили в залежність від відродження власної державності.

Вибори до першої Державної думи українські соціал–демократи, солідаризуючись з російськими, бойкотували. Українські демократи і радикали, навпаки, у виборах брали активну участь, але виступали не з своїми власними списками, а за списками російських кадетів. Всього у першу Думу (травень 1906 р.) від України ввійшло 102 депутати. Серед них переважали селяни та представники міської інтелігенції. Українці створили свою власну парламентську громаду з 45 депутатів. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг (1847–1919). В основу програми цієї парламентської групи були покладені три проблеми: земельна, освітня і питання автономії. Громада почала видавати свій власний журнал «Украинский вестник».Українська парламентська громада була найчисленнішою серед неросійських груп в Думі. Вона відігравала провідну роль у Союзі автономістів, який об'єднував парламентські групи неросійських народів. Українські депутати підготували окрему декларацію у справі української автономії. Але обнародувати її з парламентської трибуни не встигли, бо за день до запланованого виступу цар розпустив Думу і видав наказ про вибори нової.