Смекни!
smekni.com

Історія України (стр. 16 из 27)

Отже, неп обумовив поліпшення стану економіки УСРР, але водночас породив безліч протиріч, що виявились у кризах 1925 р. , 1929 р. Тому не слід ідеалізувати неп і перебільшувати його значення.

Особливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні

Наприкінці 20–х років керівництво ВКП(б) взяло курс на «побудову соціалізму в окремо взятій країні», стало на шлях якнайшвидшого перетворення СРСР на сучасне мілітаризоване індустріальне суспільство. XV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства.

З 1929 р. партійне керівництво відмовилося від нової економічної політики та під іншими гаслами перейшло до політики комуністичного штурму, яку воно провадило в 1918–1921 рр.

Надзвичайні заходи та їх переростання у політику комуністичного штурму зустріли опір з боку ряду найстаріших членів ЦК ВКП(б) (група М.Бухаріна). Але група Сталіна взяла верх над опозицією. З метою знищення її прихильників у партії було організовано чистку партійних лав, що розпочалась у травні 1929 р. і тривала цілий рік.

На думку центральної влади, УРСР була одним із головних плацдармів, де на основі наявних виробничих сил мав здійснюватися процес індустріалізації СРСР. Особливо великого значення надавалося металургійно–видобувній базі, що зосереджувалася в УРСР.

XI з’їзд КП(б)У (1930 р. ), який проходив під знаком повної підтримки сталінського курсу на форсовану індустріалізацію, схвалив надоптимістичну, а фактично — науково невиважену оцінку можливостей промислового розвитку УРСР, що містилась у політичному звіті ЦК.

У травні 1929 р. XI з’їзд Рад затвердив п'ятирічний план розвитку народного господарства УРСР на 1928–1933 рр., за яким передбачався щорічний приріст промислової продукції на 20–22%; будівництво 400 підприємств (з числа 1 500 в СРСР). Серед них такі промислові гіганти, як «Дніпрогес», «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпроалюмінійбуд», «Краммашбуд», ХТЗ та реконструкція низки підприємств.

При цьому господарство УРСР було повністю підпорядковано центральним органам влади, замість ринкових відносин створювалася централізована планова економіка. Заборонялася приватна торгівля, вона була одержавлена. Промисловості УРСР було нав'язано надвисокі темпи індустріалізації, які призвели до безладдя, марнотратства, частих аварій. Але цьому знаходили інші пояснення: «саботаж», «економічне шпигунство», «диверсії ворогів народу», і, як наслідок, — репресії.

Для досягнення перебільшених показників використовувались методи позаекономічного примусу та ідеологічного ошукування трудящих.

Грандіозні плани першої п'ятирічки виконано не було: середньорічний приріст промислової продукції не перевищував 10%, фактичний видобуток вугілля у Донбасі становив лише 4,5 млн. т замість планових 5,3 млн, виплавка чавуну — лише 4,3 млн. т замість 6,6 млн. Але радянському народові не вважали за доцільне повідомляти про крах п'ятирічного плану. Радянська пропаганда, а за нею партійна історія ще більш як півстоліття твердили про дострокове виконання планових завдань першої п'ятирічки за 4 роки і 3 місяці.

На початок 1933 р. країну було поставлено на межу економічної катастрофи. Тому з 1933 р. політика «надіндустріалізації», стрибкоподібного нарощування темпів розвитку промисловості припинилася.

На другу п'ятирічку (1933–1937 рр.) були заплановані помірковані темпи зростання промислового виробництва (13–14%). Але УРСР цього разу отримала непропорційно малі капіталовкладення. У Москві було вирішено зосередити зусилля на розвитку промислових центрів Уралу. Тому з 4,5 тис. промислових об'єктів лише 100 знаходилися в УРСР. Завдання другої п'ятирічки також виконано не було, але знову це лишилося «таємницею Кремля».

Індустріалізація відбувалася в умовах масового народного піднесення. Одурманені та ошукані сталінською пропагандою трудящі маси справді виявляли приклади трудового героїзму: розгорнулися соціалістичне змагання, рух ударників, стаханівський рух, рухи новаторів, багатоверстатників. Але сподівання на покращання матеріального становища, підвищення життєвого рівня залишилися марними. Життєвий рівень трудящих постійно падав, а партійно–державна номенклатура для забезпечення матеріального добробуту продовжувала створювати систему спеціальних закритих магазинів–розподільників, пайкового забезпечення.

Низьким залишався і рівень освіти та кваліфікації робітничих та інженерних кадрів (88% працюючих мали лише початкову освіту).

Політика індустріалізації та її наслідки в УРСР — явище неоднозначне. Внаслідок героїчної праці трудящих і широкого використання примусової праці в'язнів концтаборів в УРСР протягом 1922–1938 рр. кількість підприємств важкої промисловості зросла в 11 разів; у Донбасі було побудовано 100 нових шахт; налагодили випуск продукції тракторний і турбогенераторний заводи у Харкові, металургійні комбінати в Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі; частка важкої промисловості у валовій продукції зросла до 92%; удвічі зросла чисельність робітників. Напередодні радянсько–німецької війни УРСР була основною металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР. За рівнем галузей важкої промисловості УРСР випередила низку країн Західної Європи. Водночас політика індустріалізації мала негативні наслідки:

- підрив розвитку сільського господарства, легкої та харчової галузей промисловості

- нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил

- відрив сировинних баз від підприємств–споживачів

- посилена централізація управління промисловістю

- ігнорування економічних механізмів регулювання

- загальне одержавлення засобів виробництва

- урбанізація, що призвела до ускладнення житлової та продовольчої проблем

- зниження життєвого рівня населення

- посилення політики репресій проти інженерно–технічних працівників

Отже, внаслідок проведення політики індустріалізації УРСР перетворювалася на індустріально–аграрну республіку.

Політика суцільної колективізації та розселянювання України. Її соціально–економічні наслідки

Ленінський план побудови соціалізму в СРСР передбачав проведення форсованої індустріалізації промисловості та колективізацію сільського господарства.

Більшовики запевняли, що рано чи пізно колективне сільське господарство має заступити дрібні селянські наділи. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з цим буде нелегко, особливо після поступок за часів непу.

Одначе практика соціалістичного будівництва диктувала швидкі темпи і жорсткі методи.

Перехід до суцільної колективізації з метою «підхльостування» індустріалізації країни, офіційно проголошений у листопаді 1929 р. постановою пленуму ЦК ВКП(б) про здійснення в найкоротший термін колективізації в Україні, розпочався в її степових регіонах ще до весняної посівної кампанії 1930 р. , а загалом у республіці — до осені 1930 р.

Переходом до політики суцільної колективізації в 1929 р. було започатковано кардинальні зміни в сільському господарстві: селян почали силоміць заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможного селянства, яке дістало назву «куркулів». Тому закономірно, що колективізація спричинила «ліквідацію куркульства як класу» (за офіційною статистикою, в Україні до куркульства в 1927 р. було зараховано 4%, а в 1929 р. — 1,4% сільського населення). Нечітка визначеність ознак куркульства відкривала широкий простір для «ліквідації» спершу середняків, а згодом і незаможників як «підкуркульників».

«Ліквідація куркульства як класу» фактично означала, що тих, хто чинив найбільший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ або до Сибіру. Решту позбавляли власності. Розкуркулювання сягнуло апогею в 1929–1930 рр. Найпоширенішою його формою була депортація. Сотні тис.яч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали в товарні ешелони й вивозили за тис.ячі кілометрів.

Селянство чинило опір, щоби зламати його, за постановою пленуму ЦК ВКП(б) «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» (від 30 січня 1929 р. ) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але бажаних наслідків це не дало, і хлібозаготівельні плани все одно не виконувались. Так, протягом січня–листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн. пудів хліба, за відповідний період 1931 р. – 380 млн., з червня по жовтень 1932 р. — 132 млн. пудів. 30 жовтня 1932 р. Молотов (голова хлібозаготівельної комісії) на політбюро ЦК КП(б)У проінформував про зменшення зобов'язань України на 70 млн. пудів і визначив план у 282 млн. пудів, зокрема для селянського сектора — 261 млн. пудів. Отож, із селян вимагалося витиснути стільки, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.

До виконання хлібозаготівельного плану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище: райони, села, що не виконували план, заносилися на «чорну дошку»; це прирікало людей на голодну смерть. У селян працівники ДПУ відбирали не тільки залишки зерна, а й інші харчові запаси: сухарі, картоплю, буряки, сало, соління тощо, а те, що було придбане з великими труднощами і втратами в інших районах, конфіскувалося на станціях і в ешелонах.

З листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково «заготовила» в Україні всього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р. , становила 260,7 млн. пудів. На початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишилося. Фактично це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянського населення. Лиха доля українського селянства була оповита завісою мовчання. Люди вимирали родинами, селами. Було зафіксовано страшні випадки людоїдства і трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях.