У страшні роки голодомору (1932–1933 рр.) в Україні загинуло щонайменше 5 млн. осіб. Внаслідок суцільної колективізації та голодомору змінився соціальний склад села: було знищено куркульство, постраждало багато середняків, сформувалася зовні єдина соціальна верства — колгоспне селянство. Вихідцями з села поповнився робітничий клас.
Насильницька суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі, що спричинило глибоку кризу в сільському господарстві і змусило докорінно міняти політику уряду: переходити від примусу і репресій до скасування продрозверстки, встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально–технічного зміцнення колгоспів.
Головним змістом громадсько–політичного життя в Україні в 30–ті роки було утвердження сталінського тоталітарного режиму. Існує як зовнішній, так і внутрішній бік справи. Зовнішній полягав у створенні культу вождя «мудрого й улюбленого батька народів». Виявом цього було спорудження численних монументів, скульптур, написання картин вождя в оточенні щасливих робітників і колгоспників. Сталін сам брав у цьому активну участь, великих зусиль докладало й улесливе оточення. Наприклад, у лютому 1933 р. з ініціативи Сталіна у Москві пройшов 1–й всесоюзний з'їзд колгоспників–ударників під сталінським гаслом «Зробити всіх колгоспників заможними». Й.Сталін посадив у президії поруч із собою ланкових–п'ятисотенниць (з вирощування цукрових буряків) з України М.Демченко і М.Савченко. Передбачалося активно залучати українське колгоспне селянство до «соціалістичної розбудови» за мізерну натуральну плату — колгоспні трудодні.
Подальшим кроком на шляху до створення тоталітарної моделі суспільства було прийняття нової Конституції СРСР, яку в народі назвали «сталінською».
У червні 1936 р. проект нової Конституції було опубліковано. Почалося тривале, майже піврічне її обговорення на партійних зборах, зборах трудових колективів, за місцем проживання. В Україні в обговоренні взяло участь 13 млн. душ.
Надзвичайний VIII з'їзд рад 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР. У ній проголошувалося, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими за таємного голосування. Було скасовано категорію «позбавленців», тобто осіб, які усувалися з політичного життя через належність до «експлуататорських верств». Селяни діставали рівні з робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади. Виборчі округи в містах мали формуватися не за виробничими одиницями (завод, фабрика), а, як і на селі, за місцем проживання виборців. Було внесено й інші зміни, проте всі вони ніяк не позначилися на системі реальної влади, оскільки цілковитий контроль над державою і суспільством здійснював підконтрольний Сталіну партійний апарат. У Конституції 1936 р. (Конституцію УРСР було прийнято 30 січня 1937 р. ) зазначалося, що Комуністична партія є керівним ядром усіх громадських і державних організацій. Це цілком відповідало дійсності. Проте партія повинна була, на думку Сталіна, ще бути монолітною, єдиною в поглядах і думках. Тому генсек вирішив фізично винищити всіх можливих опонентів, людей, які могли не погоджуватись з ним, не підтримувати його ідеї. Це, насамперед, були лідери інших політичних партій, які свого часу пішли на союз із більшовиками.
1931 р. позначився гучним судовим процесом у справі «Українського національного центру» (УНЦ), «керівником» якого ДПУ спочатку «призначило» М.Грушевського, а потім — його опонента на науковій ниві академіка М.Яворського. Добившись від своїх жертв «зізнання» і «каяття», судді засудили на термін 3–6 років 50 знаних діячів України, серед яких були колишні члени ЦК УРСР В.Голубович, В.Мазуренко, П.Христюк, М.Шраг, а також колишні члени УСДРП та комуністичної партії Західної України. У 1934–1941 рр. 33 з них знову було засуджено за «антирадянську діяльність» і «шпигунство», а 21 — розстріляно. Зокрема, М.Яворський одержав 6 років Соловецьких таборів. В ув'язненні його звинуватили в намірі «українізувати» Соловки і створити «Всеукраїнський центральний блок (ВУЦБ)» і в грудні 1937 р. розстріляли.
На початку 1933 р. , коли в Україні лютував голод, посипалися репресії проти українських літераторів. Із 193 членів і кандидатів у члени Спілки радянських письменників України 97, серед яких М.Зеров, М.Драй–Хмара, М.Куліш, було репресовано. У травні того ж року заподіяв собі смерть М.Хвильовий.
У 1933 р. ДПУ України, кероване В.Балицьким, викрило неіснуючий «контрреволюційний заколот у сільському господарстві України» й розстріляло 35 фахівців сільського господарства республіки.
Проте найгучнішим і найогиднішим процесом 1933 р. став суд над «Українською військовою організацією» (УВО). Було звинувачено 148 осіб, у тому числі О.Шумського, письменників Б.Антоненка–Давидовича, П.Губенка (Остапа Вишню), О.Досвітнього та інших.
Пролог же «великого терору» — партійна чистка, що розпочалася 1933 р. в КП(б)У. За два роки з партії «вичистили» понад 39 тис. членів. 5 листопада 1934 р. при наркомі внутрішніх справ було створено Особливу нараду, а потім і лихозвісні «двійки» і «трійки».
1 грудня 1934 р. було вбито одного з чільних діячів ВКП(б) С.Кірова. Того ж дня за пропозицією Сталіна ЦВК СРСР прийняв постанову «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів» — відверту «хартію терору». За цією постановою, строк розслідування скорочувався до 10 днів, справи розглядалися без участі адвоката і прокурора, заборонялося оскарження вироку і клопотання про помилування, а вирок здійснювався негайно після винесення. Невдовзі цей документ продублював і ВУЦВК. Уже в грудні 1934 р. в Києві було проведено судовий процес над «Об'єднанням українських націоналістів». До суду було притягнуто 37 осіб, 27 із яких розстріляно. До кінця року було також засуджено 114 душ у справі «Польської військової організації» та ще 17 у справі «боротьбистів». З КП(б)У після вбивства С.Кірова виключили майже 254 тис. комуністів.
У 1937–1939 рр. масові репресії зачепили також мільйони робітників, селян, військових, представників інтелігенції.
Міжвоєнний період (1921–1939 рр.) у Західній Україні позначений напруженою політичною боротьбою. У ній брали участь різні верстви населення. Політичні режими, що існували в країнах, до яких входили західноукраїнські землі (Польща, Чехо–Словаччина, Румунія), допускали певну свободу політичної діяльності, тому політична боротьба найяскравіше виявлялася в діяльності партій.
Найбільшою політичною партією на підконтрольних Польщі територіях Західної України було Українське національно–демократичне об'єднання (УНДО) — партія центристського спрямування, що орієнтувалася на здобуття Україною незалежності, не вдаючись при цьому до терористичних актів, на демократичний розвиток України.
Свій вплив УНДО здійснювала у товариствах «Просвіта», «Рідна школа», «Союз українок», «Сокіл», «Луч» та ін. Його представників було обрано до польського сейму (17 депутатів) і сенату (3 депутати). Щоденні українські газети Польщі — «Діло» та «Новий час» — видавалися УНДО.
Другою за впливом у Галичині була Русько–українська радикальна партія, що прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, її незалежного існування. Здобуття незалежності радикали вважали необхідною передумовою земельної та інших реформ.
У підпіллі діяла Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Створена ще 1919 р., вона у 1923 р. увійшла як автономна частина до Комуністичної партії Польщі. КПЗУ налічувала у 30–х рр. понад 4 тис. членів. Під її впливом перебувала легальна організація «Українська робітничо–селянська спілка» (Сельроб), чисельність якої не перевищувала 10 тис. членів. КПЗУ виступала за соціальне і національне визволення трудящих через соціалістичну революцію і приєднання краю до радянської України. Але Сталін не забув, що ЦК КПЗУ свого часу підтримував Шумського та інших «націонал–комуністів» у радянській Україні. Керівників КПЗУ (Крілика, Кузьму, Іваненка та ін.) було викликано в СРСР і знищено як «ворогів народу». У 1938 р. КПЗУ, як і Комуністичну партію Польщі, розпустив Комінтерн за облудними звинуваченнями у зв'язках з фашистами.
У 1920 р. у Празі виникла Українська військова організація (УВО), яку очолив полковник Є.Коновалець. УВО таємно готувала бійців для можливого антипольського повстання. Згодом було встановлено зв'язки з подібними об'єднаннями, представники яких разом з УВО 1929 р. у Відні заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу ОУН одностайно обрали Є.Коновальця.
В основу ідеології ОУН покладено ідеї інтегрального націоналізму. Її метою проголошувалась Українська Соборна Самостійна Держава, побудована на підмурках приватної власності в обмежених розмірах та багатоукладної економіки. Націоналісти проголосили виправданими будь–які засоби для досягнення найвищої мети — незалежної України. Інтереси нації ставилися вище інтересів партій, організацій чи окремих людей, висувалося гасло національної солідарності. Чинилися напади на урядові заклади, пошту, організовувались акції саботажу, вбивства.
Діяльність ОУН активізувалася, коли крайовим провідником у Галичині 1933 р. став Степан Бандера. Найбільш відомою бойовою акцією ОУН стало вбивство 1934 р. у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Перацького. Невдовзі учасників терористичної акції та крайових керівників було заарештовано. Над ними влаштували гучний судовий процес. Серед підсудних найбільш відомими фігурами були С.Бандера та М.Лебідь, який безпосередньо організовував замах. Трьох підсудних було засуджено до смертної кари (яку замінили на довічне ув'язнення), інших — до різних термінів ув'язнення.