До поразки визвольних змагань українського народу в 1917 -1920 рр. призвели такі причини: низька національна та політична свідомість народних мас через багатовіковий національний та соціальний гніт; соціальна база революції виявилась занадто вузькою через недостатню структуризацію суспільства, особливо слабкими були позиції української революції у містах, де переважало неукраїнське населення; не сприяла перемозі відсутність чітких настанов у державному будівництві серед політичної еліти (ні Українська Центральна Рада, ні Директорія, ні Держава П. Скоропадського не змогли вирішити життєво-важливих соціально-економічних питань, розв'язати їх в єдності з завданнями національної політики); українські лідери не мали досвіду державного будівництва; невміння або небажання досягти загальнонаціонального примирення в ім'я державної незалежності, жорстокі внутрішні міжусобиці між самими українцями різної політичної спрямованості; величезну негативну роль в українському державному відродженні відіграли могутні антиукраїнські сили, що діяли в цей період в Україні (більшовики, білогвардійці тощо); поразка революції була також обумовлена несприятливою міжнародною обстановкою.
Головні причини поразки військ УЦР у війні з радянською Росією:
— керівництво УЦР не змогло створити боєздатну національну армію;
— значна частина населення зайняла нейтральну позицію стосовно подій, що відбувалися;
— соціальна невдоволеність внутрішньою політикою УЦР у селах і містах (затримка зарплатні залізничникам, робітникам; затримка проведення аграрної реформи);
— віра українських солдатів в обіцянку більшовицького уряду роздати землю і покласти край війні;
— політична і психологічна непідготовленість керівництва УЦР до війни (українські соціалісти в ЦР вважали, що війна між соціалістичними урядами неможлива в принципі);
— нездатність керівників національно-визвольного руху повести за собою широкі народні маси.
Уроки Української національно-демократичної революції показали, що для побудови соборної незалежної держави необхідні такі умови:
1) компроміс між лідерами провідних політичних сил і партій;
2} етнічна Інтеграція земель та консолідація духовного і культурного життя, нівелювання регіональних бар'єрів;
3) єднання між етнічними спільнотами, толерантне співжиття всіх націй, які мешкають в Україні; 4) Інтеграція України у світове співтовариство, виважена державна політика в міжнародній сфері, баланс між динамічними геополітичними реаліями і пріоритетами національних інтересів;
5) дійовий механізм забезпечення цивілізованого функціонування релігійних організацій в поліконфесійному просторі.
Українська національно-демократична революція завершилась поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в яких національним аспектом відводилась другорядна роль. Однак, не досягши своєї мети, українська революція започаткувала процес формування політичної нації, відродила традицію державності. Ідеали національної революції надихали демократичний рух в умовах українізації, довоєнного й повоєнного періодів і знайшли своє втілення у розбудові української незалежної держави на межі XX -XXI сторіч.
Неп (нова економічна політика) — політика, заснована на ринкових відносинах, різних формах власності й економічних методах керування народним господарством. Рішення про її проведення було прийняте на Xз'їзді РКП(б) (березень 1921 р.). Неп розглядали як перехідну форму від капіталізму до соціалізму.
Необхідність заміни політики воєнного комунізму новою економічною політикою була обумовлена станом у країні, що виявився:
— у економічній кризі (повна руїна, параліч економіки, інфляція);
— внутрішньополітичній кризі (селянські заворушення, повстання кронштадтських матросів навесні 1921 р.);
— кризі всередині керівної партії РКП(б).
Неп базувався на концепції переходу до соціалізму через державний капіталізм. Основні принципи непу:
— державна монополія у торгівлі;
— державна власність на великі та орендні підприємства;
— госпрозрахунок у промисловості;
— гальмування розвитку великих індивідуальних господарств на селі тощо. Неп приніс такі зміни у сільське господарство:
— продрозкладка була замінена на продподаток, розмір якого, вдвічі менший за продрозкладку, був заздалегідь відомий селянинові, що посилювало його зацікавленість у підвищенні продуктивності свого господарства;
— селяни здобули можливість продавати лишки своєї продукції через кооперативні організації чи на ринках;
— було ліквідовано кругову поруку — кожний селянин платив самостійно. Хоча реалізація цих змін відбувалася досить суперечливо, було покладено початок позитивним зрушенням.
Неп у промисловості виявлявся у такому:
— здавання в оренду націоналізованих дрібних і середніх промислових підприємств їхнім колишнім власникам;
— проведення децентралізації керівництва промисловістю;
— переведення багатьох підприємств на госпрозрахунок;
— скасування загальної трудової повинності, формування ринку робочої сили;
— перехід від зрівняльної заробітної плати до відрядної;
— залучення іноземного капіталу у формі концесій.
Неп у галузі торгівлі й фінансів запроваджував:
— відмову від прямого продуктообміну й повернення до приватної торгівлі;
— появу багатьох видів торгівлі — приватної, кооперативної, державної; відкриття у великих містах торговельних бірж;
— випуск (з 1922 р.) конвертованого червінця, що дорівнював 10 золотим карбованцям і був забезпечений золотом на 25 % ;
— різні (86 видів) податки як джерела постійного поповнення держбюджету; введення платні за комунальні, транспортні та інші послуги.
В Україні неп почав реалізовуватися пізніше — з 1922 р. Його запровадження було пов'язане з певними труднощами. Так, комнезами, створені в Україні, які об'єднали бідні верстви сільського населення, серйозно виступали проти запровадження непу. Однак загалом неп відіграв важливу роль у розвитку сільського господарства, а денаціоналізація підприємств промисловості України дозволила швидко відновити промисловість та наситити ринок товарами.
Однак неп не міг бути тривалим, бо базувався на двох протилежностях: в економіці панували ринкові відносини, у політиці — адміністративно-командна система, що прагнула підкорити економіку своїм політичним цілям. Реформи в економіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежними власниками було важко керувати. Тому в 1929 р. сталінське керівництво відмовилося від непу.
Досягнення й складності українізації. Національно-визвольний рух українського народу після повалення царизму був спрямований на побудову своєї суверенної держави. Спроби її утворення супроводжувалмся впертою боротьбою представників різних соціальних верств, партій ї суспільно-політичних угруповань. У кінцевому підсумку з допомогою збройних формувань Москви перемогу здобули ті сили, які й утворили Українську Радянську Соціалістичну Республіку.
На удосконалення міжнаціональних відносин, національно-культурне відродження народів країни була спрямована політика коренізації, започаткована в 1923 р. Це означало посилення уваги до підготовки, виховання і висування кадрів корінної національності насамперед у партійний апарат і державні органи, запровадження навчання, організацію культосвітніх закладів, видання книг, газет та журналів мовами корінних національностей. В Україні політика корєнізації здійснювалася шляхом українізації та створення політичних і економічних умов для культурного розвитку національних меншин.
У результаті політики українізації в республіці, 80% населення якої становили українці, на кінець 1927 р. діяло 4/5 шкіл, більше половини технікумів і понад чверть інститутів з українською мовою навчання. Українською мовою видавалося більше половини книжок І газет, ставилися вистави в чверті театрів, випускалися всі або майже всі кінофільми, повністю здійснювалося радіомовлення. Та ще досить значною залишалася питома вага службовців, насамперед республіканських і особливо союзних відомств, які не володіли українською мовою. Чимало таких було й, серед робітників.
І все ж на українську мову було переведено дві третини діловодства. Українська нова перетворювалася на основний засіб спілкування. Українізація поширювалася також на ті регіони країни, де Компактно проживало багато українців (Кубань, окремі території Казахстану й Далекого Сходу). Тут також відкривалися школи з українського мовою навчання, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення. Усе це сприяло зростанню національної самосвідомості українського народу.
З тактичних міркувань офіційні власті дозволили здійснювати й українізацію церкви, що привело до оформлення в 1921 р. Української автокефальної (самостійної, незалежної) православної церкви (УАПЦ).
Створювалися можливості для всебічного розвитку національних меншин, що проживали в Україні. У результаті національно-територіального районування в республіці було виділено 13 національних районів, утворено 954 сільські та 100 містечкових Рад національних меншин, працювали сотні шкіл з німецькою, єврейською, татарською, болгарською, польською та іншими мовами навчання. Цими національними мовами діяли театри, бібліотеки, сільбуди, хати-читальнІ, десятки клубів.
У здійсненні такої важливої, складної і делікатної справи, як українізація, безперечно, мав місце цілий ряд труднощів, а то й помилок. Вони проявлялися у ставленні до темпів українізації, ролі в ній комуністів-українців тощо. Однак під впливом деформацій, що їх зазнавала національна політика з боку Сталіна та його найближчого оточення, керівництво республіки не змогло перешкодити протидії українізації, яка проявлялася в традиційних звинуваченнях у націоналізмі та сепаратизмі, штучних пошуках націонал-ухильників як у своєму середовищі, так і серед партійного і державного апарату, представників інтелігенції.