Влітку 1660 р. російські й українські полки рушили на Правобережжя, але після кількох невдач в боях з поляками Юрій Хмельницький у жовтні того ж року підписує з Річчю Посполитою Слободищенський трактат, за яким Гетьманщина входила до її складу на правах автономії. З таким рішенням категорично не погодилися лівобережні полковники, тому протягом 1661 - 1663 рр. громадянська війна розгорілася з новою силою.
Після загибелі під Ржашевом та Каневом майже 8 тисяч козаків Ю. Хмельницький у січні 1663 р. відрікся від булави.
У січні1663 правобережне козацтво обрало гетьмана Івана Брюховецького( Московські статті-1665, Андрусівське перемиря -1667(яке уклала Польща і Росія а він орієнтувався на Польщу.),а правобережжя Тетерю після нього Петро Дорошенко.
Наслідки боротьби за гетьманську булаву після смерті Б. Хмельницького виявилися катастрофічними. Поразку національно-визвольної боротьби спричинили: відсутність загальновизнаної суспільством національно-державницької ідеї; переважання рєгіонально-кланових інтересів у верхівки; перманентна політична боротьба між старшинськими угрупованнями, під час якої вони створювали блоки з іноземними державами, часто нехтуючи інтересами власного народу; ігнорування більшістю еліти ідеї створення спадкоємного гетьманства, утвердження республікансько-олігархічної форми правління, що призводило до суперництва за гетьманську булаву і вело до численних зловживань старшини на місцях; принципові помилки в проведенні соціально-економічних перетворень, що зумовлювало розкол в українському суспільстві та створення ворогуючих соціумів.
На території Слобідської України розвивалися феодально-кріпосницькі відносини. Козацька старшина, монастирі, заможні козаки й міщани зосереджували в своїх руках дедалі більше земельних володінь та інших багатств і ставили в залежність від себе населення: підданих селян ("пашенних мужиків"), козаків-підпомічників, міську бідноту, підсусідків і "робітних людей". Селяни, що жили на землях феодалів і були їх підданими, мусили відбувати на них "послушенство", тобто виконувати різні роботи — обробляти їхні поля, косити сіно, возити дрова тощо — не менше 1 - 2 днів на тиждень, і платити чинш. Не в однаковому становищі залишалися й козаки. Були повноправні, виборні козаки — компанійці, які відбували військову службу. І козаки-підпомічники, які часто не мали свого господарства, а жили при заможних козацьких дворах і обслуговували старшину та виборних козаків або давали їм провіант, гроші і т. п.
Посилювався і гніт російських властей. Майже в усі значні міста призначались царські воєводи, які утискували місцеве населення, встановлювали повинності й оброки і обмежували права козаків.
Широкі народні маси Слобожанщини протестували проти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони нерідко брали участь у повстаннях (наприклад, селянська війна на чолі з Степаном Разіним в 1667 -1671 рр., повстання під проводом К. Булавіна в 1707 - 1708 рр., селянська війна під проводом Омеляна Пугачова в 1773 - 1775 рр.). Багато селян намагалося уникнути виплати податків і виконання повинностей на власників та покріпачення, перейшовши в козацтво. Старшина всіляко перешкоджала самовільному вступу селян до козацтва. У цьому їй допомагав царський уряд. За наказом Петра І 1723 р. козаками залишилися лише здавна записані в козацькі списки, інші мали залишатись залежними. Зубожілі селяни, щоб позбутися загальних податків і повинностей, переходили в підсусідки до старшини та заможних козаків. Це зменшувало доходи від податків.
У другій половині XVIIIст, на Слобожанщині панщина становила 4-5 днів на тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську адміністрацію, на військові потреби
Як відомо, у 1764 р. Катерина IIвикликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за "зраду" змусила написати просьбу про звільнення його з посади гетьмана. Гетьманство ліквідували. У 1765 р. російський уряд ліквідував і слобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки. Козаки й підпомічники офіційно стали називатися військовими обивателями, а з 1782 р. створили окрему групу державних селян. Так на землях Слобідської України з'явилась Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськими урядовцями. У 1780 р. було створено Харківське, а в 1783 р. — Катеринославське намісництва. Лівобережна Україна у 1781 - 1782 рр. була поділена на три намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Скрізь була заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.
Царський уряд прагнув запровадити в Україні загальноросійські порядки. У 1765 р. був введений на користь держави спеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори, у 1776 р. на Слобожанщині, а в 1783 р. на Лівобережжі — подушний податок, яким обкладалися
селянські родини відповідно до кількості в них осіб чоловічої статі. А З травня 1783 р. указом Катерини М юридично оформлено кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині. Селянам було заборонено переходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб "кожному з селян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою останньою ревізією". У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настійні вимоги старшин, поширила чинність "Жалуваної грамоти дворянству" в Україні й цим юридично зрівняла українську стар-шину в правах з російським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на російські чини.
Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні, знищивши залишки української державності. Українська козацька старшина була юридично зрівняна з російськими дворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян була і фактично, і юридично закріпачена.
1. Причини й особливості національно-визвольної боротьби
Після короткочасного, у роки Визвольної війни середини XVIIIст, звільнення від польсько-шляхетського поневолення майже 50% українців знову потрапили під владу Речі Посполитої. Величезну більшість їх складали селяни-кріпаки, котрі зазнавали жорстоких соціально-економічних і релігійних утисків. Це перетворювало їх на бунтарів, готових до участі у новому антипольському повстанні.
Але, на відміну від 1648 р., селяни залишалися майже одинокими у прагненні протистояти зростаючому гніту. Лише Запорозька Січ, землі якої межували з польськими володіннями, надавала бунтівному селянству певну допомогу спорядженням, людським поповненням, а головне - досвідченими керівниками.
2. Розгортання гайдамацького руху. Опришки
Гайдамацький рух, то затухаючи, то знову спалахуючи, не припинявся десятиріччями ще у першій половині XVIIIст. Найвищого ж піднесення він досяг у 1768 р. під назвою Коліївщини. Саме у 60-х роках для багатьох селян Правобережжя, особливо у Середньому Подніпров'ї, закінчився час, коли задля господарського освоєння спустошеного ще в добу Руїни краю вони були звільнені від панщини. Кріпацтво відновлювалось у повному обсязі. До матеріальних нестатків додалися й національно-релігійні утиски. На початку 1768 р. частина поляків Правобережжя проголосила у м. Бар створення конфедерації, яка рішуче виступила проти наростаючого підпорядкування Речі Посполитої Росії. Разом з тим конфедерати розгорнули боротьбу проти будь-яких поступок православним українцям. Вони вчинили погроми в селах і містечках, нещадно розправлялися з тими селянами, котрі поверталися у православ'я, виганяли і карали православних священиків, руйнували і палили православні церкви.
Для боротьби з конфедератами Катерина IIввела на Правобережжя війська. Це було зроблено з метою підтримати залежного від Росії польського короля, але селянство розцінило появу росіян по-своєму. Ширилися чутки, що прийшли вони, щоб допомогти скинути владу всієї польської шляхти. У травні 1768 р. вибухнуло масове повстання. Очолив його запорожець з Лівобережжя Максим Залізняк, який проголосив себе полковником. За декілька днів була визволена вся південна Київщина.
Місто за містом падали перед повстанцями. Найбільшого успіху гайдамаки досягли під Уманню - твердинею польської влади в Середньому Подніпров'ї. Долю фортеці вирішив Іван Гонта - сотник козацької охорони магната С. Потоцького, власника міста. Разом зі своїм загоном він узяв бік повстанців.
Наприкінці червня в руках гайдамаків були Київське, Брацлавське, а також частина Подільського і Волинського воєводств. Перелякана шляхта вважала, що почався новий 1648 р. і тікала вглиб Польщі.
Основною метою Коліївщини була ліквідація панівної верстви суспільства, великої земельної власності й засилля католицизму. Це пов'язувалося зі звільненням Правобережжя від польсько-шляхетського володарювання. Однак планам повсталих не судилося збутися. Величезний розмах повстання, його соціальна спрямованість змусили російський уряд втрутитися в події. Катерина IIпобоювалась і поширення повстання на Лівобережжя. Командування розміщених на правому березі Дніпра російських військ отримало наказ допомогти полякам.
Залізняка, Ґонту та інших ватажків повстанців російський генерал М. Кречетніков запросив на банкет. Вважаючи росіян союзниками, ті прийняли запрошення й були підступно схоплені. У наступні дні російські війська розгромили гайдамаків, що залишилися без керівників.
Польська шляхта влаштувала криваву розправу над учасниками Коліївщини. У містечку Кодня на Волині спеціальний суд засудив до страти тисячі людей: їх вішали, четвертували й садовили на палі. Мученицьку смерть прийняв Гонта, якого росіяни разом з 800 його козаками видали полякам. Залізняка як російського підданого засудили до заслання в Сибір. Цієї ж кари зазнали його сподвижники.