Звичайно, це трапилось не внаслідок природнього занепаду українського населення та приросту російського, а в результаті переселень, які регулюються державою. В 1970році російське населення України мало більше 9 мільйонів чоловік проти 35 мільйонів українців. А в 1979 році в Україні жило вже 10,4 мільйонів росіян.
... Впровадження російської мови починається з дошкільних дитячих установ. На Україні переважають російськомовні дитячі ясла та дитячі садки. Але й ті, що вважаються українськими, сильно зросійщені, бо під час підбору кадрів вихователів перевага віддається росіянам і зросійщеним українцям.
Більшу частину вищих навчальних закладів на Україні зросійщено... В ]970році з півтора мільйона спеціалістів з вищою освітою, що працювали на Україні, 600 тисяч були росіянами, тобто більше, ніж третина.
... Українська мова... фактично збереглася лише в селах, а також серед невеликої частини української інтелігенції, переважно гуманітарної. Неінтелігентні громадяни вживають у розмові суміш вульгаризованих російської та української мов.
Я називаю цей процес російщенням, а не совєтизацією, як це роблять деякі росіяни, бо яким би неприємним цей факт для нас не був, російська мова є знаряддям знищення багатої та своєрідної української культури. І кожен росіянин, що заплющує на це очі чи перекладає відповідальність за це зі свого сумління на когось іншого, об'єктивно полегшує цей процес. На мій погляд, росіянам недостатньо не приймати участь у цій ганебній акції. Ми повинні разом з українцями активно втрутитися в неї, рятуючи від нашого правлячого класу їх культуру, їх національну гідність, ясно та беззастережно підтримувати їх безумовне право на незалежність.
Украинский Хельсинский Союз
Массовые репрессии 1972 г. в Украине на некоторое время парализовали активность диссидентов. Однако уже в 1974 г. вышли 7 и 8 выпуски «Українського вісника», в возобновлении издания которого значительную работу провел С.Хмара. За границей правозащитники выпустили ряд книг, которые не могли быть опубликованы в СССР.
В 1975 г. правительства 35 государств Европы и Северной Америки, в том числе и правительство СССР, подписали Хельсинкские соглашения, призванные закрепить новые отношения в Европе, обеспечить соблюдение высоких принципов демократии, прав человека. Понимая, что в условиях Украины
это невозможно, в ноябре 1976 г. группа правозащитников объединилась в Украинскую группу содействия выполнению Хельсинкских соглашений в Украине, или Украинский Хельсинкский Союз (УГС — Украшська Гельсшська Сшл-ка). Союз стал самой большой правозащитной организацией в республике. Ее руководителем стал писатель Н.Руденко, а среди 36 членов были такие известные диссиденты, как генерал, Григоренко, Л.Лукь-яненко, И.Кандыба, Н.Свит-лычная, В.Чорновил, В.Стус, С.Караванский, О.Мешко, О.Берднык и др.
Как отмечает историк О.Субтельный, эту группу отличали от предыдущих две важнейшие черты. Первая заключалась в том, что УГС была открытой общественной организацией, которая, хотя и не была признана официальными властями, однако считала, что имеет законное право на легальное существование. Второй ее отличительной чертой были контакты с аналогичными группами по всему СССР.
В декларации Украинского Хельсинкского Союза указывалось, что организация ставит своей целью решение четырех главных задач:
1. Способствовать ознакомлению широких кругов украинской общественности с Декларацией Прав Человека.
2. Исходя из убеждений, что мир между народами нельзя обеспечить без свободных контактов между людьми, а также без свободного обмена информацией и идеями, активно способствовать выполнению статей Заключительного Акта по вопросам безопасности и сотрудничества в Европе.
3. Добиваться, чтобы на всех международных совещаниях, где должны обсуждаться итоги выполнения Хельсинкских соглашений, Украина как суверенное европейское государство и член ООН была представлена отдельной делегацией.
4. С целью свободного обмена информацией и идеями добиваться аккредитации в Украине представителей зарубежной печати.
В Декларации провозглашалось, что в своей деятельности Союз руководствуется не политическими, а только гуманитарно-правовыми мотивами, а свою основную цель видит в ознакомлении мирового сообщества с нарушениями прав человека в Украине.
Несмотря на вполне законный характер деятельности Со-юза, ее поддержку западными демократиями, акции группы проходили в обстановке постоянного давления властных структур. Особое озлобление вызвали у КГБ распространяе-мые на Западе меморандумы о незаконных арестах, списки политических узников, информация об их положении в тюрьмах, лагерях и ссылках и т.п.
16 липня 199рр. була прийнята Декларація про державний суверенітет України. Вона стала першим документом, який у 1990-ті рр. відкрив Україні шлях до незалежності. Суверенітет передбачав верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади на території України, незалежність держави в зовнішніх відносинах.
У 1991 р. як у РСР, так і в Україні загострилася суспільно-плітична ситуація внаслідок боротьби навколо підписання нового союзного договору. Цей документ передбачав створення «реальної федерації рівноправних республік» і виносився на обговорення на референдумі.
В Україні ця ідея була зустріта неоднозначно. Окремі статті союзного договору суперечили Декларації про державний суверенітет України: обмеження прав республіки; збільшення повноважень союзних органів влади у фінансовій сфері та міжнародних відносинах; верховенство союзних законодавчих актів над республіканськими. В Україні на референдумі було запропоновано додаткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна повинна бути в складі Союзу радянських суверенних держав на принципах Декларації про державний суверенітет України?». Результати референдуму показали, що народ України прагне до відновлення положення України в складі СРСР.
19—21 серпня 1991 р. у СРСР була здійснена спроба державного перевороту. Президент СРСР М. Горбачов був ізольований на дачі «Форос» у Криму і відсторонений від влади. Влада перейшла до створеіного Державного Комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП) у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева. У Москву вводилися війська. На території СРСР на 6 місяців був оголошений надзвичайний стан.
Свої дії члени ДКНС (ГКЧП) мотивували тим, що вони дбають про інтереси народу, хочуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба, консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути раїну в період «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності.
Офіційний Київ зайняв вичікувальну позицію. На Голову Верховної Ради УРСР Л. Кравчука здійснювався тиск із боку ДКНС. Однаїк Л. Кравчук заявив, що в Україні немає підстав для введення надзвичайного стану, а всі зміни повинні відбуватися законним шляхом.
Реакція на дії ДКНС в Україні була неоднозначною. Так, демократична опозиція у Верховній Раді не визнала змовників, а більшісіть члені кмуністичної партії в Україні виступили з підтримкою ДКНС. 21 серпня 1991 р. організатори ДКНС (ГКЧП) визнали свою поразку, а 22 серпня Президія Верховної Ради УРСР на вимогу опозиції скликала позачергову сесію Верховної Ради, де на обговорення було винесено питання про проголошення незалежності України. 24 серпня 1991 р. загальним голосуванням було прийнято Акт проголошення незалежності України, що визначав: «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на території України діючими є винятково Конституція і закони України».
1 грудня 1991 р. був проведений Всеукраїнський референдум з метою підтвердження незалежності України. 90,3 % громадян, що взяли участь у референдумі, висловилися за незалежність України. У цей жє день відбулися вибори Президента України. Ним став Л. Кравчук.
Прийняття Акта проголошення незалежності України справило значний вплив на подальший розвиток держави. Україна стала суверенною державою мирним шляхом.
Висновок. Україна пройшла складний і суперечливий шлях до незалежності. На карті світу, з'явилася нова незалежна демократична держава — Україна.
Україна має давні конституційні традиції. Ще за часів Київської Русі й Галицько-Волинськогс князівства діяла «Руська Правда». Під час перебування українських земель у складі Литви і Польщі діяли «Литовські Статути» (1529, 1566 1588 рр.)- У роки Національно-визвольної війні під проводом Б. Хмельницького основними правовими актами були універсали гетьмана, а з
1654 р. — Березневі статті, що визначали автономний статус України в складі Московської держави. Наступними актами, що визначали правовий статус України в складі Московської держави, були Переяславські статті, Московські статті, Глухівські статті, Коламацькі статті, «Рішительні пункти».
Пам'яткою політичної та юридичної думки XVIII ст. стала Конституція Пилипа Орлика «Пакти і Конституція законів і вільностей Війська Запорозького», датована 5 квітня 1710 р.
Наприкінці XIX— на початку XXст. з конституційними проектами виступили М. Драгоманов, М. Грушевський.
У роки Національно-демократичної революції 1917—1921 рр. була прийнята, але не набрала чинності Конституція УНР. Конституційне право поповнилося чотирма Універсалами Української Центральної Ради.
У радянській Україні діяли чотири Конституції — 1919, 1929, 1937 1978 рр.
Наприкінці 1980-х рр. під час здійснення політики перебудови стало зрозумілим, що Конституція УРСР 1978 р. не відповідає принципам демократичного розвитку суспільства. Перший етап конституційного процесу розпочався 16 липня 1990 р. із прийняттям Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України, яка передбачала верховенство, самостійність, повноту і незалежність влади в межах території України.