2.2. Збіг часу та простору в уявленнях про центр світу
Лінійний час не переважає в людській свідомості, - вона підкорена циклічному сприйняттю життєвих явищ, бо саме час, що повторюється, лежить в основі міфологічних уявлень.
А.Гуревич
Більшість учених погоджуються з тим, що властиве сучасній людині лінійне сприйняття часу не є характерним для представників примітивних і традиційних суспільств, де мала місце дихотомія сакрального часу й часу емпіричного. Саме ця міфічна конструкція, на думку, наприклад, М.Ф.Альбедиль, „пізніше була доповнена, а потім переросла в циклічну модель: час сприймався як здатний до повернення, неоднорідний” [1, с. 131]. Скоріше за все, й у Месопотамії, й у Єгипті в середині ІІІ тисячоліття до н.е. також була поширена ця модель сприйняття часу, що пов’язувала зі справжнім буттям і надавала цінності лише тим епізодам у буденному житті людини, які співпадали з архетипічними діями, що відбувалися за творення світу. „Предмет або дія набувають значущості, й, відповідно, стають реальними, тому що вони тим чи іншим чином причетні до реальності трансцендентної” [24, с. 13]. Цій думці можна, на перший погляд, протиставити слова І.С.Клочкова про те, що месопотамці сприймали час лінійно, а ідея циклізму, перш за все ідея вічного кола творення – існування – загибелі світу, була чужою для вавілонян. Але цей дослідник має на увазі циклічність на зразок індійської теорії йуг. Дійсно, в Месопотамії, як і в Єгипті, не було такого циклізму, а було, здається, щось змішане у сприйнятті часу. Наприклад, про лінійну концепцію часу можуть свідчити переліки царських династій, що були досить типовими для Месопотамії. До речі, М.Еліаде також стверджує в праці „Архетипи й повторюваність”, що лінійно-історичний підхід, який надає безпосередньої реальності власне буденним подіям, формувався саме в семітичному середовищі Близького Сходу, у зв’язку з пророцтвами зокрема євреїв [23, с. 100-101]. Про циклічне сприйняття часу в єгипетській та месопотамській традиціях може свідчити, наприклад, особливе ставлення до святкування Нового року. „Ідея творення, щоденний схід сонця й початок нового річного циклу зливаються й досягають своєї кульмінації під час святкувань Нового року” [4, с. 37]. Люди в цей час відтворювали дії богів, які спричинили виникнення світу, розігравали космічні битви, декламували епос (у Месопотамії) про виникнення світу тощо. Новий рік слугував офіційним початком правління нового царя, а в Месопотамії, коли відлік часу вже починають робити за сходженням на престол нового царя, навіть рахувати починали не від моменту сходження, а з наступного повного року, тобто після Нового року.
Отже, можемо стверджувати, що для давньоєгипетського та давньомесопотамського світосприйняття властиве, принаймні значною мірою, уявлення про дихотомію архетипічного акту творення й періодичного акту відтворення цього творення. Звернімося знову до М.Ф.Альбедиль: „Саме там відбувається акт творення світу, і з цього місця, центру, як із невидимого джерела, ллється потік життя, зароджуються й набувають сили космічні ритми, а тому центр світу володіє максимальною, найвищою сакральністю, й, таким чином, ціннісно він гранично значущий” [1, с. 131]; і ще: „Саме в тім особливім місці, яке сприймається як центр світу, колись був освячений і перетворений даний простір-час, і тому саме в ньому, як ніде, гарантовано причаститися до сакрального” [1, с. 131-132]. Злиття в центрі світу простору й часу дуже чітко можна простежити на прикладі єгипетської версії початку світу: бог сонця з’явився з вод хаосу і створив горбик суходолу, на якому він міг би стояти. Цей первісний горб, від якого почалося створення світу, співвідносився з сакральним місцем у храмі Геліополіса, проте не лише з ним, а з усіма сакральними місцями, зокрема храмами. Еліаде пропонував такі висновки щодо центрального місця у Всесвіті:
- Священна Гора – місце, де зустрічаються Небо й Земля – знаходиться в центрі світу.
- Кожен храм чи палац – і, ширше, кожне священне місто чи царський палац – є „священною горою”, й таким чином також стає Центром.
- Як Світова Вісь місто чи священний храм розглядаються як місце входу на Небо й під Землю.
Розгляд цих пунктів щодо Месопотамії говорить за те, що її мешканці також характеризували свої храми як місця, що тотожні центру світу. Наприклад, коли цар міста мав отримати розпорядження від бога-володаря щодо подальших дій, він проводив ніч у храмі, чекаючи на контакт. Отже можна говорити, що для мешканців Єгипту й Месопотамії мав дуже високий авторитет образ центру світу, а в цьому архетипі зазвичай співпадають сакральний час і сакральний простір. Оскільки ж для тогочасних людей сакральне мало більше екзистенціальне значення, ніж профанне, можемо казати, що це злиття могло стати психологічною причиною тотожності часових і просторових категорій, що й проявилося в мові як передання темпоральних відношень через локативні терміни.
РОЗДІЛ 3. Конкретність та емоційне наповнення часу в культурних традиціях Давніх Єгипту і Месопотамії
3.1. Конкретність сприйняття часу
Існує версія, що в давній Месопотамії не існувало абстрактної категорії часу не тільки в дієслівній системі мови, а й в усій культурі [10, с. 13-21]. Для Месопотамії ІІІ тисячоліття до н.е. не можна визначити поняття, яке перекладалося б українською як „час” у тому його значенні, яке це слово має в нашій мові. Наприклад, поняття ūmē („дні”), яке часто перекладають, як „час”, здебільшого можна перекласти в первинному значенні. Так само слово adannu („термін”),що також перекладають як „час”, мало, скоріше за все, значення чогось наперед обумовленого, як у темпоральному, так і в локативному сенсі, тобто місця чи моменту після певного проміжку, що були наперед обумовлені. Досліджуючи цей феномен, І.С.Клочков доходить висновку, що „в аккадській мові нема самого поняття „час”, точніше, нема абстрактного терміна „час”, а ще точніше, безумовне значення „час” не доведене щодо термінів, які деколи так перекладають” [10, с. 14]. Це явище характеризує ще один із боків архаїчного ставлення до часу, яке властиве було досліджуваному культурному середовищу, а саме конкретність сприйняття цього явища. Давні месопотамці сприймали час не як абстрактну тривалість, а в нерозривному зв’язку з подіями, їх учасниками, а також місцем дії. На даному етапі мешканці Дворіччя не мали єдиної хронологічної системи на зразок нинішніх. Приблизно з середини ІІІ тисячоліття до н.е. й до кассітского періоду має місце традиція називати кожен рік за найяскравішою політичною чи релігійною подією, якою він відзначився, наприклад, 30-й рік перебування при владі Хаммурапі мав назву muugnimNIMki(„рік, у який він уразив військо Еламу”). Якщо рік не мав якоїсь визначної події, його могли назвати за визначною подією року, що минув. Для цього в шумерській існували спеціальні позначення: mu…(рік, коли...), mu ùs-sa…(рік після того, коли...), а також mu ús-sa-bi…(рік після року після того, коли...). Тільки в другому тисячолітті до н.е. з’являться методи датування за роками правління того чи іншого правителя, або після певної події (перша спроба керманича Ларси Рім-Сина установити моментом відліку завоювання Іссина не продовжилася після його смерті). Перша загальна ера – селевкідська – почнеться взагалі вже в елліністичний період, а саме з 1 діоса (7 жовтня) 312 року до н.е. за македонським датуванням, а за вавилонським – з 1 нісана (3 квітня) 311 року (в Месопотамії була традиція починати відлік з Нового року, тобто з 1 нісана). Ні про що таке в першій половині ІІІ тисячоліття не можна й казати.
Про відповідну рису давньоєгипетської культури свідчить, посилаючись на дослідження Леві-Брюля та Гатчета, М.А.Коростовцев. За його твердженням, на давньому етапі архаїчність мови дійсно обумовлювала наявність багатьох конкретних термінів, що позначали відтінки значень. Та про це вже згадувалося. Зараз треба продемонструвати подальший розвиток цієї думки. Далі вчений нагадує, що „категорія перебування – перебування в просторі й відстань – має в уявленнях багатьох народів таке ж основне значення, які для нас мають категорії часу та причинності” [11, с. 228]. Саме для позначення відтінків просторових відношень у давньоєгипетській мові є багато слів, і безпосереднє значення для деяких із них ще не встановлене. Наприклад, на перший погляд здавалися синонімічними поняття hr-tp(„під головою”) та tp-m;c(„біля скроні”), але після поглибленого дослідження Б.Ганн установив, що перший прийменник має спеціальне значення „перебувати біля людини, що лежить”, а другий – „бути біля людини, що рухається”. Якщо брати дієслова руху, то можна виділити спеціальні значення також далеко не для всіх слів, що в подальшому стануть синонімами. Наприклад, šm – „іти”, iw – „приходити”,h;j– „йти вниз” тощо. Якщо згадати, що таке архаїчне вживання слів на позначення різних відтінків понять використовувалося через конкретність мислення, а категорія часу була нерозривно пов’язана чи навіть розчинялася в категорії простору, то стає очевидним, що єгипетська в ІІІ тисячолітті до н.е. не знала не тільки абстрактної категорії часу, а й абстрактної категорії простору. „Виникає цікава ситуація: з одного боку, існує досить розвинена система вимірювання, а з іншого – архаїчне уявлення (якщо не повна відсутність поняття) про об’єкт вимірювання” [10, с. 14]. Але нічого дивного тут нема, якщо згадати все, що було вище сказано, адже такий об’єкт вимірювання, як час, є абстрактною категорією, а такі категорії не були властиві конкретним уявленням давньомесопотамської та особливо давньоєгипетської культури. На пізнішому етапі ці традиції набули більш абстрактних уявлень, і тоді слова, що раніше позначали відтінки значень, стають синонімами. Проте на даному етапі можна спостерігати саме таке явище.