РОЗДІЛ 4. Уявлення про долю та його зв’язок із категорією часу
Проблема долі вже згадувалася вище, коли йшлося про граматичну категорію часу. Тоді було вказано, що ставлення месопотамців, та, за деякими гіпотезами, єгиптян до долі зумовило своєрідну побудову речень, у яких „достатньо завершитися першій дії, щоб за нею з неминучістю слідувала друга” [2, с. 438]. Щоправда, для Єгипту це явище зафіксовано здебільшого на пізніших етапах розвитку. Зате якщо говорити про Месопотамію, то тут воно вже зустрічається в текстах на початку ІІІ тисячоліття до н.е. Причому категорія долі не просто була щільно пов’язана з категорією часу. Наприклад, на думку І.С.Клочкова, „саме ця категорія відігравала в вавілонській свідомості ту роль, виконувала ту функцію, що її виконує в сучасній свідомості категорія часу” [10, с. 30]. Отже, це була ґрунтовна категорія для культур як шумерів, так і аккадців, тобто месопотамських семітів. І для глибшого розуміння культури Межиріччя потрібно встановити основні поняття, що стосувалися цієї категорії.
Пригадуючи відсутність абстрактних понять, що позначали час і простір, можна дійти висновку, що для інших важливих категорій культури так само не було єдиних абстрактних понять. І дійсно, в Месопотамії не знали єдиного принципу долі, що охоплював би весь Космос та керував ним; кожна річ та особа мала власну долю, яка до того ж складалася з кількох аспектів. Тож дослідження уявлень про долю, напевне, треба починати з визначення головних аспектів, з яких ці уявлення складалися, а також термінів, якими ці аспекти позначалися.
Першим можна розглянути шумерське nam(-tar), що дорівнює аккадському šīmtu. Т.Якобсен пише з цього приводу: „Слово nam-tar як nomenagentis з об’єктом, може означати „(хтось чи щось), що визначає долю”. Саме таке значення, як видається, міститься в імені „Янгола смерті”, Намтар. Родовий відмінок, що йде далі, в такому випадку, вказує на об’єкт, тобто особу чи річ, чия доля визначається... однак термін nam-tar може позначувати й саму долю, і в цьому сенсі, напевне, частіш за все це слово й використовується” [10, с. 33]. Якщо префікс nam додавався до якогось поняття, він, здається, слугував для виведення цього поняття на більш абстрактний рівень, наприклад nam-lugal– „талан царя”, nam-lú-ulú – „талан людини” тощо. Цим префіксом засвідчувалося те, що все, що суджене тому чи іншому культурному інституту, буде властиве й окремій особі, яка до нього причетна. Проте можна сказати, що кожен бог, кожна людина, кожна річ має свою власну долю, так само, як і соціальні інститути, до яких вони належали. Слово šīmtu має значення „встановленого”, „призначеного”, „долі” а також „смерті, що встановлена”. В концепції šīmtuможна побачити зміни протягом розвитку культури. Перше значення цього слова означало незмінювану природу речі, а друге – майбутнє феномену чи живої істоти, що встановлюється богом чи богами. „Практично в усіх випадках установлення šīmtu пов’язане з актом урочистого проголошення божеством чи божествами певного наказу, що визначає форму, спосіб, мету й межі існування того чи іншого феномену” [10, с. 34-35]. Про зв’язок такого проголошення-найменування з долею свідчить, наприклад, початок міфу „Енума еліш”, де в єдиному переліку згадані надання долі та назви. До речі, за свідченням С.Хука, цей міф був властивий лише для семітичних вавілонян та ассірійців, а шумерського варіанту, принаймні, не збереглося. Проте, можливо, таке злиття найменування та творення (а šīmtuхарактеризувало не тільки долю, а й сутність об’єкту, про що каже А.Л.Оппенгейм) було властиве суто семіто-хамітичному світоглядові. Наприклад, якщо брати юдейську традицію, то маємо таку формулу: „Сказав Усесильний: „Нехай буде світло”, і стало світло. І побачив Усесильний світло, що воно добре, й відокремив Усесильний світло від темряви. Й назвав Усесильний світло днем, а темряву назвав ніччю” [Брейшит І, 3-5]. У хамітичних давніх єгиптян схожу картину можна спостерігати, коли Атум, називаючи наступних богів, викликає їх до життя [4, с. 71].
Ще один аспект уявлень про долю можна пов’язати з шумерським терміном me та його аккадським аналогомparşu. Meмає значення „буття”,„міра існування” тощо та пов’язане з дієсловом me(„бути”). Обидві категорії протягом історії змінювали своє значення, що значно ускладнює й без того складне досліджування їхніх значень. Meспочатку, ймовірно, усвідомлювалося як своєрідний містичний принцип існування кожної окремої речі; пізніше цю містичну силу почали сприймати незалежно від самого явища, як істоту, що цим явищем керує. Доречно згадати, що концепція nam(-tar) також могла стосуватися якогось духа-демона, що керував долею того чи іншого феномену. Meбули певною мірою незалежні від богів. Бог міг володіти ними, і з цим пов’язана тема Таблиць me(або аккадських „Таблиць долі”)як символу контролю над світом, проте бог не мав влади якось змінити me, тому що на цих Таблицях „усі майбутні події записані як раз і назавжди дані” [10, с. 39]. Основним свідоцтвом про me для нас є міф про Інанну та Енкі. Там ідеться про те, як Інанна хитрощами відбирає в батька me, щоб передати блага, що несе володіння ним, своєму місту – Уруку (Ереху). Протягом цього міфу кілька разів згадується перелік різнихme, проте з більш як сотні зараз удалося розпізнати не більше сімдесяти, в тому числі Енство, Священна корона, Пастушество, Царська влада, Правда, Сходження до нижнього світу, Військовий штандарт, Зброя, Музика, Писемність, Ковальство тощо. Загалом ці me, за свідченням С.Хука [21, с. 24], уособлюють блага цивілізації, та власне, повна назва міфу вказує на те, що йдеться про передання мистецтва цивілізації від Еріду Уруку. „В даному випадку meуособлюють усе необхідне для повноцінного життя городян: моральні норми з їхніми антиподами, канони мистецтв і ремесел, атрибути царів та жерців, еротичні поняття...” [14, с.173]. Слово parşu стосувалося, ймовірно, на початку діяльності, роботи кожного з богів. Пізніше це слово набуло значення „ритуалу”, „закону” тощо. Воно було пов’язане з Таблицями долі, що були аналогом шумерського me. Є ще кілька термінів, що пов’язані з долею, жеребом, наперед накресленим тощо, проте їхні значення точно не встановлені й вони, можливо, не були такими важливими, як те, що тільки-но було розглянуто.
Щодо незмінюваності долі можна сперечатися. З одного боку, доля проголошувалася паралельно з найменуванням-творенням феномену та мала зберігатися назавжди. З іншого боку, маємо чисельні звернення месопотамців до своїх особистих духів-охоронців із проханнями щодо зміни цієї долі. Проте інститут таких духів остаточно складається трохи пізніше, в кінці ІІІ тисячоліття до н.е., коли особистий бог починає відігравати дуже суттєву роль у житті людини [4, с. 271-275]. А взагалі, боги могли в деяких випадках змінювати долю людини, наприклад, як це сталося з Утнапіштимом, якому було надане безсмертя. І все ж боги змушені були рахуватися з me, проти якого навіть вони, з усією своєю силою не могли багато вдіяти.
Якщо досліджувати ставлення до долі давніх єгиптян, то треба згадати застереження М.А.Коростовцева й розмежувати в історії Давнього Єгипту кілька періодів, що мали різні культурні парадигми. „Для духу раннього періоду було загалом характерне підкорення приписанням. Однак індивідуумові належало виказати себе гідним через свої дії та через свободу вибору в межах загального закону. Дух пізнього періоду був духом самого лише підкорення приписанням, і індивідуум був зобов’язаний проявляти покору, слідуючи тому, що прирекли боги” [4, с. 107]. Отже на добу Давнього царства в людині виховувалося почуття особистої гідності, що доповнювалася відчуттям маат, тобто правосуддя чи належного порядку. Це відчуття дозволяло й навіть надихало виступити на свій захист, якщо результат праведних дій був незадовільним на погляд особи, що ці дії робила. Так Рамзес ІІ після невдалої битви звертається до Амуна: „Що з тобою, мій батько Амуне? Хіба ж батько забуває свого сина? Хіба я робив щось без твого відому?” Його промова не свідчить про будь-яку покірливість долі чи задумам богів, вона сповнена обурення через те, що особиста поведінка фараона не була винагородженою в даній окремій ситуації. І така непокірливість долі та відчуття справедливості були властиві не лише фараонові, якщо вірити текстам, а простим людям також. Та чи були тоді прості люди, це питання треба розглянути. Здається, цей народ був значною мірою носієм того, що Л.М.Гумілев називає пасіонарністю, тому й мало місце все те, що відбувалося на території Єгипту в ІІІ тисячолітті до н.е. Дійсно, теорія Гумілева якнайбільше співвідноситься з єгипетським етносом Давнього царства. Адже група, що знаходиться під впливом пасіонарності, перебуває якраз у стані підвищеної активності, форми якої можуть бути різними. „Тут і гордість, що стимулює жагу до влади та слави в віках, пиха, яка штовхає на демагогію та творчість; жадоба, що народжує скнарів, користолюбців та вчених, які накопичують знання замість грошей...” [5, с. 49]. Щоб довести цю рису давніх єгиптян, можна скористуватися прикладом Дж.Вілсона. Він порівнює два поховання сановників, один із яких жив приблизно за 2400 років до н.е., а другий – десь за 600 років до н.е. Бачимо, що перша людина була сповненою життя, прихильною до нього, тому на стінах гробниці багато малюнків, що зображують активне життя посадовця, його участь у громадських та політичних процесах, полюванні тощо. Навпаки, другий зображений у молитві до бога мертвих, а стіни містять ритуальні та магічні тексти тощо. Тобто все свідчить про цілковиту сконцентрованість на світі мертвих. Якщо продовжувати тему гробниць, то бачимо, що саме Давнє царство дало світові величезні кам’яні споруди, піраміди. Цей час був добою підйому енергії, жаги діяльності та досягнень. Цей період приносить і спалах теологічної думки, яка знайшла своє відображення в „Мемфіському богословському трактаті”, і наукової, що засвідчена медичними текстами того часу. При цьому причини такого явища, як стрімкий зріст цивілізації, досить незрозумілі. Як пише Дж.Вілсон, „це була революція, раптовий розквіт повільного розвитку, що відбувся під впливом якогось незрозумілого стимулу” [4, с. 124].