Більш радикально навчальний процес змінився в 1917 році зі зміною політичної влади в Україні, утворенням Центральної Ради та Генерального Секретаріату. В червні 1917р. Генеральним секретаріатом було ухвалено програму розвитку середньої школи, а також підготовки педагогічних кадрів. Хоча політична ситуація в країні була досить напруженою, в цей час було проведено два Всеукраїнських учительських з'їзди, які розробили шляхи подальшого розвитку освіти та організації підготовки українського вчительства.[29]
В період 1917-1918 рр. на місцях впроваджується реформа, центральне місце в якій займала українізація навчальних закладів. У зв’язку з цим до директора Запольського приходить значна кількість запитів з центру з вимогою подати в канцелярію Комісаріату Київської учбової округи відомості про число викладачів, що можуть проводити лекції українською мовою[30]. У рапорті Запольського зазначається, що ніхто з викладачів не зможе в такий короткий час переробити свій навчальний план на викладання українською. Серйозною проблемою була також відсутність підручників та посібників з багатьох предметів українською мовою, а також відсутність курсів української мови, на яких викладачі та студенти могли б здобути необхідні знання та навички[31]. Згодом в інституті були введено курси української мови, літератури, історії. На 1917-18 навчальний рік у інституті уже діяло з відділення: словесно-історичне, фізико-математичне, природничо-географічне. Значно збільшується кількість предметів. Зокрема в 1918 р. в інституті викладають 15 дисциплін. Крім російської мови, природознавства, математики, фізики, загальної географії, богослов’я, педагогіки, співів вводяться нові предмети: українська мова, українська література, філософія, історія культури та історія України, географія України, законознавство. Українознавчі дисципліни були новими і вимагали узгодження особливостей викладання і методики. Саме з цією метою 14 листопада 1918 р. було вирішено скликати нараду в міській чоловічій гімназії. Попри значні зрушення у сфері освіти, намагання створити стандарт національної освіти не досягли успіху через складну політичну ситуацію всередині країни, кровопролитне протистояння між більшовиками та білогвардійцями, росіянами всіх політичних орієнтацій та учасниками українського національно-визвольного руху. Негативний вплив на стан справ в освіті справила певна заангажованість української влади та надмірна ідеологізація нового політичного режиму. У своїй політиці українізації навчальних закладів влада в ультимативній формі вимагала виконання певних приписів, зокрема всім директорам навчальних закладів було суворо заборонено провадити листування з Комісаріатом Київської Шкільної округи російською мовою і з використанням царських гербів та емблем на пакетах з документами. Порушникам цього припису погрожували повним припиненням будь-яких зносин з центром[32]. Також керівництво закладу, приймаючи нового працівника на службу в свій заклад, обов’язково повинно було вимагати з нього письмову обітницю на вірність Українській Державі. Без цієї обітниці заборонялося приймали на роботу нових працівників[33]. Така жорсткість і непоступливість нової української влади не відповідала реаліям того часу і не сприяла консолідації суспільства загалом. Проблеми гербів та обітниць не були насправді першочерговими та вирішальними і навіть їх вирішення не могло кардинально змінити ситуації. Приведені вище заборони приходили в інститут неодноразово, в той час як документи про виділення інститутові додаткових коштів на поповнення матеріально-технічної бази практично відсутні. Існувала певна фінансова заборгованість з боку центру перед інститутом.
В 1919 р. у Вінницькому учительському інституті відбуваються певні зміни. Інститут отримав статус вищого навчального закладу. Було оголошено набір одночасно на два курси. На перший курс було прийнято 103, на другий 89 студентів. Відчувалася гостра потреба у вчителях початкових класів, тому при інституті були відкриті курси для підготовки вчителів такого профілю. В серпні 1919 р. інститут змушений був перервати навчання у зв’язку з важкою політичною ситуацією в країні – тривала кровопролитна війна, постійно існувала загроза опинитися в епіцентрі боротьби ворогуючих сторін. Інститут відновив свою роботу лише у липні 1920р. Народний комісаріат освіти провів нову реформу і всі вищі навчальні заклади були реорганізовані в інститути народної освіти (ІНО)[34]. Після впровадження цієї реформи розпочинається нова сторінка історії інституту – радянська епоха – яка була значно відмінна від епохи Російської імперії.
Отже, перший етап свого існування вчительський інститут завершив, будучи досить помітним закладом у місті та губернії. Поступово покращувалася та збільшувалася матеріальна база, в навчальних планах з’явилися нові дисципліни, було організовано проведення педагогічної практики студентів, в інституті працювали висококваліфіковані викладачі. Водночас матеріальне забезпечення студентів було недостатнім – часто вони потребували найнеобхіднішого. Помітний вплив на заклад справила Перша світова війна та Визвольні змагання.
2. Інститут у 20-х – 30-х рр.
Свою роботу реорганізований заклад розпочав 28 серпня 1920 р. і складався тепер з двох відділів: дошкільного і шкільного. Навчальна програма охоплювала три наукові цикли: фізико-математичний, природничо-географічних, історико-філологічний (словесно-історичний). 1920 р. було здійснено перший набір студентів. Відповідно до статуту на навчання приймалися особи, які закінчили повний курс трудових шкіл, учительських семінарій. Випускники, що закінчили інші середні навчальні заклади приймалися за результатами співбесіди (колоквіуму). В 1921 р. було взято курс на пролетаризацію вищої школи, тому правила прийому були дещо змінені та доповнені. Для організації вступної кампанії створюються приймальні комісії, які складалися з представників губпросвіти, губ парткому, і адміністрації інституту. Бажаючі навчатися в інституту повинні були отримати письмові рекомендації від партійних органів, профспілок або комітетів незаможних селян (КНС)[35].Наприклад, у 1922 р. на І курс прийняли 45 осіб, більшість яких належала до групи відряджених різними організаціями. Найбільше командирував КНС – 21 особу; спілки «Робос», «Радробітник», «Родземліс», губвоєнкомат – 20. Недовиконання плану по прийому становило більш, ніж 50%. У зв’язку з цим новий ректор Ф. Кондрацький у червні 1923 р. заявив, що «очевидно, Інститут Поділля не зрозуміло». До навчання приступило лише 37 осіб, 26 з яких були селянами, 4 – міщанами, 1 представник від робітництва та 5 осіб, що представляли інші соціальні стани. Абсолютна більшість молоді булла безпартійною (лише двоє мали партквитки КП(б)У). За національним складом переважли українці – 31, було також 4 єврея, 1 росіянин та 1 болгарин. За статевою ознакою домінували чоловіки – 27 осіб[36].
Однією із причин невиконання плану прийому першокурсників булла матеріальні проблеми. Досить яскраво це характеризує історія вступника О. Харченка, який у заяві до педагогічної ради ІНО повідомляє, що причиною його відсутності на останньому вступному випробуванні була матеріальна скрута (адже на шляху до Вінниці йому потрібно було подолати пішки 70 верст). Саме тому він просив перенести пропущений іспит[37].
Контингент молоді формувався нерівномірно. Так, у 1920-1921 н. р. в інституті навчалося 212 осіб, у жовтні 1922 р. – 106, у червні 1923р. – 93, восени того ж року – 148. Пояснення такого різноманіття в показниках слід шукати як в різних обсягах прийому, так і відсіві студентів який так чи інакше з різних причин відбувався кожного навчального року.
Термін навчання в інституті становив 3 роки. Весь навчальний курс розподілявся на 9 триместрів. Перші два набори студентів навчалися за програмою факультетів професійної освіти. У 1922 р. знову відбуваються певні зміни – навчальний процес перебудували відповідно до рішення Харківської педологічної конференції. Відтепер готували фахівців соціального виховання. Напередодні 1922-1923 н. р. було розроблено новий навчальний план, за яким першокурсникам належало вивчати фізіологічну психологію, історію культури, історію господарських форм, математику, фізику, загальну хімію, біологію з ботанікою та зоологією, фізичну і математичну географію з астрономією та геологією, українську мову з вступом до мовознавства, історію української культури, мистецтво з історією мистецтв, працю і фізичний розвиток. На ІІ курсі студенти розподілялися на окремі групи у залежності від спеціалізації. Спектр предметів, які вони вивчали залежав від спеціалізації, але загальними для всіх були такі предмети: педагогічну психологію, історія педагогіки, санітарія і дитяча гігієна, абетка праці і фізичного розвитку, політекономія, наука про право, державу, Радянську Конституцію, вступ до філософії і класифікація наук, французька та німецька мови, педагогічне малювання. Математично-фізична група вивчала алгебраїчний аналіз, аналіз нескінченних малих, аналітичну геометрію, фізику, астрономію. Природничо-географічна група – неорганічну, органічну, аналітичну хімію, ботаніку, зоологію з гістологією, анатомією і фізіологією, мінералогію з кристалографією, фізику. Історико-філологічна – всесвітню історію, історію культури в Україні, української та західноєвропейської літератур, українську і російську мови. На третьому курсі студенти мали засвоїти психопатологію, абетку праці та фізичного розвитку, систему соціального виховання, охорону материнства і дитинства, історію революційних рухів і РКП(б), історичний матеріалізм, методику соціального виховання, педагогічне малювання, нові течії педагогіки. Математично-фізичній групі окремо належало вивчити: методики математики та фізики, аналітичну геометрію, аналіз нескінченних малих, фізику, метеорологію; природничо-географічній – ботаніку, зоологію, мінералогію, геологію, описову географію, методики природознавства та географії, біологію, метеорологію з кліматологією; історико-філологічній – історію всесвітньої культури, історію російської культури, української, російської, західноєвропейської літератур, методологію, методику історії, літератури, мови і літератури, поетику. Через рік навчальний план доопрацювали і в ньому з’явилась також історія України, краєзнавство, марксознавство, фізична культура, англійська мова, система освіти в СРСР та інших країнах світу, дидактика, педологія, історія матеріальної культури, історія класової боротьби й ідеологія, історія наукового світознавства, історія художньої творчості, петрографія, механіка[38].