Реферат на тему:
М.Грушевський і Антонович.
Державницька й народницька школа
в Україні
На істориків, як це часто буває і в інших науках, тиснуть стереотипи стійких уявлень. Твердження, визнані більшістю фахівців, стають аксіомами. Здається, ніби час тривалого панування певної концепції вже сам по собі гарантує її сталу істинність. Коли свого часу М. Грушевський сформулював національну схему української історіографії, він зламав усталений погляд на східнослов’янську («загальноруську») історію – погляд з висоти, як писав М. Максимович, кремлівського пагорбу.
Заперечення карамзінсько-соловйовської інтерпретації української історії звучали і раніше. У 1830-х – 1840-х рр. полемізували про це з росіянами перший ректор Київського університету і ідеолог кирило-мефодіївських братчиків, пізніше – представники київської історико-правничої школи й провідник Старої громади. Останній в цьому напрямі зробив найбільше. В. Антонович усю свою діяльність присвятив поборенню панівної теорії. Але лишеМ. Грушевський у 1904 р. дав чітке визначення більш ніж півстолітнього переконання українських істориків. І по праву цей рік, а не рік виходу альманаху «Киевлянин» чи «Запорізької старовини» І. Срезневського, вважається роком постання національної схеми історіографії. Невелика стаття «Звичайна схема руської історії і справа її раціонального укладу» стала хрестоматійною, вона протягом майже ста років десятки разів передруковувалася.
У 1923 році настала черга тріумфу Д. Дорошенка. З появою його «Огляду української історіографії» спершу частина, а згодом і переважна більшість істориків приймає його поділ історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст. на державницький і народницький періоди. Після 1991 року його думки з цього приводу стали хрестоматійними не тільки в еміграійних колах, а й в Україні..
Не ставлячи за мету спростовувати висновки Д. Дорошенка, у цій статті я лише намагатимуся уточнити кілька засадничих положень, на які спирається сучасна українська історіографія, а саме, з’ясувати: 1) наскільки антагоністичними були відмінності між істориками-державниками і народниками; 2) що слід вважати державницькою школою, її хронологічні межі і кого персонально можна вважати державником; 3) як державницька школа співвідноситься з радянською марксистсько-ленінською та історіографією радянського періоду за доби українізації.
Почнемо з першої проблеми. Як кожна новопостала історіографія, державницька школа рішуче, по-революційному поривала зі своєю попередницею, підкреслюючи лише її недоліки, нехтуючи позитивним. Логіка моменту підказувала різко і однозначно засудити ще не так давно панівний напрям.
Головні звинувачення на адресу істориків-народників були такими: а) вони розглядали історію України з бездержавних позицій; б) недооцінювали власну еліту, протиставляли народ провідній верстві. Нова школа постала під час української революції. Політика детермінувала філософію історії. Історіософія завжди відгукується на виклики часу, рефлексує на суспільне замовлення. Поразка у визвольних змаганнях спонукувала провідників революції шукати глибинних причин цієї поразки. Головну причину неготовності широкого загалу українців сприйняти постулат незалежності поміркований табір вбачав у діяльності лівих сил, які уособлював видатний історик есер Михайло Грушевський. В його особі сполучалися історик і політик, теорія і практика суспільного життя.
Правому крилу української політики важко відмовити у слушності логічних побудов, хоча й надмірне спрощення, неврахування нюансів вимальовує картину, далеку від істини. Праві стверджували: «Соціалісти і М. Грушевський проголошували федеративний курс, зволікали з самостійністю, бо не розуміли ваги власної держави. Ліві політики будували соцалізм, бо Грушевський любив народ на противагу вищим верствам. Ці думки Грушевський виклав у своїх історичних працях».
Отже, політичне підґрунтя суперечки між так званими державниками і народниками безперечне. Історики-державники, як і М. Грушевський, виступали у цій критиці передусім як політики, а не «чисті» науковці; це, власне, і зрозуміло. Молодий М. Грушевський, свого часу так само формулюючи зміст української історії, мав на увазі сучасний політичний інтерес України на зламі двох століть. Тоді молодий львівський професор виступав в авангарді прогресивних політичних сил, поборював віджиле українофільство, національний гермафродитизм діячів другої половини ХIХ ст. На початку 20-х років він уже відставав від вимог часу і його цілком природно вже випереджали молоді політики, які очолили революцію на її завершальній стадії і гірко рефлексували з приводу невдачі в добу національного відродження народів Східної Європи.
Засадничі праці нової школи постали у полеміці суто політичного (чи, як сказали б тепер, історіософського) порядку. Не випадково і Д. Дорошенко у своїй класичній праці, і І. Кривецький, і В. Липинський у «Листах...» апелюють до політико-публіцистичної статті М. Грушевського 1921 р. з журналу Закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів «Борітеся – поборете». В ній голова Центральної Ради згадував молоді часи і своїх духовних вчителів В. Антоновича і старогромадівців, які завжди у конфлікті між державою і народом ставали на бік покривдженого народу. Стаття М. Грушевського мала відчутний «зміновіхівський» присмак, була написана з бажанням сподобатись червоній владі в Києві, щоб її автор мав змогу повернутися в Україну.
М. Грушевський на цей час втрачає віру у можливість збройної перемоги над більшовизмом і сподівається, що український соціалізм як різновид соціалізму європейського зразка ІІ Інтернаціоналу розкладе зсередини російський більшовизм в Україні.
Більшість політичної еміграції, котра активно воювала з російськими більшовиками у другій фазі української революції, сприймала самий принцип «мирного вростання» в радянську дійсність як зраду українських інтересів. Вона займала становище непримиренної боротьби з більшовизмом якщо не військовими, то ідеологічними засобами до переможного кінця. Та розбіжності в позиціях Грушевського, його спільників і його супротивників були не стратегічного, а тактичного характеру. Адже і одні, й другі не бажали збереження комуністичного режиму в Україні.
З відстані часу можуть видатися наївними погляди Грушевського на генезу й перспективи комуністичного панування в Україні. Проте не можна категорично стверджувати, що на початку 1920-х років можна було з упевненістю передбачити політичний терор проти інтелігенції, який лютував у наступне десятиріччя, і, зрештою, нищення всіх елементів самостійності, що їх спершу мала УСРР. Не треба забувати про надії націонал-комуністів на підтримку комуністичного варіанта української державності колишніми діячами УНР. «Народник» М. Грушевський був зовсім не винятком у своїй вірі в можливість українізації радянської України. Так, наприклад, автор «України irredenta» галичанин Ю. Бачинський і член СВУ В. Козловський, як і тисячі вояків УГА, переїхали в червону Україну з подібними ж надіями.
Історики-державники вхопилися за вищезгадану публіцистичну статтю, зігнорувавши історичні твори М. Грушевського, такі як, скажімо, «Історія України-Руси», або статті із «Записок НТШ» та «ЛНВ», або, принаймні, збірник статей «На порозі нової України», аби довести бездержавну позицію М. Грушевського у висвітленні історичного процесу на українських землях. Та вони поминули увагою, по-перше, те, що обґрунтувати державницькі позиції у короткій статті дуже важко, по-друге, що в науковій творчості М. Грушевського елементів державницького мислення ми знайдемо не менше, ніж народницьких елементів; крім того, всебічний аналіз його творчості порушив би досить струнку, але спрощену схему критико-історіософських поглядів найвидатнішого українського історика. Тоді б довелося відмовитися від бажаних для них, але одномірних оцінок думок Грушевського щодо української держави та її еліти.
В основі критики народника М. Грушевського лежав політико-ідеологічний чинник. Опоненти історика були тою чи іншою мірою гетьманцями, а у філософській царині – консерваторами. Критикуючи М. Грушевського, вони зневажали саму УНР як республіканську, соціалістичну, егалітарну модель української держави, до того ж не зовсім самостійницьку, бо її керівники зберігали федералістичні ілюзії. Натомість вивищувалася українська держава П. Скоропадського, перебільшувалися її переваги над УНР, применшувалися її недоліки. Для державників гетьманат нової доби української історії являв собою ідеальний варіант утілення ідеї національної державності й соціально-політичної будови суспільства, хоч практика й різко контрастувала із створеною ними рожевою картиною. Проте факт залишається фактом. Класичні праці В. Липинського і Д. Дорошенка створювалися з ідеологічною метою виправдання гетьманської форми правління, були історіософською підставою відродження гетьманської влади у майбутньому. Отже, звинувачуючи так званих народників у відсутності державницького підходу, вони забували, що саме ці «народники» – соціал-демократи і есери – відбудували нову українську державу ХХ сторіччя.
Гетьманці стверджували, що самостійництво УНРівців було викликано тиском обставин і зовнішніми чинниками (а не стало результатом усвідомленої волі демократичних провідників революції); що відлучення від державотворення вищих верств суспільства як «несоціалістичних елементів» не дало можливості мобілізувати всі сили для здобуття незалежності.
Для того, щоб глибше розібратися в суті того народництва, яке, на думку державників, яскраво репрезентував М. Грушевський, необхідно бодай побіжно накреслити провідні історіографічні ідеї голови НТШ, починаючи від 90-х років ХІХ ст. і до 30-х років ХХ ст.