Смекни!
smekni.com

Злочини та покарання за Законами Хаммурапі 2 (стр. 2 из 5)

§ 145: «Якщо чоловік візьме заміж безплідну жінку, вона не дасть йому змоги мати дітей і він не матиме намір узяти собі наложницю, то цей чоловік може узяти собі наложницю і ввес­ти її у свій дім; ця наложниця не повинна урівнюватися з без­плідною дружиною».

Отже, знову закон стає на захист заміжньої жінки, навіть ду­же ревнивої. Він дозволяє чоловікові взяти наложницю для на­родження дітей, позбавляючи сім'ю підстав (безпліддя дружи­ни) для розлучення. Більш того, ця настанова регламентує пра­вове становище наложниці («ця наложниця не повинна урівню- ватися з безплідною дружиною»)[5].

§ 146: «Якщо чоловік візьме заміж безплідну жінку, вона дасть своєму чоловікові рабиню і та народить дітей, а потім ця рабиня прирівнюватиме себе до своєї господині, то, оскільки вона народила дітей, її господиня не може віддати її за срібло; вона може накласти на неї знак рабства і зарахувати до інших рабинь».

§ 147: «Якщо вона [рабиня] не народила дітей, її господиня може віддати її за срібло».

Останні два параграфи дуже точно регламентують станови­ще рабині, яка у разі недотримання закону може бути зарахова­на до інших рабинь або, якщо не народила дітей, — продана.

§ 129: «Якщо дружину чоловіка застануть лежачою з іншим чоловіком, то їх належить зв'язати і кинути у воду. Якщо гос­подар дружини збереже життя своїй дружині, то й цар збереже життя свому рабу».

Ця стаття своєю санкцією не залишає альтернативи звичай­ного розлучення, оскільки написано: «Якщо господар дружини збереже життя своїй дружині...», збереже — означає пробачить їй зраду, отже, вона залишиться у статусі дружини. А якщо гос­подар не збереже життя своєї дружини, то їх втоплять. Отже, закон питання покарання за невірність залишає на розсуд чо­ловіка, він лише визначає санкцію.

2.5. Злочини і покарання

Кримінальне право за законами Хаммурапі засновувало свої вимоги на двох принципах: 1) карається те, що порушує вста­новлений традицією порядок; 2) карається те, що завдало шко­ли людині чи її підвладному. Відповідно кримінальному стяг­ненню міг піддаватися будь-хто, хоча міра цієї відповідальності шлежала і ніл соціального становища злочинця, і від станового і іліусу иоіерімлоіо. Злочин, скоєний рабом, розцінювався за- і онами як більш іяжкніі, ніж така ж дія, вчинена вільним. Зло­чин, скої нніі стосовно мушкепума, карався у меншій мірі, ніж ( мюонно общинників. Водночас образа людини «вищої за ста­новищем» мала наслідком покарання і більш тяжке за формою, і до того ж ганебне для того, хто образив. Траплялися випадки, коли за злочин відповідала уся община (наприклад, якщо на
землях сталося пограбування чи вбивство, а конкретного зло­чинця не знайдено або община його не видає).

Правова думка Месопотамії не досягла такого рівня розвит­ку, за якого було б можливим закріплення у законодавстві об­щинних принципів кримінального права, абстрактно сформу­льованих норм, що стосуються таких понять, як форма вини, обставини, які обтяжують або пом'якшують покарання, спів­участь, замах та ін. Проте певні згадки про ці поняття є в зако­нах Хаммурапі: наприклад, розуміння різниці між умисним і неумисним злочином, про що свідчать наступні параграфи (§ 206: «Якщо людина вдарить людину у бійці і нанесе їй рану, то ця людина повинна поклястися: «Я вдарив його неумисно», а також сплатити за лікаря»; § 207: «Якщо та помре від її побо­їв, то вона повинна поклястися, а якщо потерпілий будь-хто з людей, вона повинна відважити 1/2 міни срібла»)[6].

Співучасть може виявлятися у формі недоносительства, про що свідчить § 109: «Якщо в будинку корчемниці змовляються злочинці і вона не схопить цих злочинців і не приведе у па­лац, то цю корчемницю належить вбити»[7], або переховування, про що свідчить § 16: «Якщо людина приховає у своєму бу­динку втікача-раба або рабиню, які належать палацу або муш- кенуму і не виведе їх на поклик оповісника, то господаря бу­динку належить вбити»[8]. Що стосується обставин, які обтяжу­ють злочин, то нанесення у бійці побоїв, які спричинили смерть вільної людини, каралося штрафом, сума якого визна­чалася залежно від того, ким був потерпілий: авілум чи муш- кенум. Ця норма була винятком із загального правила звича­євого права: убивство людини, умисне чи неумисне, караєть­ся смертю злочинця або його родича. Неумисне нанесення ра­ни під час бійки за законами Хаммурапі звільняло від пока­рання вільну людину.

і

* Ік 1*1
^Ішотшімпі*

З особливою жорстокістю — негайним спаленням — карала­ся крадіжка під час пожежі, про що свідчить § 25: «Якщо в бу­динку людини спалахне вогонь і людина, яка прийшла погаси­ти його, зверне свій погляд на майно господаря будинку і візь­ме собі що-небудь із майна господаря будинку, то цю людину належить кинути у цей вогонь»[9], співучасть жінки в убивстві свого чоловіка, про що свідчить § 153: «Якщо дружина дозво­
лить умертвити свого чоловіка через іншого чоловіка, то цю жінку належить посадити на кіл»[10].

Водночас правові джерела Месопотамії свідчать про закріп­лення архаїчних норм первіснообщинного ладу, самосуд, про що свідчить § 129: «Якщо дружину чоловіка застануть лежачою з іншим чоловіком, то їх належить зв'язати і кинути у воду. Як­що господар дружини збереже життя своїй дружині, то й цар збереже життя свому рабу». Ця стаття, як бачимо, не передба­чає судового розгляду[11]. Про колективну общинну відповідаль­ність свідчить § 23: «Якщо грабіжник не буде схоплений, то пограбована людина має клятвенно показати перед богом усе, що зникло в неї, а община й рабіанум[12], на землі й у межах якої здійснено грабіж, повинні відшкодувати їй те, що в неї зник­ло»[13]. Про об'єктивне ставлення за провину, тобто покарання без вини, свідчать § 229: «Якщо будівельник побудує будинок і виконає свою роботу неякісно, в результаті чого цей будинок завалиться і спричинить смерть його господаря, то такого буді­вельника належить вбити» і § 230: «Якщо він спричинить смерть сина господаря будинку, то належить вбити сина цього будівельника»[14].

Загальна риса месопотамського законодавства — його жор­стокість, що було характерним для законів Хаммурапі, в яких близько 30 злочинів каралися смертною карою, яка застосову­валась і за принципом таліону не тільки у разі умислу злочин­ця, а й з необережності.

Смертна кара передбачалася у формі спалення, втеплення, садіння на кіл, застосовувалися калічницькі покарання: відти­нання рук, пальців, відрізання вух, язика, у тому числі за прин­ципом таліону (око за око, зуб за зуб), якщо потерпілий і зло­чинець були рівними за соціальним становищем. Ці покарання мали місце поряд з іншими: оберненням у рабство, вигнанням і общини і сім'ї, штрафом (композицією), примусовою працею, іаируванням, биттям палицями тощо.


Штраф у вигляді стягнення багатократної вартості викра- ■ієііоі о був рівнозначним страті. Завідома непосильність таких пі і рафій, як, наприклад, 30-кратна вартість викраденого з па­мпу чи храму вола, тури та ін., призводила до неминучої землях сталося пограбування чи вбивство, а конкретного зло­чинця не знайдено або община його не видає).

Правова думка Месопотамії не досягла такого рівня розвит­ку, за якого було б можливим закріплення у законодавстві об­щинних принципів кримінального права, абстрактно сформу­льованих норм, що стосуються таких понять, як форма вини, обставини, які обтяжують або пом'якшують покарання, спів­участь, замах та ін. Проте певні згадки про ці поняття є в зако­нах Хаммурапі: наприклад, розуміння різниці між умисним і неумисним злочином, про що свідчать наступні параграфи (§ 206: «Якщо людина вдарить людину у бійці і нанесе їй рану, то ця людина повинна поклястися: «Я вдарив його неумисно», а також сплатити за лікаря»; § 207: «Якщо та помре від її побо­їв, то вона повинна поклястися, а якщо потерпілий будь-хто з людей, вона повинна відважити 1/2 міни срібла»)[15].

Співучасть може виявлятися у формі недоносительства, про що свідчить § 109: «Якщо в будинку корчемниці змовляються злочинці і вона не схопить цих злочинців і не приведе у па­лац, то цю корчемницю належить вбити»[16], або переховування, про що свідчить § 16: «Якщо людина приховає у своєму бу­динку втікача-раба або рабиню, які належать палацу або муш- кенуму і не виведе їх на поклик оповісника, то господаря бу­динку належить вбити»[17]. Що стосується обставин, які обтяжу­ють злочин, то нанесення у бійці побоїв, які спричинили смерть вільної людини, каралося штрафом, сума якого визна­чалася залежно від того, ким був потерпілий: авілум чи муш- кенум. Ця норма була винятком із загального правила звича­євого права: убивство людини, умисне чи неумисне, караєть­ся смертю злочинця або його родича. Неумисне нанесення ра­ни під час бійки за законами Хаммурапі звільняло від пока­рання вільну людину.

З особливою жорстокістю — негайним спаленням — карала­ся крадіжка під час пожежі, про що свідчить § 25: «Якщо в бу­динку людини спалахне вогонь і людина, яка прийшла погаси­ти його, зверне свій погляд на майно господаря будинку і візь­ме собі що-небудь із майна господаря будинку, то цю людину належить кинути у цей вогонь»[18], співучасть жінки в убивстві свого чоловіка, про що свідчить § 153: «Якщо дружина дозво­лить умертвити свого чоловіка через іншого чоловіка, то цю жінку належить посадити на кіл»[19].