2.2 Економічна криза. Аналіз останніх антикризових заходів влади
"Світова економічна криза мобілізувала національні уряди для проведення швидких і ефективних антикризових заходів. Ухвалені ними антикризові програми вже дали перші оптимістичні результати – відновлюється кредитна функція банківської системи, фінансових інститутів, зупиняється економічний спад. На жаль, досвідом у подолання кризових небезпек на може похвалитися український Уряд. Його керівник саме в момент розпалу світової фінансово-економічної кризи несподівано заявила, що Україну глобальна криза обійде. Це була не перша неправда. Але вона має найбільш трагічні наслідки для громадян – Україна перебуває у найглибшій фінансово-економічній, банківській, політичній і соціальній кризі серед країн світу. Поряд з цім, Урядом, який ритуальне заявляє про свою більшість в парламенті, не тільки не розроблена антикризова програма, але й жоден з реальних антикризових законів не прийнятий. Більш того, в Уряду немає жодної системної ідеї, плану з управління національною фінансово-економічною кризою. Саме ця обставина засвідчує повну втрату Урядом функцій з консолідації нарощування зусиль щодо забезпечення національних інтересів" [ 24 ].
Отже, добре відомо, що на мікрорівні реальні менеджерські якості та професіоналізм проявляються не тоді, коли економіка зростає і підприємство розвивається, а тоді, коли виникають проблеми й потрібно вирішувати складні завдання. Те саме відбувається на рівні економіки в цілому. Саме в момент глибокої економічної кризи, коли до нагромаджених внутрішніх проблем додаються надзвичайно серйозні зовнішньоекономічні виклики, можна побачити реальне обличчя того, що вважається політичною та інтелектуальною елітою країни.
Держава вже запустила механізми потужної підтримки банкірів, будівельників, металургів, автомобілебудівників. Мотивується це тим, що урядова підтримка надається тільки і виключно за умови збереження у цих галузях робочих місць та не скорочення зарплат, але чому допомога надається саме найприбутковішим галузям?
Отже, розпочну з Закону України "Про першочергові заходи щодо запобігання негативним наслідкам фінансової кризи та про внесення змін до деяких законодавчих актів України" [ 5 ]. У законі передбачено створити "стабілізаційний фонд", кошти якого підуть на розв'язання проблем у фінансовому секторі країни, та вирішити низку інших завдань. Проте будь-якому управлінцю добре відомо, що створювати резервний фонд потрібно за рахунок частини прибутків, які отримані в часи підйому економіки й успішного розвитку тієї чи іншої компанії, та використовувати його під час виникнення тих чи інших бізнесових проблем. Створювати ж резервний фонд під час кризи економіки та проблем на підприємстві просто безглуздо, бо хоч як би ви назвали та виокремлювали частину наявних доходів, які до того ж мають тенденцію до скорочення (у тому числі і за рахунок інфляції), використовувати їх доведеться на поточні проблеми. Те саме з економікою країни загалом. Так, наприклад, навіть російські можновладці, завдяки наполяганням колишнього радника Президента Росії Андрія Іларіонова, створили досить великий стабілізаційний фонд, який дає змогу розв'язувати наявні проблеми [ 48, 49 ]. Я не даю оцінку, наскільки якісно й ефективно вони зараз його використовують, але він у них є.
Якщо ж Уряд вже витратив додаткові доходи державного бюджету, у тому числі отримані від приватизації державного майна, на роздачу популістських соціальних пільг населенню, не підкріплених відповідним зростанням продуктивності праці та скорочення неефективних витрат, пов'язаних зі споживанням матеріальних, у тому числі енергетичних ресурсів, то створювати "стабілізаційний (резервний) фонд" під час кризи не має сенсу, бо йтиметься про ті самі поточні доходи й ті ж самі джерела їх отримання. І завдання зараз полягає лише в їх правильному спрямуванні та економному використанню – у межах процедур, передбачених Бюджетним кодексом України [ 16 ]. Між іншим, якщо вже згадувати Бюджетний кодекс України, то запропонована ідеологія джерел формування та напрямків використання "стабілізаційного фонду" відповідає нинішньому механізмові формування та використання спецфонду державного бюджету. Тобто можна було б просто внести зміни до державного бюджету на 2008 рік, передбачити відповідні норми в держбюджеті 2009 року і використовувати ці кошти в рамках чинного бюджетного законодавства.
Можна було б докладно розібрати кожний з напрямів використання стабілізаційного фонду, але я запінюсь лише на деяких пропозиціях. Кошти стабілізаційного фонду пропонується використати на поповнення статутних капіталів державних банків. Для банківських фахівців є очевидним, що метою збільшення капіталу банку є отримання більшого кредитного плеча (маючи 100 грн. банківського капіталу, ти маєш можливість залучити депозити фізичних та юридичних осіб і спрямувати на кредитування 1000грн, тобто в 10 разів більше. Якщо ти збільшив капітал банку до 200 грн., то він уже має можливість залучити кошти й видавати кредитів на суму 2000 грн.). Але проблема зараз не в нарощуванні обсягів кредитування, а в тому, що дуже мало кредитоспроможних клієнтів. Навіть за наявного капіталу банки мають проблему – як ефективно використати кредитні ресурси. Тобто головна проблема – занадто мало клієнтів, котрі можуть не тільки отримати ці кредити й за їхній рахунок виробити продукцію, а й потім продати її платоспроможним покупцям і отримати від них кошти.
Таким чином, збільшення капіталів державних банків жодним чином не вирішує їхні проблеми. Їм потрібні, як і всім іншим банкам, кредитоспроможні позичальники. А для цього необхідний платоспроможний попит, і його має сформувати держава за рахунок наявних коштів державного бюджету, механізму державних гарантій та казначейських векселів.
До речі, обваливши курс національної валюти, центробанк знецінив весь сукупний капітал банків, у тому числі й державних, який сформований у гривні, уже майже на 50 відсотків. Який сенс у цьому збільшенні капіталу державних банків за рахунок коштів державного бюджету, якщо один з органів державної влади, знецінює його своїми діями?
Ще однією ідеєю вищезгаданого закону є норма, яка передбачає фактично націоналізацію тих чи інших банків, до того ж шляхом "викупу додаткової емісії їх акцій". Те, що держава є неефективним власником комерційної власності, і так добре відомо, тому заглиблюватися з цього приводу не має сенсу. Безвідповідальність цієї ідеї полягає в тому, що держава хоче звалити на свою шию ще й проблеми приватних власників банків. Але проблеми у цих банків можуть бути пов'язані або з нестачею ліквідності – і тоді на допомогу може прийти Національний банк, або – з поганою якістю кредитного портфелю – і тоді вже потрібно розбиратися з конкретними причинами, що зумовили погіршення ситуації з поверненням кредитів. Якщо ці прострочені кредити є наслідком нерозумної кредитної політики менеджменту банку, який видав незабезпечені кредити неперевіреним позичальникам, і загальний обсяг таких кредитів дуже великий, тоді потрібно не націоналізувати цей банк, а вводити тимчасову адміністрацію (що зараз і стали робити) та шукати приватних інвесторів, які погодяться на його санацію і вкладуть необхідні для цього кошти, або розпочати процедуру банкрутства, забезпечуючи інтереси вкладників (це самий вірний вихід).
Якщо ж ситуація з простроченими кредитами виникла у зв'язку з погіршенням платоспроможності клієнтів, які вже досить давно, якісно і вчасно обслуговують свої кредитні зобов'язання , то потрібно формувати механізми їх відстрочення та розстрочення і надання відповідного рефінансування центральним банком, саме пов'язаного із забезпеченням додаткової ліквідності, якої може бракувати у зв'язку з цим відстроченням та розстроченням заборгованості. Але в цьому випадку має ітися не про розв'язання проблем окремо взятого банку, а про загальну грошово-кредитну політику й відповідний інструментарій центрального банку в умовах економічної кризи, і тут може виникнути необхідність у деяких змінах законодавства (процедура відчуження заставного майна).
Керівники та власники великих підприємств прийшли до Уряду, Верховної Ради та Президента України [ 8, 35 ] по допомогу. Перед тим вони роками отримували величезні прибутки, але не вкладали достатньо грошей у модернізацію власних виробництв. Таким чином, чимала провина за нинішній стан провідних галузей лежить саме на українських олігархах – власниках металургійних заводів, автомобілезбіральних підприємствах, банкірах, будівельних компаніях. Кошти вивозилися до офшорів, купувались вілли та футбольні клуби. Уряд сьогодні на практиці зовсім не допомагає малому та середньому бізнесу, нічого не чути про антикризові програми підтримки молоді та приватних підприємств, хоча гасла про це були [ 11 ]. А зараз надприбуткові галузі чомусь рятують за рахунок тих самих платників податків, надають їм дешеві кредити, щоб вони мали 100% рентабельність.
Замість велетнів металургії, збудованих в часи голодомору, можна збудувати міні-металургійні заводи для переробки металобрухту по всій країні, а не лише на Сході України. Щодо шахтарів: нам слід забувати про шахти, як це зробила Франція, Бельгія та Великобританія, а в 2008 році і Німеччина. Шахтарі можуть будувати дороги та мости, що є більш безпечним зайняттям для них і їхніх родичів та всіх громадян України (чи будемо доручати свої дороги македонцям та туркам?), в самому Донецьку досі недобудоване метро і це за наявності тисяч шахтарів. Наші автозаводи навчилися збирати корейські, китайські, російські, німецькі та інші іноземні автомобілі. Імпорт їх вже перевищив імпорт природного газу, а українського автомобіля досі не існує (Славута є продовженням радянської Таврії, а Сенс – це корейський Ланос з українським двигуном). Навіть для швидкої медичної допомоги, армії, міліції та спецслужб держава завозить автомобілі (добре, що є російський УАЗ, адже свій ЛуАЗ ми поховали), львівський ЛАЗ губернатор пропонує придбати китайцям.