Смекни!
smekni.com

Рельєфний портрет Василя Стефаника (стр. 2 из 6)

Рельєф – це не звичайний скульптурний об’єм і не живописна площина, а перевтілений, деформований, сплющений об’єм.

В скульптурі рельєфом називають зображення об’ємів – скорочених чи повних – розміщених на площині таким чином, що вони складають з цією площиною єдине ціле.

Скульптурний рельєф має два основних види: горельєф (високий рельєф) і барельєф (низький рельєф).

Звичайно горельєфом називають такий вид рельєфу, в якому допускається відрив об’ємів або їх частин від фону, а самі об’єми скорочені мало або навіть зовсім не скорочені. Прикладом найбільшого приближення горельєфу до фронтальної круглої скульптури є скульптура грецьких фронтонів, в своїм об’ємі зовсім не скорочена, але композиційно пов’язана з фоном в єдине ціле і призначена для розгляду з фасу.

Барельєфом називають рельєф із сильно скороченими об’ємами, які щільно дотикаються з фоном. Фігури і предмети в барельєфі виступають на площині зображення не більше ніж на половину свого скороченого об’єму. Найпростішим барельєфом є медальєрний рельєф, який не допускає не тільки відриву об’єму від фону, але і ніяких відривів між формою і фоном, оскільки розрахований на вільний вихід із форми.

Дати точний рецепт, як отримати гарний рельєф, не можна, але чуття краси можна розвинути, якщо розглянути а тим більше копіювати класичні рельєфи.

Рельєфи були дуже поширені в мистецтві Стародавнього Сходу. Рельєфи розповідали не тільки про вірування народу, але й про історичні події, що проходили в той час.

До наших днів дійшли прекрасні твори скульптури різних епох і народів. Так, рельєф фараона Нармера (біля 3000 р. до н.е.) зображає перемогу фараона І династії Нармера, царя Верхнього Єгипту, над Нижнім Єгиптом. Фігура фараона повна грізної величі.

Важливу роль відігравали рельєфи, що створювалися на стінах гробниць і храмів богів, фараонів, царів. Принцип фризового розвитку сюжету типовий для рельєфу Стародавнього царства.

В Ассирії (XIV – XIII ст. до н.е.) – введене правильне профільне зображення тіла людини на площині, а також намагання передачі подій згідно певної послідовності розповіді. Рельєфне зображення на вівтар Тикульти-Нунурти І (цар Тикульта-Нунурта І в молитовній позі). Рельєфи Саламансара ІІІ (VIII ст. до н.е.)розповідають про похід царя Саламансара ІІІ в Північну Сірію. В рельєфах на стінах палацу Ашшурбаніпала в Ніневії (VII ст. до н.е.)показані різні сцени з життя військового табору, царського полювання на левів та ін. В усіх цих фігурах підкреслюється фізична могутність, сила, здоров’я, прославляється влада правителя.

Рельєфи Стародавньої Греції покривали фронтони, фризи і балюстради храмів. Прекрасним рельєфом є фриз Парфенона а також рельєф балюстради храму Ніки Аптерос в Афінах (409 р. до н.е.) – “Ніка, що розв’язує сандалю”.

Скульптура Грецької Класики характеризувалась реалістичністю на відміну від Єгипетського періоду, греки володіють пластикою тіл і драперій, з’являється більш виражений настрій.

Римляни в області манументальної скульптури не створили таких визначних пам’ятників, як грецькі, але вони збагатили пластику: розробили побутовий та історичний рельєф.

Рельєф складав невід’ємну частину архітектурного декору. Двохсотметрова стрічка рельєфів тріумфальної колони Трояна розповідає про похід римських військ проти даків.

В Римі досяг розквіту реалістичний скульптурний портрет. Портрет як самостійний жанр прослідковується з І ст. до н.е. Римські художники детально вивчали обличчя конкретної людини з її неповторними рисами.

Використовувався рельєф і в Середньовічному мистецтві Західної Європи (рельєф Собору Паризької богоматері, XIII ст., рельєф кафедри Флорентійського собору Донателло “Танцюючі діти” 1430 р., рельєф порталу церкви Сан Петрівно в Болонії “Якопо” делла Кверча, “створення Адама” 1425-1438 р., та ін.).

В епоху Відродження Мікеланджело створює рельєф “Мадонна біля сходів”, згодом “Битва кентаврів”. Це новий тип героїв: клубок тіл, сплетених у смертельному поєдинку.

Сансовіно створює цілий ряд рельєфних картинних композицій, де багатофігурні сцени розгортаються на пейзажному фоні. Кращою роботою такого види вважаються двері санскритії в соборі св. Марка.

Розвиток отримує жанр портрету, створюються кінні статуї, які прикрашають площі міст. Значно змінюється і характер рельєфу образні можливості якого розширилися у зв’язку із використанням живописного прийому перспективи і нових матеріалів.

ХХ ст. – реалістичне мистецтво втрачає свій сенс, в монументальних пам’ятниках, розрахованих на масового глядача, реалістичний метод зберігся до другої Світової війни.

Великі завоювання реалістичної пластики належать Франції. Великими майстрами 1880-х років були Бурдель, Майоль, Деспіо, які поклали початок новому етапу розвитку французької скульптури ХХ ст., затвердивши в ній нове уявлення особистості, наділеної могутнім інтелектом, здатної до активної, перетворюючої світ діяльності.

В Україні у другій половині ХІХ ст. розвиток скульптури позначений подальшим наближенням до життя, співіснуванням різних напрямів. Міські площі, вулиці, визначні громадські й державні споруди прикрашаються творами монументальної скульптури. Встановлені пам’ятники Б.Хмельницькому, М.Гоголю, І.Котляревському, А.Міцкевичу.

Про значні досягнення української скульптури свідчить творчість Л.Позена (1849-1926 р.. Найдавнішими творами на тему історії є “Скіф” і “Запорожець у розвідці”. Позен створив ряд скульптурних портретів, пам’ятники І.Котляревському та М.Гоголю в Полтаві. Постамент, прикрашений рельєфами і архітектурними оздобами. Рельєфи на постаменті відображають сцени з творів письменника. Композиційне і образне вирішення рельєфів близьке до живописного.

На західноукраїнських земляхцентром розвитку мистецтва скульптури був, як і раніше, Львів, в якому працювали П.Війтович, А.Попель, М.Паращук.

Львівський театр опери і балету є справжньою окрасою міста. Над тимпаном театру три скульптурні групи, на вершині постать крилатої жінки з пальмовою гілкою. Це велична скульптура роботи П.Війтовича. На фронтоні, класичному трикутнику, який утворюють постаті, внутрішній простір займає рельєф на міфологічний сюжет. Рельєф виконав скульптор А.Попель за ескізами П.Війтовича.

З монументальних творів слід виділити пам’ятник Адаму Міцкевичу (автор А.Попель та М.Паращук), встановлений у 1905 р. у Львові. Висока гранітна колона з “вічним вогнем” на вершині є символом вічної краси, запалюючої сили художнього слова.

1.3 Творчий шлях Василя Семеновича Стефаника

„Василь Стефаник, може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка". Цими високими словами визначив місце Стефаника в українській літературі Іван-Франко, називаючи його, окрім того, „абсолютним паном форми", „правдивим артистом з Божої ласки, яким... можемо повеличатися перед світом".

Письменницька слава Стефаника була важка, мов камінь в покутській землі. Важко давалась, однак лишала по собі благодатну ріллю європейського письменства.

Саме європейського, адже писав про покутського новеліста один із найбільш голосних модерних письменників кінця XIX - початку XX століття Станіслав Пшибишевський: „Я прочитав його - і те, що я прочитав, було для мене ревеляцією величезного таланту. Вихований на європейському письменстві, я був просто здивований відкриттям, яке я зробив. Полюбив я його надзвичайно". А ще питав Стефаника, чи може його „в коліно поцілувати", бо здавалося б йому при цьому, „що землю цілує".

Народився Василь Стефаник 14 травня 1871 року на Покутті, у селі Русові нинішньої Івано-Франківської області. Уже його прихід на світ розставив знакові акценти на все майбутнє життя письменника. Свідомо чи підсвідомо, а помітив це покутський побратим Стефаника по перу Марко Черемшина.

„Серед маю весни, як помірки горбами розгорнули свої зелені хліба і напроти сонця їх вигрівали, а зозуля дурила мужиків щастям-урожаєм - прийшов він на мужицький світ на ниві, яку дєдя орали, а мати від межі відступали.

Свіжіська рілля вхопила його першенький плач і сховала під скиби, аби там кільчився, та й ріс, та й колосився ґаздам на пожиток... Жайворонки злетілися і над дитиною забили крильцями та й заголосили, аж дєдя і мати жахнулися.

Зачули то перепелиці і дали полям знати.

Усі чічки розцвілися, усі зела наблизилися, усі хліба підоймилися, усі межі позбігалися.

Дєдя казали, що укрутили би жайворонкам в'язі за тото, що дитині ворожать жайворонячу долю, а мати до дитини лебеділи"

У контексті Стефаникової біографії створені Марком Черемшиною образи набувають значення розгорнутих символів, дуже важливих для розуміння спадщини письменника. Бо й справді, уже першими враженнями майбутнього покутського таланту був мужицький світ - нива, жайворонки, які пориваються у блакить, іпs ВІаи, як казали б європейські модерністи, і голосять (читай - творять!) так, аж „дєдя і мати жахнулися". А ще дєдя, що з задоволенням укрутив би жайворонкам в'язі/, та мати, яка до дитини лебеділа. Ціла програма Стефаникового життя, чи то пак - жайвороняча доля!.. Усе так сталося, як наворожили на русівській ниві польові солісти...