Батько письменника, Семен Стефаник, був людиною крутої вдачі і вважав, що „земля - це спосіб до всього. Вона дасть йому владу і честь, хоч в тому змаганні від непосильної праці повмирають рідні діти та жінка".
Мати письменника, Оксана (з дому - Кейван), була дуже побожною і предоброю жінкою і завжди хотіла, щоб її первородний пестунчик був біля неї. По-жіночому безоглядно любила сина, болісно переживала усі невдачі на його шляху. З дитинства і до глибокої старості Стефаник нікого так не любив і ні за ким так не тужив, як за нею -матінкою, що все життя "лебеділа" коло нього...
Семен Стефаник хотів бачити сина „паном" - лікарем, адвокатом, чиновником. Місцевий поміщик Йосиф Теодорович та й, зрештою, тверезий і практичний селянський розум підказували йому, що без науки цього не осягнути Тож батько і віддає хлопця до школи - спочатку до початкової школи в Русові, а потім до так званої виділової у містечку Снятині, яку Стефаник-молодший закінчив 1883 року.
У русівській школі малий навчався грамоти, а от уже Снятинська міська школа „строїла Стефаникові душу": у ній хлопець відчував до себе погорду вчителів та міських дітей, і в нього росли відчуження і глибока нехіть до міста й інтелігенції. Ці відчуття закарбувалися в пам’яті і пізніше визначили життєве кредо письменника: у своїх творах Стефаник практично ніколи не зображував ні міста, ні інтелігентського середовища, а лише село й людину села, відчуваючи їх природність, щирість, інтелігентність - усе те, чого не бачив у місті. Захист мужицького світу, його болів та інтересів став домінантою і визначальною рисою його творчості.
Відтак було навчання У Коломийській (1883-1889) та Дрогобицькій (1890-1892) гімназіях. Із Коломийської гімназії Стефаника виключили „за політику" - участь в таємному учнівському товаристві, у якому гімназисти знайомилися з прогресивними ідеями: заборонені книжки, куплені за кошти самих гуртківців. Були тут твори Шевченка, Франка, російського письменника Г. Успенського і навіть „Анти-Дюрінг" Ф. Енгельса!
У Коломийській гімназії Стефаник заприятелював із Лесем Мартовичем, познайомився з Анною та Михайлом Павликами, Северином Даниловичем, за якого пізніше агітуватиме на виборах. Світлою постаттю у коломийському періоді життя Стефаника став його вчитель української літератури Роман Яросевич. „Серед нас, - писав Б. Стефаник в „Автобіографії", - це була така поява професора, що ми, кружківці, набрали сили і охоти до науки, і я дотепер не можу згадати без найглибшої вдячності того одинокого професора, який мене вчив у Коломиї".
На час навчання в Коломийській гімназії припадають перші творчі спроби письменника - ліричні вірші, які, за словами його сина Юрія Гаморака, шліфував Стефаників товариш і творчий наставник у Коломийській гімназії Лесь Мартович.
Перші дві новели Василь Стефаник написав у спілці з Мартовичем: у 1888 році „Не читальник" та 1889-го „Лумера". Обидві друкуються серед творів Мартовича. А от новелу „Форналь Антін", за твердженням відомого українського письменника Д. Лук'яновича, Стефаник написав сам і надрукував у гімназійному журналі „Поступ" 1890 року. Пізніше він її істотно переробив і назвав „Синя книжечка". Саме так і називалася його перша збірка новел.
Упродовж 1892-1900 років із перервами, виконуючи волю батька, Василь Стефаник вчився на медичному факультеті Краківського університету, який так і не закінчив, передовсім через заняття літературою та політичну діяльність. Зрештою, ніколи не горів бажанням стати лікарем...
Аристократичний Краків видався молодому письменникові справжньою Меккою мистецтва. Вифранчений Стефаник бере участь в акціях краківської студентської „Академічної громади", знайомиться зі своїми земляками-митцями - І. Трушем, О. Новаківським, І. Северином, Б. Леп-ким та ін., веде агітаційну роботу серед селян, яких - ой як багато збиралося на краківському двірці з усієї Галичини, щоб емігрувати за кордон...
Але що найголовніше Т - має можливість особисто запізнатися з найновішими модерними творами тогочасної мистецької еліти Кракова та їх авторами, що збиралися за горнятком кави, а іноді й чогось міцнішого кав'ярнях та льокалях Турлінського та Міхаліка. Читає небагато - і то переважно письменників модерністів. А ще завзято вивчає й перекладає Ф. Ніцше: хоче виробити власний стиль і мову.
У травні 1894 року на шевченківському вечорі, що його підготувала „Академічна громада". Стефаник познайомився з подружжям Морачевських: прихильним до України поляком Вацлавом Морачевським та його дружиною - українкою Софією Окуневською, першою жінкою-лікарем в Австро-Угорщині. Це знайомство допомогло Стефаникові знайти себе в творчості і, за його власним зізнанням, „вийти з ліса напрямів літературних, котрі... його на роздоріжжю напали, і кожний тягнув у свій бік". Пізніше Стефаник вважав знайомство з В. Морачевським „чи не найважнішою подією своєї молодості".
Стояти на вершинах небезпечно: під час грози у них найчастіше вдаряє грім...
1900 року життя завдало Стефаникові нищівного удару: після тривалої хвороби померла його мати, яку він любив над життя. Справдилося батькове пророцтво ще з 1895 року, коли за участь у передвиборній агітації за кандидата від радикальної партії Северина Даниловича Стефаник був заарештований, зрештою, неправомірно, і відсидів кілька тижнів у коломийській тюрмі. Ув'язнення сина шокувало добру сільську жінку, аж занедужала. Смерть матері, а ще раніше, у 1892 році, 24-літньої сестри Марії, виснажливий процес творчості та незавершене навчання у Кракові зупинили творчий лет письменника і призвели до розладу здоров’я - неврастенії. Батько, потребуючи господині в домі, дуже швидко одружується з молодою дівчиною. Це додатковим тягарем лягає на вразливу письменникові душу й водночас однією з вагомих причин розриву стосунків з батьком.
Місце матері в цей час В. Стефаникові заступила його приятелька Ольга Гаморак, з якою, одужавши, письменник 1904 року одружився. На весіллі, що відбулося у Львові, гостювали визначні українські митці і діячі культури: І. Франко, М. Грушевський, Л. Мартович, Марко Черемшина, М. Шухевич, М. Заячківський і інші. Після весілля Василь Стефаник з дружиною оселилися в будинку Гамораків у селі Стецевій. Батько Ольги В цей час уже нездужав, Стефаник взяв господарювання у свої руки. Тоді ж, у 1903-1904 рр., він розгорнув широку громадську діяльність, переважно на Покутті - засновував читальні „Просвіти", організовувавселянські страйки, агітував на виборах, виголошував сотні промов на вічах, концертах, зборах.
Від 1932 року Стефаник, який на той час переніс параліч і впродовж року тяжко хворів, опиняється у фінансовій скруті. Він отримує постійну матеріальну допомогу від митрополита Андрея Шептицького, якого знав ще з часів його місії в Русові у 1897 р. До нього ж у травні 1936 р. звертається письменник з одним проханням: просить, щоб до Русова приїхав його висповідати брат митрополита - о.Климентій Шептицький. Можливо, востаннє...
Восени письменник ще виходив на свої традиційні прогулянки до лавочки біля клуні на власному подвірні. Там же й застудився, і до його хвороб додалося запалення легенів.
Стефаник, кликав у примарному сні сестру Марію і маму. Це були останні спалахи зболеного існування.
7 грудня 1936 року о 7 годині ЗО хвилин з кімнати Стефаника вийшов його ісповідник - русівський парох о. Михайло Дольний і промовив лише одне слово: „Уже"...
Василя Стефаника - блискучого письменника європейської слави, новеліста, патріота, українця не стало...
2.1 Глина як матеріал скульптури та її замінники
В ліпленні скульптури звичайно використовується глина, пластилін, віск, еллін. Кожен з цих матеріалів володіє своїми особливими якостями, які дозволяють користуватися ними в залежності від умов і призначення роботи. Практика довела, що найзручнішим матеріалом для ліплення є глина. Глина використовується скульпторами як матеріал тимчасовий перед переведенням закінченого у глині твору в закріплюючий гіпс, а потім – виконанням його у постійному твердому матеріалі і мармурі, деревині.
Глина дуже поширена на землі природна речовина. Вона має властивість утворювати в поєднанні з водою пластичну масу, якій легко можна надати будь-якої форми руками чи найпростішими ручними інструментами.
У скульптурі глина використовується з давніх-давен.
Глину розрізняють за відтінками і пластичними властивостями, тобто за ступенем податливості у ліпленні. Глина буває різних кольорів: сіра, жовта, сірувато-зелена, коричнева, біла та чорна з різними відтінками.
Скульптори для ліплення застосовують звичайну глину з найменшою домішкою гіпсу, оскільки з великою кількістю вмісту піску глина стає надто сухою, грубою для обробки, легко тріскається. Найчастіше використовують два види очищеної від піску глини: сіру, що набуває сріблястого кольору при обприскуванні її водою та зелену з синюватим відтінком. Нейтральний тон глини дозволяє сприймати виліплену форму.
При виборі глини треба також мати н увазі й остаточний твердий матеріал, в якому буде виконано вір. Якщо скульптура задумана в мармурі або деревині, то краще брати глинку сіро-срібного відтінку, а якщо ж робота повинна бути переведена у бронзу або граніт, то доцільніше користуватися глиною зеленувато-синього або чорно-металевого кольору.
Глина має зберігатися завжди у розм’якшеному стані, як у ящиках чи бочках, так і на станку у процесі ліплення. Під час перерв роботу обприскують водою, покривають вологою тканиною, тонкою і м’якою, щоб не змазати, не зім’яти розпочату скульптуру. Більш рідкувата глина зручна для шкіців, також глиною добре також починати тривалу роботу;з часом глина сама помалу ущільнюється, твердне й дозволяє довести скульптуру до найтоншої деталізації. Необхідно стежити, щоб глин ане засмічувалася сторонніми твердими частинками деревини, а особливо уламками скла. Після формування глин треба добре очистити від гіпсу.