Викриваючи паразитизм і тупість панівних класів, їхню гонитву за багатством і чинами, Сковорода возвеличує чесну працю, дружбу і приязнь між людьми ("Собака та Вовк", "Соловей, Жайворонок та Дрізд", "Сова і Дрізд", "Собака та Кобила", "Зозуля та Косик").
Окремі байки Сковороди написані на міжнародні байкові сюжети, зокрема сюжети байок Езопа ("Жайворонки", "Гній та Діамант", "Орел і Черепаха", "Жаби"), їх ідейно-тематичне спрямування споріднене з його оригінальною байкарською творчістю. У байці "Жайворонки", наприклад, розвивається ідея природженої праці. Орел вчив Черепаху літати, але наука ця закінчилася "з великим шумом та грюком". Авторський висновок зводиться до суто сковородинського афоризму "багато хто не за призначенням починає велике діло, та погано кінчає". Цей же сюжет опрацьовано і у байці "Орел і Черепаха".
У байках Сковороди знайшли свій подальший розвиток сатиричні мотиви давньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкарську традицію XVII — XVIII ст., вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку. Традицію Сковороди продовжилиш українські поети-байкарі XIX ст. П. Гулак-Артемовський, П.Я Білецький-Носенко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, Л. Глібов. •
Вершиною літературної творчості Г. Сковороди є його І поезія, якою він займався з кінця 50-х і до середини 80-х років. В Перші його пісні створені ще в Переяславі у 1757 р. І ЗО оригінальних поетичних творів, написаних у 60 — 70-х Я роках, автор десь після 1785 р. об'єднав за жанрово-тематич- • ними ознаками у збірку "Сад божественних пісень". Йому В належить ще понад 20 пісень, фабул, епіграм, перекладів і переспівів, що не ввійшли до збірки. Частина з них написана латинською мовою.
Поетичну творчість Г. Сковорода розпочав уже зрілою людиною, сформованим письменником-філософом. У віршах і піснях він висловлював ті ж думки й почуття, що й у філософських творах, опрацьовував переважно теми про щастя людини, її місце в житті, роздумував про її моральні і духовні цінності. Його поетичній творчості властиві значне формально-поетичне і тематичне розмаїття, глибина думки, яскрава
барокова образність, символічно-алегоричний поетичний реквізит.
За жанровими ознаками "Сад божественних пісень" можна вважати збіркою духовної лірики. Кожна із "пісень" збірки мала мелодію, складену самим автором. Беручи в основу кожної пісні "зерно" із Святого Письма, Сковорода лише у небагатьох творах дотримувався наперед заданого мотиву, він обробляв тему по-своєму, спирався на літературну і народнопоетичну традиції.
Сковорода — один із перших українських поетів, що звернувся до пейзажної лірики і почав оспівувати красу рідної природи. Його пісні "Весна люба, ах, прийшла!..", "Гей, поля, поля зелені" і "Гей ти, пташко жовтобоко" не втратили і нині свого естетичного значення, за розумінням і принципами художнього відтворення картин природи близькі до нової української поезії.
І в поезії Сковорода залишився філософом — її пронизують роздуми про смисл людського життя, істинне щастя, доброту, чесність, ненависть до тиранії. Вище над усе поет-філософ ставив свободу. Оспівуючи свободу у вірші "Ое ІіЬегїаІе", він прославив "отця вольності" Богдана Хмельницького, керівника визвольної війни українського народу 1648 — 1654 рр.:
Що є свобода? Добро в ній якеє? | Кажуть, неначе воно золотеє? і Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото, і Проти свободи воно лиш болото. І О, якби в дурні мені не пошитись, І Щоб без свободи не міг я лишитись. І Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!
Мотиви вольності, свободи пронизують і інші пісні Сковороди ("Пісня 9-та", "Пісня 12-та"). У 20-й пісні — "Із душею хто ясною" — Сковорода висловив свої бунтарські настрої, анти-цеспотичні погляди:
і Світе! Світе безпорадний! | Вся надія у царях! ! Берег, думаєш, безвадний? Вихор розмете цей прах.
Світові насильства, стяжательства і багатства він протиставляє спокій душі, чесну працю, скромність і мудрість:
Одарив вас Бог грунтами, — це пропасти може, знай. Жеребок мій з бідняками, та Бог мудрості дав пай.
(Пісня 24-та).
Віддав Г. Сковорода данину і такому популярному у бароковій поезії жанру, як панегірики, вірші-присвяти, адресуючи їх достойним представникам духовного життя (пісні 24, 26, 27). їх пронизує ідея служіння загальній справі культурного розвитку, підносяться громадянські чесноти адресатів.
Пісні Сковороди пройняті ліризмом, відбивають глибокі переживання поета, його життєрадісний, оптимістичний настрій, боротьбу із "скукою", "печаллю" і "сумом".
Найпопулярнішою піснею Сковороди є його "Пісня 10-та" із "Саду божественних пісень" — "Всякому місту звичай і права". Викривальний пафос цієї пісні, узагальнення "нравів" різного панства, чиновництва, купецтва зробили її одним із кращих творів українського сатирично-гумористичного віршування другої половини XVIII ст. У сконденсованій, афористичній формі Сковорода піддав нищівному осміянню і осудженню різні негативні риси сучасного йому суспільства — чинопочитання, брехню, обман, зажерливість, розкіш, розпусту, гонитву за багатством тощо. Кожний рядок твору, кожний образ несе у собі велике смислове навантаження, за ним криється цілий комплекс тогочасних явищ і фактів. Усім мерзотам "світу" Сковорода протиставив свій ідеал людини, у якої "совість як чистий кришталь", яка керується світлом розуму:
В мене турботи лише одні, Щоб безрозумне не вмерти мені.
Пісня "Всякому місту звичай і права" стала народною, була в активному репертуарі лірників і кобзарів XIX ст. Як "псальма" Сковороди, вона зазнала в усному народному побутуванні певного шліфування, текстових змін і доповнень, її популяризації сприяло й те, що у переробці І. Котляревського вона ввійшла до "Наталки Полтавки".
Із сатиричною "Піснею 10-ю" перегукується і "Пісня 9-та". Свій смисл усяка голова трима", в якій автор висловлює байдужість до буденної життєвої суєти, проголошує любов до "вольності", утверджуючи цим свою "безпечальну препросту путь".
Одним із наскрізних мотивів поезії Г. Сковороди є мотив самотності, печалі, суму, "тоски" і "скуки", що гризуть його, мов іржа сталь, і супроводжують усе життя. Ця передроман-тична настроєвість поезії характерна також і для романсової лірики XVIII ст., вона передавала тривогу і душевний неспокій у суспільстві. Суголосна вона і його філософській концепції людини, незалежної від "світу" у своїх вчинках і переконаннях. У цілому ж поезія Г. Сковороди є доповненням до його філософських трактатів і діалогів, у поетичній формі розвиває ті ж думки й погляди, що обговорювалися у філософських творах.
Г. Сковорода продовжував традиції українського силабічного віршування кінця XVI — першої половини XVIII ст. Більшість його поезій написано силабічним віршованим рядком. Та водночас він є і поетом-новатором. Як дослідив Д. Чижевсь-кий, Сковорода виступив реформатором силабічного віршування, майстром форми вірша, пильно працював над ^ римою, ввівши в українське віршування чоловічу риму нарівні І з жіночою, зрівняв у правах неповну риму, ритмізував і І тонізував силабічний віршований рядок2. І Своєю поетичною творчістю Сковорода завершив понад І двохсотрічний шлях розвитку силабічного віршування в І українській поезії і започаткував силабо-тонічне віршування, І засноване на народнопоетичній основі. Кращі його поезії, що І ввібрали досягнення народної лірики і сатирично-гуморис-I тичного віршування XVIII ст., ще за життя поета стали І народними піснями, ввійшли до репертуару народних співців — І кобзарів і лірників, зазнали народних переробок. Саме пое-Щ тичні твори Сковороди поряд із широким потоком бурлескно-травестійного, сатирично-гумористичного віршування другої половини XVIII ст. і народної словесності створили передумови для появи "Енеїди" І. Котляревського — першого твору нової української літератури.
Сковорода був прихильником простої мови, вважав, що саме простою, зрозумілою, афористичною мовою можна найкраще пояснити і передати істину. Проте він віддавав належне і "фігурним висловам", мові метафор і алегорій, яка сприяє збагненню й витлумаченню всіх таїн істини. Барокова анти-тетика — протиставлення небесного — земному, високого низькому, красивого — потворному, добра — злу, життя — смерті, світла — тіні — одна з найхарактерніших ознак його бароккового стилю і вислову.
Образи-символи Г. Сковороди — примітна ознака його художнього мислення. Образами-символами філософ пояснював невидиму натуру, тобто існування Бога, Істини. Кожний такий образ заховує у собі таємницю, яку треба розгадати і збагнути. Всі його твори орнаментовані емоційно наснаженими, експресивними образами-символами, властивими саме стилю бароко. Навіть за назвами трактатів криється цілий комплекс символів та алегорій. Ускладнена емблематика і алегоризм дещо утруднюють сприйняття творів Сковороди, для їх повного і глибинного розуміння потрібна певна філологічна й філософська підготовка.
Синонімічне багатство мови Г. Сковороди, вправне користування всіма засобами красномовства, перехід на ритмічну прозу, вживання у прозових текстах асонансів і рим — усе це засвідчує як риторичну освіту філософа, так і емоційний поетичний склад його творчого світовідчування і світобачення.
Учень і перший біограф філософа М. Ковалинський стверджував, що Сковорода над усе любив свою рідну мову. Нема сумніву, що, живучи серед народу, спілкуючись з простими людьми, навчаючи їх, він користувався живою народною розмовною мовою. Проте писав він мовою вченою, книжною. Фактично його мова — це суміш давньоукраїнської, церковнослов'янської і російської мов, яка в той час вживалася в Україні, себто на території "тітки" Слобожанщини, на останньому етапі існування староукраїнської літературної мови.