Мова творів Г. Сковороди в цілому не однорідна. Ближче до народної основи, до живої розмовної народної мови стоїть він у своїй поетичній творчості, у байках, і найменше народна стихія позначилася на його філософських трактатах. Питання мови, таким чином, не є визначальним для розуміння й оцінки творчості Сковороди. Мовна строкатість не применшує його значення як українського письменника.
Г. Сковорода знав про існуючу в той час у філологічній науці теорію трьох стилів, яка виразно формулювалася у шкільних поетиках і риториках. З певними застереженнями її можна пристосувати і до творів Сковороди. Письменник свідомо писав окремі свої твори народною мовою, говорив, що існує "простеє нар'Ьчіе", "малороссійское нар'Ьчіе", та не ставив своїм завданням диференціювати ці наріччя. Супроводжуючи свій переклад трактату Ціцерона "Про старість" листом до С. І. Тев'яшова, він застерігав, що перетолкував цю книжечку "тутешньою мовою". Далася взнаки і особиста мовна практика: навчання у напівзрусифікованій Києво-Могилянській академії, перебування в Петербурзі і праця в російській місії в Угорщині, тривале проживання на землях українсько-російського пограниччя, обертання в колі зрусифікованого дворянства і вищого духовенства. Все це сприяло виробленню мовного дуалізму у Сковороди, його тяжінню до більш виробленої на той час російської наукової мови. Влучно підмітив Т. Шевченко, що Г. Сковорода, як і шотландець Р. Берне, міг був стати народним і великим поетом, "якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина"3.
Своєю творчістю і мовною практикою Сковорода завершив старий період розвитку української літературної мови. Ще за його життя стара мова і давнє письменство занепали. Новими шляхами пішли молодші сучасники і наступники Сковороди — Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко та ін.
IV
У списку своїх творів, складеному Г. Сковородою на початку 90-х років XVIII ст. і переданому М. Ковалинському, значиться 18 назв оригінальних творів і 7 перекладів. Із них залишаються невідомими чотири переклади творів Плутарха: "О божій правосудді", "О смерти", "О храненіи от долгов", "О вождел'Ьніи богатств". До цього списку не ввійшли збірка "Сад божественних пісень", "Байки харківські", а також розрізнені поетичні твори українською і латинською мовами. Гіпотетичними залишаються відомості про написаний у 1753 р. для слухачів Переяславського колегіуму курс поетики "Разсужденія о поезій й руководство к искуству оной" і трагікомедію, слідів яких донині знайти не вдалося. Ймовірно, що трагікомедії Г. Сковорода не писав і пізніша згадка про неї потребує ретельної перевірки аніж завершений цілий поетичний курс. Написані в переяславський період поезії, що пізніше ввійшли до збірки "Сад божественних пісень", мали бути основою цього курсу, який, очевидно, не був оформлений як завершене ціле.
Заборона російським царизмом українського друкованого слова у XVIII ст. спричинилась до того, що майже все українське письменство цього періоду поширювалося у рукописному вигляді. Духовна, гумористично-сатирична і бурлескно-травестійна поезія, шкільна драматургія та інтермедії, мемуарно-історична проза — все залишалося в рукописах, доходило до читачів у незначній кількості списків. Складається враження, що письменники навіть не намагалися друкувати свої твори, цілком мирилися з рукописною традицією. Не уник цієї гіркої долі й Г. Сковорода. За життя письменника не було надруковано жодного його твору, вони залишалися в автографах і були відомі також у небагатьох списках. Першим друкованим твором Г. Сковороди є філософський трактат "Наркіс", що з'явився 1798 р. без підпису автора у петербурзькому академічному виданні "Библиотека духовная, содержа-щая в себе дружеские беседьі о познании самого себя". "Байки харківські" побачили світ 1837 р. у Москві. Перше зібрання творів Г. Сковороди — "Сочинения в стихах й прозе" — видано І. Т. Лисенковим 1861 р. у Санкт-Петербурзі і містило "Сад божественних пісень", п'ять філософських трактатів ("Наркіс. Розмова про те: пізнай себе", "Боротьба архистратига Михаїла з сатаною про це: легко бути добрим", "Бесіда, названа двоє", "Суперечка біса з Варсавою", "Вступні двері до християнської добронравності"), притчу "Убогий Жайворонок" та уривки про самопізнання з інших творів і кілька листів.
У 1894 р., до 100-річчя з часу смерті Г. Сковороди, у Харкові вийшло перше наукове видання творів Г. Сковороди — "Сочинения, собранньїеиредактированньїепроф. Д. Й. Багалеем", до якого ввійшли поетичні і прозові твори Г. Сковороди. 1912 р. у Санкт-Петербурзі випущено І том "Собрания сочинений" Г. Сковороди, підготовлений В. Д. Бонч-Бруєвичем. У книзі надруковано оригінальні прозові твори Г. Сковороди. Обидва ці видання були неповними, а друге залишилося незавершеним (2-й том не вийшов), проте вони відіграли позитивну роль в освоєнні творчості письменника, на довгий час залишилися єдиним доступним і авторитетним зібранням його текстів.
Перше повне наукове видання творів Г. Сковороди: Твори в двох томах" — з'явилося тільки у 1961 р. У ньому подано всі відомі твори письменника — оригінальні і перекладні. 1973 р., до 250-річчя з дня народження Г. Сковороди видавництво "Наукова думка" випустило нове "Повне зібрання творів" Г. Сковороди у двох томах, у якому надруковано два нововідкритих твори письменника — "Бесіда 1-ша, названа ОЬзегуаІогіит (Сіон)" та "Бесіда 2-га, названа ОЬзегуаІогіит зресиїа (по-єврейськи Сіон)". Це видання й нині є найавторитетнішим академічним повним зібранням творів Г. Сковороди.
До цих видань близьке ще одне: Григорий Сковорода. Сочиненияв двухтомах (Москва. — "Мьісль", 1973), випущене Академією наук СРСР у серії "Философское наследие". Тексти Г. Сковороди переклали на російську мову і прокоментували І. В. Іваньо і М. В. Кашуба. Це видання містить усю оригінальну філософську спадщину мислителя. Тільки його поетична творчість представлена не у повному обсязі. Випущене великим тиражем (45 тис. прим.), це видання має широкого читача у всьому світі.
Останнім науково-критичним виданням вибраних творів Г. Сковороди є книга у серії "Бібліотека української літератури" (К., "Наукова думка", 1983), упорядкованавідомимдослідником-сковородинознавцем Іваном Іваньо. Вона містить вибрану поезію, прозу, переклади, листи і розрахована на широке коло читачів.
Вчені і публіцисти XIX ст. переважно цікавилися особою Г. Сковороди, його моральною філософією. Наукове вивчення життя і творчості мислителя започаткував Д. Багалій. Його численні дослідження кінця XIX — початку XX ст. завершилися книгою "Український ман-дрований філософ Гр. Сав. Сковорода" (Харків, 1926. — 397 с.). У XX ст. творчість Г. Сковороди досліджували В. Ерн, В. Бонч-Бруєвич, П. Пелех, О. Біленький, М. Возняк, Ю. Барабаш, І. Головаха, І. Іваньо, Ю. Лощиц, Л. Махновець, А. Ніженець, І. Пільгук, Г. Хоткевич, В. Поліщук, П. Попов, М. Редько, М. Сиваченко, І. Табачников, П.Тичина, В. Нічик, І. Драч, І. Стогній, С. Кримський, М. Попович, Л. Ушкалов та ін.
Творчості Г. Сковороди приділили значну увагу українські вчені за рубежем. Найбільша заслуга у цьому проф. Дмитра Чижевського, автора монографії "Фільософія Г. Сковороди" (Варшава, 1934,2-ге
доопрацьоване видання німецькою мовою у Гарвардській серії українознавчих студій. — Мюнхен, 1974. — 233 с.) та багатьох статей і матеріалів. Д. Чижевський розглядав Г. Сковороду як барокового поета і філософа європейського рівня, ввів його в коло німецьких філософів-містиків XVI — XVII ст. — Валентина Вайгеля (1533 — 1588), Йоганна Арндта (1555 — 1621), Якоба Бьоме (1575 — 1624), Ангелуса Сілезіуса (1624 — 1677), а також пієтистів XVII — XVIII ст. — Готфріда Арнольда (1666 — 1714) і Фрідріха Етінгера (1702 — 1782). Німецький протестантський містицизм, отже, був відомий в Україні і в Росії, і, як довів Д. Чижевський, в Росію він перейшов через українську літературу, насамперед філософію Г. Сковороди. Німецький містицизм вабив Г. Сковороду як своїм антикатолицьким спрямуванням, так і давніми, досекулярними джерелами. Монографія Д. Чижевського про Г. Сковороду й нині є авторитетним джерелом знань про нашого філософа у західному світі.
Поетичну творчість Г. Сковороди Д. Чижевський проаналізував у другій частині нарисів "Український літературний барок" (Прага, 1941). Це — фундаментальна студія над поезією Г. Сковороди, його теоретичними поглядами на віршування і їх практичним застосуванням, над роллю Г. Сковороди як реформатора і новатора українського віршування. Д. Чижевський запропонував своє прочитання тексту "Саду божественних пісень" і подав до нього ґрунтовний текстологічний коментар. Сковородіана Д. Чижевського — це цілий материк думок, спостережень, порівнянь, коментарів, її освоєння у нас тільки починається і, нема сумніву, внесе новий, свіжий струмінь у дослідження філософської системи і художньої творчості Г. Сковороди.
Із авторів, що з початку 20-х років працювали над творчістю Г. Сковороди за рубежами України, і з їх спадкоємців, що продовжували або ще продовжують свою працю й нині, назвемо імена Івана Мірчука, Домета Олянчина, Фелікса Гаасе, Марії Безобразової, Степана Шерера, Кирила Митро-вича, Дмитра Козія, Семена Погорілого, Юрія Лавриненка, Петра Одарченка, Василя Барки, Зіни Геник-Березовської, Степана ІПтефуровського, Аркадія Жуковського, Едуарда Вінтера, Антуана Ежена Калюжного, Роланда Пітча, Магдале-ни Ласло-Куцкж.
Бібліографія творів Г. Сковороди і праць про нього (вийшла двома виданнями: Харків, 1968, 1972) налічує близько півтори тисячі назв. Нині вона значно збільшилася як за рахунок нових праць останніх двадцяти років, так і з введенням у науковий обіг досліджень зарубіжних авторів5.