„Він був одягнений у щільно застебнутий фрак з важкеньким золотим ланцюжком, білій краватці і риплячих черевиках” [5;5;379]. В будинку було дуже холодно. М. Домбі з презирством ставиться до людей.
Ось як він вітається з містером Чіком: „Він простяг містерові Домбі руку з таким виглядом, наче боявся, що його вдарить електричним струмом. Містер Домбі взяв її, як беруть рибу, морську водорость чи якийсь інший слизький предмет і одразу ж з підкресленою чемністю повернув назад власникові” [5;379].
Коли маленький Поль розплакався, Флоренс заспокоїла його. Але містер Домбі задоволення не виявив: „в усякому разі задоволення він не виявив, бо виявлення будь-яких почуттів було йому взагалі не властиве” [5;382].
Хрестини нагадували похорон. Різниця була лише в кольорі каретта масті коней, Під час церемонії він думав лише про свою велич:
„Упродовж цієї процедури містер Домбі лишався тим же безстороннім джентльменом, яким був завжди, і, мабуть, не без його допомоги в церкщі схолодніло настільки, що з рота вікаря бухала пара. Мабуть, для містера Домбі було б краще, якби він менше думав про свою велич і більше – про походження та значення церемонії, в якій брав таку формальну, байдужу участь. Його пиха була на диво несумісна з історією обряду” [5;386].
Вдома за столом він виголосив красномовну промову:
„Мій син, містере Джоне, — з суворою врочистістю мовив містер Домбі, — безперечно був би дуже вдячний вам за вашу люб'язність, якби міг знати, яку честь ви йому робите. Свого часу, сподіваюся, він буде гідний прихильності своїх родичів та друзів у приватному житті, а також великої відповідальності нашого становища, покладеної на нього в житті громадському” [5;386]. Атмосфера за столом була холодною.
Тим не менше життя продовжувалося, Домбі-батько мріяв про те, як син сзайме його місце. Однак не так сталось, як гадалось. Поль ріс хворою дитиною, хоча Домбі старався не помічати цього. Пройшло чимало часу, поки батько зрозумів це.
Не випадково автор змальовує холод як у будинку, так і в душі батька. З теплом пов'язане все живе на землі, а з холодом - смерть. Не можна сказати, що батько не любив сина. Любив, але як спадкоємця. „Цей юний джентльмен має здійснити призначення долі” [5;386].
Чи міг бути щасливий Поль у цьому домі? Чи любив його батько? Ні, а хлопчикові так потрібна була любов, у той час як для батька головне – це гроші. Поль розсуждає, як доросла, свідома людина. Гроші в нашому житті мають велике значення. Вони забезпечують наші матеріальні потреби. Та вони не всемогутні. Адже не змогли врятувати ні матусі Поля, ні дати здоровя йому. Головне – це життя, здоров'я, воля. Не все можна купити. Не можна купити життя, здоров'я, дружбу, кохання, прожиті роки. Людину збагачує доброта, безкорисливість, милосердя: кров для переливання помираючому, шкіра для пересадки обгорілому, ковток води в пустелі, матеріальна допомога бідному!
І ось нарешті містер Домбі зрозумів, що його син хворий. Він вирішив відправити його до Брайтона, на морське узбережжя. Поля виховує місіс Пічпін, лицемірна і зла жінка, яка нівечила дитячі душі. Хлопчик дуже страждає. Єдина відрада – сестра Флоренс. Тільки з нею він почуває себе щасливим. За таких умов хлопчик не зміцнів, а, навпаки, не може ходити і змушений пересуватися у візку. „Виховні заходи” місіс Пічпін повільно вбивають дитину.
Настав час, як вважає містер Домбі, поглибити освіту сину. Від місіс Пічпін Поль переходить до школи Блімбера. У Блімбера навчали дітей усіляких наук, не враховуючи їхніх вікових та психологічних особливостей. Заставляли вчити напам'ять незрозуміле - уривки з латинської класики, безліч історичних дат. Поль був розумним хлопчиком, але за це він змушений був платити дорогою ціною – своїм здоров'ям. Поль слабкий і хворий. Він не витримує тяжкої ноші, яку поклав на його тендітні плечі пихатий батько. Поль повертається додому.
Перед смертю Поля переслідує видіння ріки. Куди несе Поля ріка? Що вона символізує? Ріка несе човен до моря. Поль ніби хоче вирватися на волю і берег попереду. „А там стоїть мама, якої так не вистачало в житті дитині. Вона має його забрати. І цей час настав. Сітара, стара знайома- Смерть!” [5;608].
Чи страждає містер Домбі? Так, він страждає, але не через смерть сина, а тому що настав крах його сподівань, у нього більше немає спадкоємця.
У містера Домбі є ще одна дитина – це дочка Флоренс, якій на момент народження Поля виповнилось шість років. Дівчинка для батька ніби не існує, адже вона не може посприяти вічному процвітанню його торговельного дому.
Важко розповісти про моральний стан, якого зазнала Флоренс у будинку свого батька. І не випадково, коли її мати, „нікчемна” дружина поважного містера Домбі, вмирала, давши життя Полю, „повноцінному” нащадкові володаря фірми, попелясто-сірий місяць боязко зазирнувши в кімнату, де перебувала оствнні хвилини свого гіркого життя ця жінка, відсахнувся і заховався в чорних хмарах.
Флоренс не підпускали до маленького братика Поля, котрого вона ніжно любила і який обожнював її; батько дивився на Флоренс як на непотрібне створіння, що завжди плуталося під ногами, як шолудиве щеня; підлеглі містера Домбі шкірили на неї зуби, на диво схожі своїм вовчим оскалом на зуби їхнього патрона, хоча в душі вони ненавиділи його.
Після смерті Поля Флоренс зовсім осиротіла. Сподіваючись розбудити в серці батька хоч якесь почуття людяності, яке допомогло б її вирватися із лабіринту самотності, Флоренс відважується якось увечері зайти до кімнати містера Домбі. Цієї похмурої години, при світлі тліючої лампи, його обличчя було схоже на маску з грецької трагедії. Та якщо в серцях героїв трагедії вирували пристрасті, то душа й розум містера Домбі залишалися незворушними.
Він поглянув на свою дочку, якій не виповнилося ще й чотирнадцять років, з неприхованою ненавистю. „Але колишня байдужість і холодна стриманість поступилися місцем чомусь іншому; чому – вона не розуміла, не наважувалася збагнути, однак вона не відчувала і знала добре: це щось, коли обличчя було обернене до неї, ніби кидало тінь на її голову” [5; 390].
Цим „щось”, яке кидало тінь на все довкола, була непомірна пиха Домбі, його нестримна пристрасть до панування не тільки над „нижчими” класами, а й над усіма людьми, навіть найближчими йому покрові.
Це „щось” кидає свою зловісну тінь і на долю майбутньої мачухи Флоренс, гордої красуні Едіт, „кохання” якої Домбі купує у її матері – зубожілої аристократки Скьютон. І коли напередодні свого шлюбу Едіт сідає за рояль і , акомпануючи собі, співає зворушливу печальну пісню, вона не підозрює, як любив цю пісню покійний син її майбутнього чоловіка.
У похмурому будинку непомітнео минали дні, й завжди голі стіни байдуже дивилися на Флоренс. Та хіба можна було почувати себе звільненою нарешті від злих чарів самотності, коли на світі не було місця більш самітнього й відлюдненого, ніж цей „реально існуючий дім її батька, що похмуро дивився на вулицю; вечорами, коли світилися вікна у сусідніх будинках, він був темною плямою на ледь освітленій вклиці; вдень – зморшкою на її ніколи не усміхненому обличчі”[5;5;407]. І хоч на порталі цього зловісного будинку не було жлдного кабалістичного знаку, кожному, хто дивився на нього, здавалося, що на дверях чиясь невидима рука вивела той же напис, який можна прочитати лише біля входу в пекло – забудьте про світ, всі, хто входить сюди.
Усі обминали цей дім: духовий оркестр, мандрівні музиканти, шарманщики, жебраки, навіть злочинці. А похмура „ розкіш” просторих кімнат, з яких через щільно зачинені ставні цідилося тьмяне світло, все тут свідчило про пустку й руйцнування. І похмура атмосфера будинку змусить навіть людей, звиклих до цієї оселі, змінити своє обличчя. Вони ніколи не зможуть побачити свого віддзеркалення, бо вікна вкриті тут товстим шаром пилюки, а дзеркала потьмяніли, ніби від подиху років... Та, незважаючи на все, в цьому похмурому будинку, на цій сірій вулиці, у цьому крижаному місті дочка Домбі Флоренс щодень гарнішала і розквітала.
Містер Домбі після шлюбу прагнув заволодіти серцем Едіт, та вона зневажала його. Для неї нестерпною була думка про те, що її продали містерові Домбі. Напередодні весілля Едіт кидає в обличчя матері:
„Ідіть своєю дорогою, мамо. Користуйтесь, як вам заманеться, тим, чого ви досягли: збирайте гроші, тіштеся і будьте щасливі по-своєму. Ви досягли своєї мети. Віднині будете доживати його мовчки... Я вам прощаю вашу участь у завтрашній ганебній угоді. Хай простить мені Бог мою участь” [5; 552].
Цілком інтуїтивно Едіт несподівано усвідодмлює, що в цьому страшному домі поруч із нею є людина, така ж самотня, як і вона. Ця людина – Флоренс, одинока дівчинка, яка ні на мить не перестає любити свого батька, не зважаючи на його байдужість до неї.
Усю ніжність і доброту віддає Едіт цій істоті. Вона схиляється над сплячою Флоренс, а потім стає на коліна й опускає свою голову на подушку поруч із тою, котра стане її єдиним другом у цьому домі.
Усю ніжність і доброту віддає Едіт цій істоті. Вона схиляється над сплячою Флоренс, а потім стає на коліна й опускає свою голову на подушку поруч з головою тої, котра стане її єдиним другом у цьому домі.
Владна і горда Едіт ніколи не примириться із законами світу Домбі й ніколи не погодиться жити так, як Флоренс. Щоб помститися всесильному Домбі, який купив її в „кредит” у матері, ніби якийсь „особливий сорт” „екстраординарного товару”, вона розігрує фіктивний роман з управляючим фірми Кракером.Цей підступний план міг здійснитися лише тому, що в час, як пояснює Діккенс, не розхитав та й не міг розхитати перепону між містером Домбі та його дружиною: „ нещасні самі по собі, отруюючи одне одному життя, нічим не зв”1язані, крім ланцюгів, що з’єднували їхні сковані руки, вони, сахаючись одне одного, з такою силою натягали ланцюг, що він врізався в тіло по кістки”[5;562].
І.3. Добро, що перемагає зло у романі – повчанні „Пригоди Олівера Твіста”