Після «Посмертних записок Піквіккського клубу» Діккенс став одним з найулюбленіших письменників англійського простого люду. В цей час в його особистому житті відбулися значні події: він одружився з дочкою книговидавця Хогарта — Кетрін. Однак в його серці збереглися найніжніші почуття до молодшої своячки Мері. Вона померла зовсім юною від тяжкого серцевого захворювання. Палку любов до неї Діккенс проніс через усе своє життя...
Ще не були закінчені «Посмертні записки Піквіккського клубу», в Діккенс уже напружено працював водночас над двома романами, які завершив у 1839 році. Це твори „Олівер Твіст” і „Життя й пригоди Ніколаса Нікклбі”.
Письменник надав своїм епічним полотнам нової соціальної тональності, бо не міг змиритися з класовими протиріччями доби, не дозволяв собі мовчати, бачачи, до яких трагічних наслідків призводить загальна пауперизація, спричинена посиленням експлуатації народних мас Англії. На сторінках «Олівера Твіста», цього „своєрідного роману виховання” розгортається історія життя знедоленого хлопчика, який залишився кругом сиротою після смерті матері. Він пройшов тяжку школу кривд у робітному домі, зазнаючи щодня голоду й холоду та моральних принижень. Утікши з «приюту», Олівер Твіст опиняється на самісінькому дні Лондона. В жахливих нетрищах столиці Великобританії, серед ватаги злодіїв і вбивць, очолюваній користолюбним розбещувачем душ Феджіном, Олівер Твіст міг стати таким же негідником, як і його «нові» друзі, коли б містер Браунлоус, з яким випадково звела хлопчака доля, не забрав його до себе і не передав родині Олівера, яка вважала, що він давно вже загинув. Виявивши, за дивним збігом обставин, заповіт, що зберігався у Феджіна, Олівер стає вельми забезпеченою людиною, навіть після того, як поділився своїм несподіваним багатством з «братом» Монсом, котрий заподіяв йому свого часу чимало зла. Отже, доброчесність торжествує, зло покаране, й повільно опускається уявна завіса, ховаючи від ока зворушеного читача авантюрну фабулу, що розігралася перед ним, як в театрі.
Олівер Твіст народився у притулку, не знаючи ні матері, ні батька. Коли йому одягли стареньку сорочку та позначили ярличком, «він одразу зайняв своє місце приходської дитини, сироти з робітнього дому, покірливого голодного бідняка, який пройде свій життєвий шлях під градом ляпасів та ударів, зневажений усіма, і „ніде не зустрічаючи співчуття” [2,16].
Безвихідь штовхає його на відчайдушний вчинок. Малюк кидає виклик правителям притулку: дітям не вистачало харчів, тому хлопець перший заговорив про це, попросивши каші. Сміливість хлопця покарано. Було наказано негайно відправити Олівера до ув'язнення, а наступного ранку до воріт закладу приклеїли об'яву, згідно з якою «будь-кому, хто побажає звільнити прихід від Олівера Твіста, пропонується нагорода у п'ять фунтів» [12,25].
Перші одинадцять розділів „Олівера Твіста”,— слушно зазначає англійський прогресивний літературознавець Арнольд Кеттл, —являють собою жахливу картину житейських страхіть: «Автор вводить нас у світ страшенних злиднів і потворних взаємин, у світ жорстокості, насильства, сваволі,—страждання тут є спільною долею, а смерть сприймається як очікуваний від них порятунок... Намальована Діккенсом картина справляє воістину незабутнє... враження. Робітний дім, „ферма”, де утримуються парафіальні діти, лавки трунаря «Спритний шахрай», притон Феджіна — все це назавжди лишається в пам'яті і здатне невідступно переслідувати людину...”
Письменник неодноразово твердив, що починаючи роботу над „Олівером Твістом”, він перш за все мав на меті написати дещо модернізований „шахрайський роман”, у якому б злодії виявилися „благородними героями”. Однак буржуазна критика „Олівера Твіста” робила його далеко не звичайним «пригодницьким романом». Діккенс неодноразово підкреслював, що йому вдалося розбудити сумління суспільства, яке ніби забуло, що в країні «загального благоденства», якою вважалася вікторіанська Англія, вже немає бідняків.
В «Олівері Твісті» є прекрасні, хоч і мелодраматичні сторінки, які назавжди лишаються в пам'яті. Це насамперед розділи про перебування Олівера в „робітному домі”, а такожрозділ, у якому йдеться про вбивство Сайксом за наказом Феджіна своєїкоханки,повіїНенсі.
Роман – повчання „Пригоди Олівера Твіста” закінчується, як добра казка, у ній доро перемагає зло. Однак автор хоче сказати, що в житті не завжди так стається. І якщо для Олівера Твіста все закінчилось благополучно, то для багатьох таких як він дітей далеко не так: хлопчики стають бандитами, а дівчатка – найчастіше повіями. Нажаль, така дійсність, і нічого тут не зміниться.
ІІ. БОРОТЬБА ДВОХ СВІТІВ: ДОБРА І ЗЛА У ПРОЗІ ЧАРЛЬЗА ДІККЕНСА
ІІ. 1. Зло, що покаране добром, у романі „Домбі і син”
Містер Домбі, багатий лондонський бізнесмен, хазяїн торговельного дому „Домбі і син”, - людина амбітна, пихата і майже ніколи не виявляє своїх емоцій. Для нього існує лише одна свята річ – процвітання його фірми. Він дивиться на людей як на засіб її розквіту. Домбі мріяв про спадкоємця і нарешті має сина.
Для містера Домбі головне -процвітання фірми. Шлюб - це надія мати спадкоємця. Народження дитини викликає у нього радість, тому що вже протягом багатьох років він чекає на появу спадкоємця, - відтепер йому буде кому залишитипо своїй смерті головну справу всього життя – фірму ,Домбі і син”.
Власник фірми сконцентрував усі свої честолюбиві мрії на постаті довгожданого спадкоємця, пильно стежив за його розвитком та вихованням, не довіряв будь-кому, „хто може стати між ним і його сином, мав надмірний страх зустріти суперника, з яким доведеться ділити повагу та прив'язаність хлопчика” [5;5;405]. Дитинство шестилітнього „дивака” – вимушений перехідний етап до зрілого життя, у якому Поль стане бізнесменом. Якби меркантильна любов батька була щирою, він би задумався над почуттями та бажаннями свого „улюбленця”, перейнявся його проблемами, помітив хворобливість малюка і нездатність до непосильного навчання у школі містера Блімбера. Однак цього не сталося, важкохворий Поль помирає, завдаючи цим духовного краху батькові.
Які ж погляди у містера Домбі на шлюб? 3 двадцяти років він був одружений із жінкою, котра, як дехто казав, не могла віддати йому серця, бо її щастя було в минулому, і вдовольнитися тим, що покірно й віддано слугувала подружнім обов'язкам, давши нарешті спокій своїй понівеченій душі. Хоча ці балачки найдужче зачіпали містера Домбі, навряд чи вони дійшли до його вух. А якби й дійшли, то, мабуть, тільки він у світі не йняв би їм віри... Містер Домбі міркував, певне, так, що... союз із ним має бути приємний і почесний для кожної розважливої жінки. Що надія привести на світ нового компаньйона такої славетної фірми не могла не зробити честолюбства у грудях навіть найменш честолюбної особи її статі.
Що місіс Домбі підписала свій шлюбний контракт –майже необхідний додаток до пристойного становища в суспільстві, — вже й не кажучи про увічнення родинної фірми - добре знаючи, що вона з цього матиме. Що становище містера Домбі в суспільстві вона могла бачити щодня. Що за його столом місіс Домбі завжди сиділа на чільному місці й своєю люб'язністю та напрочуд аристократичними манерами підтримувала честь його дому. Mic Домбі мусила бути щаслива. Бо дітись їй було нікуди). При родах вона помирає.
Твердити, ніби від такої звістки містер Домбі – на свій, звичайно, кшталт – нітрохи не засмутився, було б просто несправедливістю. Не такий він був чоловік, щоб його можна було чимось злякати чи приголомшити, але він ясно відчував, що якби його дружина рознедужалась і померла, то йому було б дуже шкода, „він жалів би за нею не менше, ніж за якоюсь тарілкою, чи шафою, або іншим необхідним хатнім пожитком, за яким щиро шкодуєш, коли втратиш. Тільки, звичайно, це був холодний, діловий, незворушний джентльменський жаль” [5;V;402].
Ціле життя він належав тільки собі і фірмі. Для нього вона була всім. Та ось настав крах. Плани містера Домбі рухнули: син помер, до Флоренс він байдужий. Невдачею закінчується другий шлюб. Пихатий містер Домбі переконаний, що за гроші можна придбати все: кохання, щастя. Та Едіт - розумна жінка. Вона зрозуміла, що їхній шлюб нагадує купівлю. Містер Домбі вибрав Едіт, щоб виставляти перед товариством. Але підкорити не зміг. Непокірна Едіт втікає від чоловіка. Фірма потерпає краху. У цьому „заслуга” управителя фірми Каркер.
Якщо суспільство йтиме шляхом містера Домбі, воно деградує як морально, так і фізично. Та Діккенс не лишає надії на кращий світ майбутнього. Він оптиміст і вірить у людей добрих, щирих, безкорисних.
Коли містер Домбі, втративши все, вирішив покінчити з життям, з'являється Флоренс, яка своєю любов'ю зігріла батька. На його зло вона відплатила добром. Цьому вчить нас автор: відповідати лише добром. Ми бачимо переродження містера Домбі. Він любить своїх онуків.
Ч. Діккенс, використовуючи прийом антитези, створив контраст між жорстокими вихователями та наївними дітьми. Автор називає місіс Піпчин „людоїдкою” [4;123], а містера Федера, бакалавра мистецтв, «людиною-шарманкою, з маленьким репертуаром” [4;126]. На фоні обмежених „шарманок” та „людоїдок” образи Поля та Флоренс виглядають „ангельськими”. На прощальному балу у школі Поль сидів у „гніздечку” серед подушок, милуючись „чудовою квіткою” - Флоренс[4;179].
Роман „Домбі і син” – художньо зрілий і поліпроблематичний із складною композицією. „Зав'язкою” у проблемі батьків та дітей стала сліпа любов батька до сина (одна з багатьох сюжетних ліній), яка зруйнувала здоров'я останнього і пришвидшила його кінець.
ІІ.2. „Пригоди Олівера Твіста” - роман-повчання про життя дітей з приюту, що постійно терплять знущання над собою