Смекни!
smekni.com

Украинская литература 10 класс Авраменко стандарт, академ (стр. 3 из 12)


Класичний реалізм

Література 70–90'х років ХІХ ст. розвивалася в складних історичних обста' винах: український народ перебував у колоніальній залежності від двох імперій: більшість наших етнічних територій належала Російській імперії, а Східна Гали' чина, Північна Буковина й Закарпаття — Австро'Угорській.

У Петербурзі, Києві й багатьох інших містах ще наприкінці 50'х років ХІХ ст. почали створюватися так звані громади з метою протистояти імперському зросійщенню. Це були об’єднання українських інтелігентів, які боролися за націо' нальне відродження, вели українознавчі дослідження, видавали книжки, намага' лися започаткувати національну освіту, зберігали рідну мову й відновлювали давні традиції.

Ïðèãàäàéòå âèâ÷åíå â 9 êëàñ³. Ùî âè ïàì’ÿòàºòå ïðî êóëüòóðíî-âèäàâíè÷ó ä³ÿëüí³ñòü Ï. Êóë³øà, Ò. Øåâ÷åíêà â Ïåòåðáóðç³ íàïðèê³íö³ 1850-õ ðîê³â, ïðî æóðíàë «Îñíîâà»?

Київську громаду створили професори й студенти університету, учителі, інші свідомі українці. На початку 60'х років ХІХ ст. вона налічувала майже триста осіб з усіх суспільних верств. Окрім українців, туди входили також поляки, німці, євреї й росіяни. Громадівцями були видатні науковці, митці, громадські діячі — Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Павло Чубин' ський (автор національного гімну «Ще не вмерла України...»), Панас Мирний, геніальний композитор Микола Лисенко, Михайло Старицький, археолог Федір Вовк і багато інших. У Чернігові створення громади ініціювали такі славетні українці, як Опанас Маркович, Леонід Глібов, у Полтаві — Олександр Кониський (письменник, автор першої ґрунтовної біографії Т. Шевченка), у Харкові — Олександр Потебня (усесвітньо відомий професор'філолог), Василь Мова (знаний поет), у Єлисаветграді (тепер — Кіровоград) — брати Тобілевичі.

Налякана розмахом національно'культурного відродження, російська влада оголосила війну всьому українському. Ганебні Валуєвський циркуляр та Емський указ фактично поставили під заборону всю нашу національну культуру.

Âàëóºâñüêèé öèðêóëÿð (1863) — òàºìíå ðîçïîðÿäæåííÿ öàðñüêîãî óðÿäó, áóâ âèäàíèé íåâäîâç³ ï³ñëÿ ïðèäóøåííÿ ðîñ³éñüêîþ àð쳺þ ïîëüñüêîãî ïîâñòàííÿ, ìåòîþ ÿêîãî áóëî ïðîãîëîøåííÿ íåçàëåæíîñò³ Ïîëüù³. Àâòîð öèðêóëÿðà — ì³í³ñòð âíóòð³øí³õ ñïðàâ Ïåòðî Âàëóºâ. Çã³äíî ç Âàëóºâñüêèì öèðêóëÿðîì, «ïîçâîëÿëèñü ê ïå÷àòè òîëüêî ïðîèçâåäåíèÿ íà ìàëîðîññèéñêîì ÿçûêå, ïðèíàäëåæàùèå ê îáëàñòè èçÿùíîé ëèòåðàòóðû»; óñ³ ³íø³ âèäàííÿ, ó òîìó ÷èñë³ îñâ³òíüîãî é ðåë³ã³éíîãî çì³ñòó, çàáîðîíÿëèñÿ. Íàéçíàìåíèò³øà ôðàçà ç öèðêóëÿðà: «Íèêàêîãî îòäåëüíîãî ìàëîðîññèéñêîãî ÿçûêà íå áûëî, íåò è áûòü íå ìîæåò». Ó ëèñò³ ³ìïåðàòîðó Îëåêñàíäðó ²² ì³í³ñòð Ï. Âàëóºâ ïîäàâ ö³ ñëîâà ÿê äóìêó íà÷åáòî «áîëüøèíñòâà ìàëîðîññèÿí», äî ÿêî¿ â³í ïðèºäíóºòüñÿ. Òàºìíèé öèðêóëÿð çðîáèâ ëèõó ñïðàâó: ó 1866 ðîö³ óêðà¿íñüêîþ ìîâîþ íå áóëî âèäàíî æîäíî¿ êíèæêè. Ïèñüìåííèêè, àêòèâí³ ä³ÿ÷³ óêðà¿íñüêîãî êóëüòóðíîãî ðóõó çàçíàëè ïåðåñë³äóâàíü, áàãàòüîõ ³ç íèõ âèñëàëè ç Óêðà¿íè.

Література 70–90х років ХІХ ст.

Åìñüêèé óêàç ï³äïèñàíèé öàðåì Îëåêñàíäðîì ²² ó í³ìåöüêîìó êóðîðòíîìó ì³ñòå÷êó Åìñ³ â òðàâí³ 1878 ð. Öèì óêàçîì çàáîðîíÿëîñÿ äðóêóâàòè êíèæêè (íàâ³òü òåêñòè äî ìóçè÷íèõ íîò) «íà ìàëîðîññèéñêîì íàðå÷èè», çàâîçèòè â Ðîñ³éñüêó ³ìïåð³þ óêðà¿íîìîâí³ âèäàííÿ ç-çà êîðäîíó, ñòàâèòè òåàòðàëüí³ ï’ºñè ïî-óêðà¿íñüêè. Ö³êàâî, ùî àâòîðè Åìñüêîãî óêàçó ñêîðèñòàëèñÿ äîñâ³äîì Íàïîëåîíà, ÿêèé ñâîãî ÷àñó ïîä³áíèìè ìåòîäàìè çàáîðîíÿâ êóëüòóðó é ìîâó â Áåëü㳿. Äî ïîÿâè öüîãî ãàíåáíîãî äîêóìåíòà ñïðè÷èíèëàñÿ óêðà¿íîíåíàâèñíèöüêà ä³ÿëüí³ñòü êè¿âñüêèõ øîâ³í³ñò³â Ì. Þçåôîâè÷à, Â. Øóëüãèíà òà ¿ì ïîä³áíèõ.

За умов нищення в Наддніпрянщині українського слова (письменства, журналістики, книгодрукування тощо) посилилася роль Галичини: саме там почала бурхливо розвиватися видавнича справа. Чимало громадівців (зокрема, М. Дра' гоманов, Ф. Вовк) мусили емігрувати за кордон, де продовжили свою діяльність. У Женеві Драгоманов на кошти громади організував видання творів україн' ською мовою. Не припинявся національний рух і на Батьківщині. У 1889 р. значна частина громадівців об’єдналася навколо новоствореного журналу «Киевская старина», який вимушено видавався російською мовою, але був цілком при' свячений українській тематиці. Згодом громадівський рух очолювали Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Євген Чикаленко, інші знані українці.

Увага літераторів того часу концентрувалася переважно на простонародному, селянському середовищі, яке ще зберігало національну пам’ять, рідну мову, тра' диції. Отже, естетичні завдання письменства поступалися захисним, бо наріжним стало питання національного самозбереження. Зрозуміло, що в цей період у лі' тературі переважає селянська тема. У сучасного читача може скластися думка, що тогочасне вітчизняне письменство висвітлювало лише соціальну нерівність і селянський побут. Це не зовсім так, адже навіть у цей час з’являються худож' ньо довершені, психологічно глибокі твори про місто («Хмари», «Дві московки», «Бурлачка» І. Нечуя'Левицького, «Повія» Панаса Мирного), пригодницькі, історичні за жанром («Облога Буші» М. Старицького, «Князь Єремія Вишне' вецький» І. Нечуя'Левицького), гумо' ристичні («За двома зайцями» М. Ста' рицького) та ін.

В останній третині ХІХ ст. м. Львів стає центром культурної, освітньої і на' укової діяльності. У 1868 р. тут засно' вано товариство «Просвіта», у 1873 р. — Наукове товариство імені Шевченка. Культурно'освітню роботу пожвавлюють численні драматичні й музичні гуртки, бібліотеки. У Львові виходять друком журнали «Правда», «Зоря», газета «Діло», у яких видають свої твори письменники обох частин України.