Украинская литература 10 класс Семенюк профиль (текст) (стр. 5 из 8)

Ніщинського «Закувала та сива зозуля» у виконанні хору імені Григорія Верьовки. Які почуття викликає у вас цей твір? Чому ку& вання зозулі спричинило сльози у невільників? Як змінювався ваш настрій упродовж виконання твору?

Іван Нечуй"Левицький

(1838—1918)

Левицький був у важку, войовничу, заогнену пору тим, чого в таку пору і найрозумніші не розуміють — був артистом^[1], творцем живих типів...

(Іван Франко)

Одного з найкращих українських прозаїків, відомого в літературі під псевдонімом Іван Нечуй&Левицький, вважають неперевершеним майстром слова, тонким знавцем народного по& буту, історії, ментальності українців, митцем з яскраво вираженою грома& дянською позицією. Талант письмен&

ника змушував читачів замислюватися над причинами розбрату в українському суспільстві («Кайдашева сім’я») та появи шу& качів правди, які заради волі нехтували особистим щастям, бла& гополуччям родини («Микола Джеря»). Нечуй&Левицький був неперевершеним майстром сатиричного зображення («Баба Параска та баба Палажка»), тонким ліриком у показі кохання й жіночої недолі («Дві московки», «Бурлачка»), вдумливим аналітиком (романи «Гетьман Іван Виговський», «Князь Єремія Вишневецький»), борцем за морально&етичні цінності (повісті «Причепа», «Живцем поховані»). Як драматург Іван Семенович створив історичні драми «Мотря Кочубеївна», «Маруся Богу& славка», «В диму та полум’ї»; сатиричну п’єсу «На Кожу& м’яках», яка особливої популярності набула в переробці Михай& ла Старицького під назвою «За двома зайцями». Оповідання «Вітрогон», казка&легенда «Запорожці» демонструють, що Іван Семенович був знавцем дитячої психології. Митець став непе& ресічним публіцистом, фольклористом, істориком, літературо& знавцем, що демонструють нариси «Яків Головацький і Панте& леймон Куліш», «Марія Заньковецька», «Хто такий Тарас Шевченко», праці «Світогляд українського народу в прикладі до сучасності», «Історія Русі», «Криве дзеркало української мови». Маючи і хист мовознавця, Нечуй&Левицький видав двотомну «Грамматику украинского языка».

Визначний майстер реалістичної прози

На формування свідомого митця, просвітителя, палкого вболівальника за долю України вплинуло виховання у свяще& ницькій сім’ї, яка справедливо вважалася в українському

соціумі еталоном поведінки й куль& тури. Іван Семенович Левицький народився 25 листопада 1838 року в селі Стеблеві Канівського повіту Київської губернії (сучасна Чер& каська область). Батько його, Семен Степанович, був священиком з діда&прадіда. Він зібрав велику бібліотеку і змалку привчав дітей

до книжки. За словами сина, Семен Левицький основою усіх починань «мав українську ідею», всупереч настановам Російського Синоду,

Будинок&музей Івана Нечуя&Левицького в Стеблеві Черкаської області

проповіді в церкві читав україн& ською мовою. Ще малим хлопцем майбутній письменник чув від односельців про Шевченка, адже Керелівка (Кирилівка) розташована поблизу від Стеблева, та й батько любив читати напам’ять вірші Кобзаря. Народолюбство священика Ле& вицького було дійовим: при церкві він започаткував школу, в якій кріпацьких дітей учив грамоти, проте місцевий поміщик Головінський заборонив навчання, мотивуючи це тим, що грамотні кріпаки панщину відробляти не захочуть. Разом із се& лянськими дітьми в цій школі вчився й Івась, грався з ровесни& ками в народні ігри, слухав фантастичні фольклорні перекази про «нечисту силу», вражаючі розповіді про нестатки в роди& нах, про панську сваволю. Ці дитячі враження, знання реаль& ного життя стали другою передумовою формування особис& тості митця, його намаганням в художніх творах захистити, виправдати скривджених, затаврувати винуватців соціального зла. Третьою передумовою кристалізації характеру, вироблення стійкої громадянської позиції стало те, що змалку в сім’ї, від кобзарів, односельців Іван Левицький чув історичні легенди про Івана Гонту й Максима Залізняка, яких народ вважав своїми заступниками, тому ці постаті вразливий хлопчик уяв& ляв у ореолі слави й жертовності. Семен Левицький при нагоді привертав увагу дітей до історичних місць, про що згадував у «Життєписі»: «Було, як їдемо з ним в Корсунь, то все, було, пока зує нам Різаний Яр та могили під Корсунем, де була битва Богдана Хмельницького з поляками; показував Наливайків шлях, що повертає з Корсунської дороги». Матір майбутнього письменника, Анна Лук’янівна, з роду Трізвінських, знала чимало народних пісень, прислів’їв, приказок, тож мамина соковита мова згодом лягла в основу багатьох творів митця.

Дев’ятирічного Івася батько відвіз до Богуслава в духовне училище. Добре підготовленого хлопчика зарахували не до підготовчого, а відразу до першого класу. Незважаючи на при& родні здібності й належну підготовку, вчитися вразливому Івасеві було важко через сувору дисципліну, знущання окре& мих вчителів і схоластичність, абстрактність багатьох наук. На щастя, в училищі були й справжні педагоги, які давали учням глибокі знання, а пізніше надихнули Івана Семеновича на викладацьку діяльність.

1853 року Івана Левицького перевели до Київської духовної семінарії. Тут він захопився читанням художньої літератури, а повість Миколи Гоголя «Тарас Бульба» майже всю знав на& пам’ять. Закінчення семінарії для Івана Левицького виявилося не тільки важливим етапом духовної зрілості, а й фізичним випробуванням: від систематичної перевтоми юнак серйозно захворів. Проте мальовнича природа рідного Стеблева, мате& ринське піклування, належні харчі й відпочинок скоро постави& ли Івана на ноги. Він почав викладати у Богуславському училищі, а восени 1861 року вступив до Київської духовної академії. Майбутні священики цього богословського закладу підтримували тісні стосунки зі студентами Київського універси& тету, які обговорювали проблеми рідної мови, історії України. Це активізувало цікавість юнаків до українського письменства. Почав писати українською й Іван Левицький, не втаємничуючи в це ні товаришів, ні батьків. Сан священика унеможливлював перспективу письменницької справи, тож юнак обрав викла& дацьку діяльність.

Іван Левицький з юності виявляв далекоглядність і силу волі; він ясно бачив свої завдання й життєву мету — служіння рідно& му народові. Іван Франко чи не його єдиного серед сучасників вважав письменником глибоко свідомим насамперед націо& нально: «Іван НечуйЛевицький був виключно українським письменником тоді, коли многі його ровесники твердо вірили, що свобода і соціалізм знищать швидко всі національні різниці».

Випускник академії влаштувався на роботу викладачем російської словесності в Полтавській духовній семінарії, де й на& писав перші повісті — «Дві московки» й «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть». Оскільки в Україні діяла офіційна забо& рона на друк творів українською мовою, рукописи своїх повістей молодий автор, неабияк ризикуючи, надсилав до Львова. У 1869 році їх опублікували в журналі «Правда» під псевдонімом Іван Нечуй. Цим обраним ім’ям митець наче відсторонювався від шовіністично налаштованих недоброзичливців, нехтуючи їхніми доносами й невдоволенням начальства. Через рік Іван Се& менович завершив роботу над повістю про українську інтелігенцію «Хмари», вклавши в уста Павла Радюка болючі слова: «Де наша минувшість, де вона ділась? Де наша козацька воля і рівність? Нам не треба Туркестану, не треба солдатчи ни, не треба панів! — Та чого ж нам треба? — спитав батько несміливо й тихо, сливе нишком. — Та чого нам не треба, коли ми нічого не маємо!». Як бачимо, Нечуй зафіксував зміни у світогляді українців: те, що для старшого покоління вважалося крамольною темою розмов, для молодшого виявилося актуаль& ним питанням національної самоідентифікації.

Коли Іванові Левицькому запропонували викладацьку роботу в гімназіях Каліша і Седлеця, він з радістю погодився. Тут він провадив активне громадське життя. У Седлеці навіть успішно зіграв на сцені роль Петра з «Наталки Полтавки» Івана Котляревського. Літературну творчість молодий талант не лише не занедбав, а й зав’язав дружні стосунки з Пантелей& моном Кулішем і редактором журналу «Основа» Олександром Білозерським, познайомився з Миколою Костомаровим. У 1872 році у Львові вийшли друком «Повісті Івана Нечуя».

Хоч професійна кар’єра Івана Семеновича складалася вда& ло, і як письменник він здобував усе більшу популярність, всієї повноти щастя Нечуй&Левицький не зазнав: одружитися йому не судилось. Незреалізовані можливості особистого щас& тя вилилися у високу продуктивність творчої праці Івана Левицького й трепетне ставлення до кохання його літератур& них героїв. Високі почуття — як щасливі, так і трагічні — письменник завжди виводив прекрасними.

Переїхавши 1873 року до Кишинева, Іван Семенович прожив тут до 1885 року, викладаючи російську мову та літературу, ста& рослов’янську і латинську мови в гімназіях, водночас працюючи і бібліотекарем. Саме тут були написані повісті «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880). Іван Франко в образі Миколи Джері розпізнав тип волелюбного українця: «Микола Джеря — один із тих світлих, лицарських типів українських, з яких колись складався сам цвіт запорозь кого козацтва... Микола Джеря, хоч кріпаком родився, був однак з тих людей, котрим ціле життя воля пахне, був з тих здорових натур, що скорше вломляться, а зігнути не дадуться».

Нечуй&Левицький усвідомлював, що перед українцями вод& ночас постало багато проблем, що їх європейські народи розв’язували поступово і впродовж довгого часу.