- можливість застосування нормативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, до фізичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин (ст. 51);
- можливість визнання фізичної особи – підприємця банкрутом (ст. 53);
- фізична особа – підприємець несе відповідальність по зобов’язанням, які пов’язані із підприємницькою діяльністю, усім своїм майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яке належатиме їй при поділі цього майна, у разі, якщо фізична особа – підприємець перебуває у шлюбі (п.1 ст. 52);
- можливість призначення управителя майном у випадках, якщо фізична особа – підприємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена, або якщо власником майна, яке використовувалось у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя цього майна, з яким цей орган укладає відповідний договір (ст. 54).
Чинний Господарський кодекс України також регламентує порядок здійснення підприємницької діяльності фізичними особами – підприємцями та визначає, що підприємець має право на використання ним комерційного найменування; право на реєстрацію в Україні як підприємців громадян інших країн; перелік документів, які необхідно подавати фізичній особі в органи державної реєстрації підприємців; обов’язок зазначати на печатках та штампах ідентифікаційний код громадянина-підприємця тощо.
Враховуючи положення Цивільного та Господарського кодексів України можливо зробити висновок про те, що обидва ці нормативно-правові акти вміщують в собі правові положення, які регулюють умови здійснення підприємницької діяльності, в тому числі і фізичними особами – підприємцями, однак ці правові норми мають загальний характер, що потребує прийняття окремого профільного нормативно-правового акту, який би регулював діяльність фізичної особи – підприємця. Така пропозиція вже висловлювалась вченими в юридичній літературі. Так, Я.М. Шевченко зазначає, що розвиток підприємництва потребує прийняття законодавчих актів, які регулюють діяльність громадянина – підприємця. В.В. Лаптєв вказує на те, що індивідуальні підприємці становлять самостійний вид суб’єктів підприємницького права і їх правове положення повинно регулюватися самостійно, не дивлячись, що вони прирівнюються до юридичних осіб (ст. 51 Цивільного кодексу України) і це повинно бути зроблено спеціальними нормами, що стосуються лише індивідуальних підприємців.
На сьогодні відповідно до ч. 2 ст. 42 Конституції України законом обмежується підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування. Не мають право займатися підприємницькою діяльністю державні службовці або інші особи, уповноважені на виконання функцій держави (ст. 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією»). Чинним законодавством України передбачені і інші обмеження у здійсненні підприємницької діяльності.
Єдиною умовою здійснення фізичною особою свого права на підприємницьку діяльність є її державна реєстрація, порядок проведення якої передбачений Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців».
Отже, підбиваючи підсумки, можливо зазначити про те, що підприємництво є багатоаспектним явищем, яке є засобом отримання прибутку в результаті систематичної, індивідуальної діяльності, націленої на отримання прибутку. Фізична особа, як учасник цивільних відносин має право здійснювати підприємницьку діяльність за умови отримання статусу фізичної особи – підприємця. Правовий статус фізичної особи – підприємця складає комплекс прав і обов’язків суб’єкта, що передбачає реалізацію індивідуальних здібностей людини, яка націлена на отримання прибутку.
3. ІНСТИТУТ ОПІКИ ТА ПІКЛУВАННЯ ЯК ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
СОЦІАЛЬНОЇ ЗАХИЩЕНОСТІ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ
Інститут опіки та піклування за своєю природою є комплексним правовим інститутом, оскільки відносини щодо опіки і піклування є предметом регулювання не лише цивільного права, а й сімейного і адміністративного. Опіка та піклування є особливою формою державної турботи про малолітніх, неповнолітніх осіб, що залишилися без піклування батьків, та повнолітніх осіб, які потребують допомоги для забезпечення їх прав та інтересів. Термін «опіка та піклування» означають не лише правовий інститут, але й діяльність відповідних органів, опікунів та піклувальників, спрямовану на захист прав і законних інтересів підопічних (осіб, над якими встановлено опіку чи піклування). В юридичній енциклопедії опіка визначається як «форма захисту особистих і майнових прав громадян, які внаслідок певних обставин (вік, стан здоров’я) не можуть здійснювати свої права самостійно», а піклування характеризується як «одна з форм захисту особистих і майнових прав та інтересів громадян».
Опіка та піклування встановлюються у тих випадках, коли фізична особа в силу неповноліття чи стану здоров’я не має повного обсягу дієздатності і, відповідно, не може самостійно реалізовувати свої права, набувати нові права, захищати свої права і законні інтереси, а також виконувати покладені на неї обов’язки. Метою встановлення опіки над малолітніми та піклування над неповнолітніми особами є, по-перше, забезпечення їх виховання, і, по-друге, захист їх особистих немайнових та майнових прав та інтересів. Метою ж встановлення опіки (піклування) над повнолітньою особою, яка за станом здоров’я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати покладені на неї обов’язки, є захист особистих немайнових і майнових прав та інтересів цієї особи.
Відповідно до ст.ст. 58 та 59 Цивільного кодексу України опіка встановлюється над малолітніми особами (до 14 років), які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними. Піклування встановлюється над неповнолітніми особами (від 14-18 років), які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.
На сьогодні відповідно до ст. 60 Цивільного кодексу України встановлення опіки і піклування здійснюється судом. Опікуном або піклувальником може бути фізична особа з повною цивільною дієздатністю лише за її письмовою заявою. Опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов’язки опікуна чи піклувальника. При призначенні опікуна для малолітньої особи та при призначенні піклувальника для неповнолітньої особи враховується бажання підопічного. Фізичній особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників
Здійснення прав підопічної особи безпосередньо пов’язано із поведінкою її законних представників – опікуна і піклувальника. Саме інтересами підопічної особи обумовлені ступінь і межі участі опікуна і піклувальника в реалізації прав цієї особи.
Згідно із ст. 64 Цивільного кодексу України опікуном або піклувальником не може бути фізична особа, яка позбавлена батьківських прав і якщо ці права поновлені не були, а також особа, поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування. При призначенні опікуна чи піклувальника орган опіки та піклування чи суд мають переконатися не лише в наявності умов, які забезпечують виконання мети опіки, але й у відсутності обставин, що перешкоджають можливості встановлення нормальних стосунків між опікуном (піклувальником) та підопічною особою. Окрім того ч. 3 ст. 244 Сімейного кодексу України передбачено додаткове обмеження щодо набуття статусу опікуна або піклувальника у випадку зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами.
Чинним законодавством України встановлено права та обов’язки опікуна і піклувальника, окреслено перелік правочинів, які не може вчиняти опікун, а піклувальник давати згоду на їх вчинення, регламентовано порядок управління майном особи, над якою встановлено опіку.
Ст. 71 Цивільного кодексу України визначено перелік правочинів, які вчиняються з дозволу органу опіки та піклування. Так, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна.
В свою чергу піклувальник має право дати згоду на вчинення вказаних правочинів лише з дозволу органу опіки та піклування. Згідно із положеннями чинного законодавства України опіка припиняється у разі передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам); у разі досягнення підопічним чотирнадцяти років; у разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною (ст. 76 Цивільного кодексу України). Піклування припиняється у разі: досягнення фізичною особою повноліття; реєстрації шлюбу неповнолітньої особи; надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена (ст. 77 Цивільного кодексу України).
Підбиваючи підсумки результатам дослідження інституту опіки та піклування, можливо зазначити, що діючими Цивільним та Сімейним кодексами України здійснюється правова регламентація питань, які пов’язані із встановленням опіки, визначенням обсягу прав і обов’язків як опікуна, так і піклувальника, встановлений порядок управління майном особи, над якою встановлено опіку чи піклування, врегульовано питання припинення опіки та піклування.