На нашу думку, перша частина сформульованої М.І. Мельником мети більш схожа на заходи, за допомогою яких можуть бути усунуті причини та умови корупції. Щодо її другої частини, то вважаємо, що вона є дещо нелогічною, оскільки виходить, що метою протидії є сама протидія.
Враховуючи вищенаведене, пропонуємо метудержавно-правового механізму протидії корупції визначити як нормативне закріплення та систематичне вдосконалення правових та організаційних засад, які забезпечували б уповільнення темпів її зростання, виявлення та припинення її проявів, поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, що постраждали внаслідок корупційних діянь, усунення їх наслідків.
На відміну від мети протидії корупції, її завдання не отримали законодавчого визначення. Натомість такі завдання визначено у науковій літературі. Зокрема, М.І. Мельник до них відносить:
- з’ясування соціальної і правової сутності корупції;
- з’ясування основних соціальних передумов, загальних причин та умов корупції, причин та умов конкретних корупційних діянь;
- формування державної антикорупційної політики, а на її підставі визначення стратегії і тактики протидії корупції;
- визначення суб’єктів протидії корупції, їх компетенції;
- розробка та практична реалізація програм протидії корупції (загальнодержавних, регіональних, галузевих, міжгалузевих), які б включали відповідні соціально-економічні, політичні, правові, організаційно-управлінські, ідеологічні, правоохоронні та інші заходи;
- формування системи антикорупційного законодавства, у тому числі вдосконалення законодавства про відповідальність за корупційні правопорушення;
- використання позитивного досвіду антикорупційної діяльності інших країн і міжнародної спільноти в цілому, розширення співробітництва з іншими країнами та міжнародними організаціями у сфері протидії корупції [2, С. 236].
Погоджуючись у цілому із вищенаведеними завданнями, пропонуємо до завдань державно-правового механізму протидії корупції віднести й такі, як:
- створення атмосфери суспільної нетерпимості до корупції;
- визначення системи органів протидії корупції, оптимізація їх структури та визначення форм взаємодії та координації між ними;
- забезпечення гарантій прав громадян і юридичних осіб під час здійснення заходів із протидії корупції;
- підвищення міри відповідальності за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією.
Отримали законодавче визначення принципипротидії корупції. Так, в Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 24 квітня 1998 року №367, зазначено, що діяльність щодо боротьби з корупцією повинна здійснюватися на таких основних принципах:
- демократизації управління суспільством, побудови та організації державної влади і місцевого самоврядування, що забезпечує оптимальну відкритість для населення діяльності посадових осіб;
- верховенства права;
- пріоритету та захисту прав людини;
- зміцнення доброчесності у відносинах державного апарату і службовців усіх категорій з населенням;
- системності;
- комплексності, що передбачає здійснення невідкладних короткострокових, довгострокових, постійних заходів економічного, соціально-політичного, організаційно-управлінського, правового, соціально-психологічного та іншого характеру;
- взаємодії владних структур з інститутами суспільства і населенням;
- удосконалення порядку та нормативного регулювання організації праці посадових осіб;
- практичної спрямованості та радикальності заходів;
- наукової обґрунтованості;
- входження до міжнародної системи боротьби з корупцією та розвитку всебічного співробітництва з іноземними державами [8].
Майже подібний перелік принципів пропонує М.І. Мельник [2, с. 245], розкриваючи сутність кожного з них.
На нашу думку, до принципів державно-правового механізму протидії корупції обов’язково необхідно віднести і такі, як:
- законність, а саме, здійснення лише тих заходів та використання лише тих методів, що безпосередньо передбачені законодавством України;
- спільність, тобто участь у протидії корупції крім правоохоронних органів усіх інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян та окремих громадян;
- гуманізм, тобто перевага під час протидії корупції методів переконання;
- гласність, тобто систематичне висвітлення у державній статистиці та засобах масової інформації відомостей про стан протидії корупційним діянням та іншим правопорушенням, пов’язаних з корупцією;
- економічність, який передбачає економічну обґрунтованість антикорупційних заходів та методів.
До елементів державно-правового механізму протидії корупції ми також відносимо об’єкти та рівні протидії корупції. Наприклад, М.І. Мельник наголошує на тому, що об’єктом протидії корупції є корупція як соціальне явище, у тому числі її конкретні прояви, корупційні відносини та їх суб’єкти, фактори корупції [2, с.237].
Погоджуючись з автором у тому, що об’єктом протидії з досліджуваних питань є корупція як соціальне явище, корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією, вважаємо, щокорупційні відносини та їх суб’єкти, а також фактори корупції у державно-правовому механізмі протидії корупції мають певне самостійне значення.
Про корупційне детально йшлося у попередньому підрозділі. Це діяння вважається закінченим з моменту незаконного одержання особою матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, порушення спеціальних обмежень – з моменту вчинення зазначених у законодавстві дій або бездіяльності, а відповідальність за нього настає незалежно від одержання особою матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг [13].
У ст. 2 Закону України „Про боротьбу з корупцією” зазначено, що за корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією, на підставі цього Закону несуть відповідальність особи, уповноважені на виконання функцій держави:
а) державні службовці;
б) Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри;
в) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;
г) посадові особи місцевого самоврядування;
ґ) військові посадові особи Збройних Сил України та інших військових формувань (крім військовослужбовців строкової служби) [5].
Натомість необхідно враховувати, що відповідальність за окремими нормами Закону України „Про боротьбу з корупцією” можуть нести лише спеціальні суб’єкти, а саме:
- державні службовці, які є посадовими особами, – за ч.3 ст. 5;
- керівники міністерств і відомств, державних підприємств, установ та організацій чи їх структурних підрозділів – за ст. 10;
- особи, на яких покладено обов’язок складати протоколи про вчинення корупційних правопорушень або подавати ці протоколи до суду, – за ст. 11 [2].
Крім названих осіб, до суб’єктів корупційних правопорушень належать судді, прокурори, слідчі, особи рядового й начальницького складу органів внутрішніх справ, співробітники служби безпеки, посадові особи податкової адміністрації та податкової міліції, митної служби й інших правоохоронних органів, а також працівники апарату суду, прокуратури й інших зазначених органів, уповноважених на виконання функцій держави [13].
Варто зазначити й те, що у науковій літературі [23 та ін.], у проектах законодавчих актів з питань протидії корупції [11] до суб’єктів відповідальності за корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією, пропонується віднести:
- Президента України, Голову Верховної Ради України та його заступників, Голову Національного банку України, Голову Рахункової палати, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голову Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Голову Ради Міністрів Автономної Республіки Крим;
- народних засідателів і присяжних;
- посадових та службових осіб інших органів державної влади;
- осіб, які прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування, а саме:
а) посадових осіб юридичних осіб публічного права, які одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету;
б) членів окружних/територіальних та дільничних виборчих комісій;
в) керівників громадських організацій, які частково фінансуються з державного чи місцевого бюджету;
г) помічників-консультантів народних депутатів України та інших виборних осіб, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету;
ґ) осіб, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але здійснюють надані законом публічні послуги (аудитори, нотаріуси, експерти, оцінювачі, арбітражні керуючі, незалежні посередники чи члени трудового арбітражу під час розгляду колективних трудових спорів, третейські судді, а також у встановлених законом випадках інші особи);
д) посадових осіб іноземних держав (осіб, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому, адміністративному або судовому органі іноземної держави, а також інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства);
е) посадових осіб міжнародних організацій (працівників міжнародної організації чи будь-яких інших осіб, уповноважених такою організацією діяти від її імені);
- осіб, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або осіб, спеціально уповноважених на виконання таких обов’язків в юридичних особах, а також фізичних осіб – підприємців;