Смекни!
smekni.com

Державно-правовий механізм протидії корупції (стр. 5 из 7)

1) посилити вплив громадського контролю щодо запобігання та протидії корупції, зокрема, шляхом законодавчого закріплення прав, повноважень інститутів громадянського суспільства;

2) розробити і впровадити правовий механізм забезпечення захисту джерел журналістської інформації;

3) підготувати пропозиції щодо розв’язання конфлікту інтересів держави і суспільства в аспекті поширення інформації засобами масової інформації;

4) вирішити проблему неадекватності судових заходів щодо обмеження свободи вираження поглядів і подання інформації;

5) вивчити потенціал громадських організацій та інших інститутів громадянського суспільства і закріпити в новій редакції Закону України „Про боротьбу з корупцією” підвищення їх ролі у здійсненні заходів протидії корупції;

6) розширити можливості отримання інститутами громадянського суспільства інформації, пов’язаної з діяльністю органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

7) здійснювати заходи, спрямовані на активізацію інформаційного обміну між громадськими організаціями, іншими інститутами громадянського суспільства, засобами масової інформації та органами державної влади і органами місцевого самоврядування;

8) вивчити питання можливості оприлюднення інформації про власників засобів масової інформації, а також доцільності оприлюднення інформації про факти притягнення до відповідальності винних у вчиненні корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, в засобах масової інформації;

9) підготувати пропозиції щодо комплексу заходів постійного характеру, спрямованих на поширення антикорупційних знань, у тому числі у навчальних закладах [10].

У Законі України „Про засади запобігання та протидії корупції” до заходів запобігання та протидії корупції віднесені:

- обмеження, спрямовані на запобігання та протидію корупції;

- вимоги щодо прозорості інформації у приватній сфері;

- спеціальна перевірка щодо осіб, які претендують на зайняття посад, пов’язаних із виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування;

- обмеження щодо одержання подарунків;

- фінансовий контроль;

- кодекси поведінки;

- обмеження щодо роботи близьких осіб;

- антикорупційна експертиза проектів нормативно-правових актів;

- обмеження щодо осіб, які звільнилися з посад або припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави, органів місцевого самоврядування;

- обмеження щодо юридичних осіб, яких притягнуто до відповідальності за вчинення корупційного правопорушення [14].

Як слушно наголошує М.І. Мельник, „заходи протидії корупції можуть бути класифіковані за різними ознаками” [2, С. 248]. Сам же вчений до таких ознак відносить:

- зміст та мету їх застосування;

- масштаб застосування;

- термін і нагальність застосування;

- метод впливу;

- механізм впливу;

- час їх здійснення;

- галузь права, якою вони передбачаються [2, С. 248-254].

На нашу думку, будь-який із названих критеріїв класифікації має право на існування, у зв’язку з чим визначити із них найбільш альтернативні (узагальнюючі) досить важко. Але варто наголосити на тому, що зовнішньою формою їх вираження є вимоги, обмеження, заборони, інші правові норми, які виконують правоохоронну функцію щодо суб’єктів корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією. Крім того об’єктом, на який спрямовується вплив тих чи інших заходів, можуть бути:

- причини та умови, які сприяють вчиненню корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією;

- органи протидії корупції;

- напрямки протидії корупції тощо.

Наприклад, у Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 24 квітня 1998 року №367, до заходів підвищення ефективності діяльності органів, які ведуть боротьбу з корупцією, віднесені:

1) концентрування їх зусиль на запобіганні, виявленні та припиненні проявів корупції в державних органах, найважливіших сферах суспільного життя та в галузях, де корупційні діяння набули найбільшого поширення;

2) підготовка пропозицій щодо вдосконалення діяльності органів, які ведуть боротьбу з корупцією, зокрема у частині спеціалізації у відповідній сфері працівників, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, слідчих, прокурорів, забезпечення належними ресурсами підрозділів, що протидіють корупції, та надання їм права самостійно приймати відповідні рішення;

3) визначення механізмів взаємодії органів, які ведуть боротьбу з корупцією, з іншими органами, на які згідно із законодавством покладається оперативне, технічне, інформаційне та інше забезпечення боротьби з корупцією тощо [8].

Щодо засобів державно-правового механізму протидії корупції, то пропонуємо до таких віднести: контроль, нагляд, розгляд звернень громадян та передбачення відповідальності за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією. Так, про важливість контролю за корупцією наголошується у низці міжнародних угод, ратифікованих Україною, натомість, як у законодавстві, так і серед науковців, відсутній єдиний підхід щодо визначення його поняття, мети, завдань та системи. Не вдаючись до аналізу конкретних положень законодавства з питань протидії корупції, та окремих думок науковців із зазначених проблем, пропонуємо свій підхід щодо їх вирішення.

У законодавстві та науковій літературі, предметом якої є контроль як одна із функцій держаного управління, використовуються різні терміни: „державний контроль за корупцією”, „судовий контроль за корупцією”, „антикорупційний контроль” та ін. [12]. Наприклад, в Методичних рекомендаціях для державних органів та органів місцевого самоврядування з питань протидії корупції, затверджених наказом Головного управління державної служби України від 13 жовтня 2005 р. №244, зазначається, що антикорупційний контроль, як один із способів забезпечення законності, полягає в тому, що суб’єкт контролю має здійснювати облік та перевірку того, як контрольований об’єкт виконує покладені на нього завдання та реалізує свої функції щодо протидії корупції серед державних службовців під час реалізації управлінської діяльності у сфері, що належить до компетенції кількох органів виконавчої влади [13]. У названих Методичних рекомендаціях антикорупційний контроль поділяється на державний та громадський [14].

Більш логічним, а значить, і доцільним вважаємо використання терміна „контроль за корупцією”, оскільки він охоплює собою такі його види, як:

1) державний контроль, суб’єктами якого є Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади, зокрема і правоохоронні, органи місцевого самоврядування, судові органи України;

2) громадський контроль, суб’єктами якого є громадські організації, засоби масової інформації, а також окремі громадяни України.

У зв’язку з цим, не можемо погодитись із визначенням у ст.16 Закону України „Про боротьбу з корупцією” того, що „контроль за виконанням законів у сфері боротьби з корупцією здійснюється Верховною Радою України безпосередньо, а також Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією” [5].

Проблемним є визначення системи контролю за корупцією, оскільки такі важливі її складові, як мета та завдання контролю, його об’єкти та предмет, суб’єкти контролю, а також заходи контролю, як у законодавстві, так і у науковій літературі визначаються по різному.

На нашу думку, основною метою контролю за корупцією є створення дійової та ефективної державної системи її протидії, спрямованої на досягнення уповільнення темпів її зростання, зменшення або подолання її соціальних передумов і наслідків.

Зазначена вище мета контролю за корупцією реалізується у таких його завданнях:

- виявлення недоліків чинного законодавства з питань протидії корупції та надання пропозицій щодо його удосконалення;

- перевірка дотримання законності та дисципліни в діяльності персоналу органів державної влади та місцевого самоврядування;

- попередження та виявлення серед персоналу органів державної влади та місцевого самоврядування корупційних діянь;

- перевірка використання за цільовим і функціональним призначенням державного майна органами державної влади та місцевого самоврядування;

- викриття причин і умов, що сприяють вчиненню корупційних діянь;

- оптимізація структури правоохоронних органів, які здійснюють заходи з протидії корупції, підвищення рівня фахової підготовки їх посадових і службових осіб;

- розроблення нових форм і методів протидії корупції та запровадження їх у практику;

- визначення та оцінка ефективності правоохоронних заходів щодо протидії корупції;

- притягнення винних до відповідальності;

- відшкодування шкоди фізичним чи юридичним особам, державі, яку спричинено корупційним діянням;

- удосконалення інформаційно-аналітичного та матеріально-технічного забезпечення протидії корупції.

Центральними елементами будь-якої системи, зокрема і системи контролю за корупцією, є її об’єкти та предмет, суб’єкти, а також напрямки реалізації контрольних заходів. Так, вважаємо, що об’єктом контролю за корупцією є за визначенням законодавця „суб’єкти корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією” (ст. 2 Закону України „Про боротьбу із корупцією”) [5], систему яких ми охарактеризували вище.

Предметом контролю за корупцією є корупційна діяльність, види та особливості якої ми також з’ясували вище.

До суб’єктів здійснення контролю за корупцією ми відносимо:

- вищі органи державної влади України (Президент України, Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України);