Смекни!
smekni.com

Суб’єкти застосування адміністративних стягнень у вигляді конфіскації та оплатного вилучення (стр. 4 из 5)

До другої групи домінуючих суб’єктів слід віднести органи адміністративної юрисдикції, які наділені повноваженнями приводити до виконання власно винесені постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу. Згідно з ч. 4 ст. 299 та ч. 1 ст. 300 КУпАП до таких суб’єктів належать всі юрисдикційні органи, яким законом надано право розглядати справи про адміністративні правопорушення та виносити по них постанови про накладення адміністративного штрафу. Саме до таких суб’єктів слід віднести і посадових осіб ОВС. Їх повноваження як і інших домінуючих суб’єктів цієї групи зводяться до наступного:

1) вони виносять постанову про накладення адміністративного штрафу;

2) доводять її до відома правопорушника, роз’яснюють порядок оскарження такої постанови, порядок та строк сплати штрафу;

3) завершують виконавче провадження у разі добровільної сплати штрафу шляхом залучення квитанції про оплату до матеріалів справи;

4) направляють постанову для примусового стягнення штрафу до відділу державної виконавчої служби у випадку несплати штрафу в добровільному порядку;

5) відповідно до ст. 305 КУпАП наділені правом контролю за правильним і своєчасним виконанням такої постанови.

До третьої групи домінуючих суб’єктів виконавчого провадження в справах про адміністративні правопорушення згідно ч. 4 ст. 299, ч. 1 ст. 300, ст. 311, ст. 313, ст. 317, ст. 322 та ст. 326 КУпАП України слід віднести юрисдикційні органи (їх посадових осіб), які:

1) виносять постанови про позбавлення спеціального права, про оплатне вилучення та конфіскацію предмета, що став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміні-стративного правопорушення, про застосування виправних робіт та адміністративного арешту;

2) доводять постанови про накладення цих видів стягнення до відома порушників;

3) направляють дані постанови до органів, які наділені правом виконання відповідних адміністративних стягнень;

4) відповідно до статті 305 КУпАП, наділені правом контролю за правильним та своєчасним виконанням цих постанов. До таких суб’єктів слід віднести суди, а також і ОВС, посадові особи яких приводять до виконання постанови про видворення за межі України іноземців згідно з ст. 32 Закону України “Про правовий статус іноземців”.

До четвертої групи домінуючих суб’єктів відносяться ті, які згідно з ч. 1 ст. 300 КУпАП України спеціально створені для приведення до виконання постанов про накладення адміністративних стягнень. До них відносяться:

1. Державна виконавча служба, посадові особи якої згідно зі ст. 3 Закону України “Про виконавче провадження” [1, с. 207] наділені повноваженнями щодо виконання постанов судів у частині майнових стягнень в справах про адміністративні правопорушення та постанов, винесених органами, уповнова-женими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом. Вони наділені повноваженнями щодо виконання постанов про стягнення адміністративного штрафу в примусовому порядку, оплатного вилучення та конфіскації предмета, що став знаряддям вчинення або об’єктом адміністративного правопорушення, та виконання постанов в частині відшкодування майнової шкоди, якщо таке відшкодування не відбулося в добровільному порядку.

2. Органи річкового транспорту і Головної державної інспекції України з безпеки судноплавства – при виконанні постанов про позбавлення права керування річковими та маломірними суднами.

3. Органи мисливського господарства – при виконанні постанов про позбавлення права полювання.

4. Органи Державного департаменту з питань виконання покарань – при виконанні постанов про застосування адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт.

5. Органи внутрішніх справ – при виконанні постанов про позбавлення права керування транспортними засобами та адміністративного арешту.

До п’ятої групи домінуючих суб’єктів виконавчого провадження відносяться:

1) посадові особи підприємств, установ та організацій, які наділені повноваженнями щодо безпосереднього виконання постанов про накладення того чи іншого виду стягнення. До такої категорії суб’єктів слід віднести, наприклад, бухгалтера, який здійснює відрахування з заробітної плати особи, яка піддана виправним роботам;

2) посадові особи торговельних підприємств, що здійснюють реалізацію оплатно вилученого та конфіскованого предмета (наприклад, посадові особи спеціалізованого державного підприємства “Укрспец’юст”, яке займається реалізацією майна вилученого державною виконавчою службою) [2];

3) посадові особи Державної автомобільної інспекції МВС України (інспектори з адміністративної практики), які виконують постанови судів про позбавлення права керування транспортним засобом, оскільки правом позбавлення такого права за нині діючим законодавством наділені виключно судові органи [13, с. 107];

4) посадові особи спецприймальника для утримання осіб, підданих адміністративному арешту (начальник спецприймальника, інспектор по працевлаштуванню, постовий міліціонер та ін.), які безпосередньо організовують відбування порушником адміністративного арешту.

Вказані особи самі постанови про накладення адміністративного стягнення не виносять. Орган (посадова особа), який згідно з ч. 1 ст. 300 КУпАП уповноважений виконувати постанову юрисдикційного органа про накладення стягнення, поручає її виконання у порядку підлеглості та спеціалізації відповідній посадовій особі, яка і є безпосереднім виконавцем конкретного виду стягнення. Необхідно зазначити, що діяльність цих посадових осіб, по-перше, зводиться переважно до здійснення матеріально-технічних операцій (проведення торгів по реалізації конфіскованого майна, відрахування грошових сум із заробітної плати особи, яка відбуває виправні роботи тощо); по-друге, регламентується у більшості випадків не законодавчими нормами, а підзаконними (відомчими) нормативно-правовими актами на рівні відповідних Інструкцій та Положень уповноважених органів.

Аналіз нормативних матеріалів свідчить про те, що єдиний порядок виконання постанов про накладення адміністративних стягнень органами внутрішніх справ відсутній і обумовлений, передусім, змістом того чи іншого виду стягнення. Загальний порядок виконання постанов про накладення адміністративних стягнень, як відомо, регулюється нормами Кодексу України про адміністративні правопорушення. Розділ V Кодексу “Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень” визначає загальні вимоги, які пред’являються до виконавчого провадження і порядку виконання окремих видів стягнень. Норми даного розділу Кодексу є правовою основою діяльності компетентних органів, установ і посадових осіб щодо виконання постанов про накладення адміністративних стягнень.

Водночас у нормативному регулюванні виконавчого провадження в справах про адміністративні правопорушення, здійснюваного органами внутрішніх справ, важливу роль відіграють відомчі акти (Інструкції, Положення тощо). У них на основі чинного законодавства про адміністративні правопорушення визначаються повноваження окремих служб, підрозділів та посадових осіб, специфіка їх діяльності щодо виконання конкретних видів стягнень, вирішуються організаційно-управлінські питання. Це особливо важливо у зв’язку з тим, що діяльність по виконанню адміністративних стягнень включає вчинення не тільки правових, але і певних організаційно-технічних дій (вилучення посвідчення водія, знищення конфіскованих предметів тощо), порядок здійснення яких не завжди детально визначається на законодавчому рівні.

Як зазначалось, порядок виконання постанов про накладення адміністративних стягнень Державною виконавчою службою регулюється Законом України “Про виконавче провадження”. Що ж стосується органів внутрішніх справ, то єдиного нормативно-правового акта щодо регламентації даного питання не існує. Більшість нормативно-правових актів (а значна їх частка - це інструкції МВС) є застарілими або в неповній мірі відповідають потребам сьогодення. Така недосконалість окремих нормативних актів створює умови для прояву формалізму та порушень законності з боку окремих працівників органів внутрішніх справ.

Значною мірою повноваження органів внутрішніх справ щодо виконання постанов про накладення адміністративних стягнень залежать від їх адміністративно-юрисдикційних повноважень, визначених у вищеназваних нормативно-правових актах.

Повноваженнями щодо виконання постанов про оплатне вилучення та конфіскацію предмета згідно з ст. 311, 313 КУпАП та в порядку ст. 312, 314, 315 КУпАП, а також норм Закону України “Про виконавче провадження”, Закону України “Про державну виконавчу службу” - наділені державні виконавці [19, с. 243]. При виконанні постанов про конфіскацію предмета, який став знаряддям вчинення або об’єктом адміністративного правопорушення, в разі, коли такий предмет вилучений згідно з ст. 265 КУпАП, функції державного виконавця зводяться до примусового безоплатного звернення цього предмета у власність держави, а точніше – до здачі даного предмета для реалізації спеціально уповноваженому органу.

Необхідно зауважити, що особливого порядку виконання та більш чіткої правової регламентації потребують постанови про конфіскацію небезпечних речовин, вогнепальної, холодної метальної або пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду, газових пістолетів і револьверів, патронів до них, а також засобів самооборони, електрошокових пристроїв, наркотиковмісних речовин; заборонених предметів (алкогольних напоїв, лікарських та інших засобів, що викликають одурманювання). До прийняття Законів України “Про державну виконавчу службу”, “Про виконавче провадження” та внесення у зв’язку з їх прийняттям певних змін до відповідних статей КУпАП, правом конфіскації вищевказаних предметів були наділені виключно працівники органів внутрішніх справ. Перехід таких повноважень до державної виконавчої служби зумовлює низку проблем саме практичної реалізації даних стягнень. Адже процедура по конфіскації цих предметів і речовин носить найбільш складний характер, оскільки мова йде про предмети та речі, які потребують додержання спеціального режиму зберігання. Так, наприклад, порядок зберігання вилученої зброї та боєприпасів до неї регламентується Інструкцією про порядок приймання, зберігання, обліку, знищення чи реалізації вилученої, добровільно зданої, знайденої зброї та боєприпасів до неї, затвердженою наказом МВС України від 31 травня 1993 року №314 [2].