На підготовчому етапі перед шахраями стоїть пріоритетна задача – створення всіх умов для успішної реалізації задуму. Для досягнення мети повинні бути враховані два важливі чинники:
- чинник часу, який свідчить про спланованість злочину, організаційні начала;
- чинник практичної недоторканості злочинців з боку правоохоронних органів, імунітет від викриття та виявлення їх.
Саме тому на підготовчому етапі вчинення шахрайства дії злочинців нерідко не відрізняються від законослухняної діяльності.
Вилучення майна у потерпілих шляхом застосування шахрайських способів передбачає одномоментний акт, одну злочинну операцію. Але іноді процес отримання злочинних прибутків відбувається тривалий час. Протягом існування таких відносин між потерпілим та шахраєм, перший добровільно передає винному майно чи право на нього, при цьому добровільність є удаваною. Але поняття розкрадання досить детально досліджене у юридичній літературі, на відміну від поняття «набуття права на чуже майно».
Нагадування у диспозиції ст. 190 КК України про право на чуже майно має значення для уточнення меж закінчення злочину. Заволодіння правом на майно означає заволодіння і самим майном. Таке право може закріплятися у заповіті, страховому полісі, довіреності на отримання цінностей, цінних паперах, тощо.
Абсолютна більшість способів шахрайства неможлива без попередньої підготовки до них, пристосування умов до злочину. Типові способи готування до шахрайства поділяються на:
- способи, пов’язані з пошуком потерпілого, знайомство з ним, підтримання дружніх, довірчих стосунків, вивчення способу життя потерпілого, встановлення наявності у нього цінних речей, нерухомості, грошей, частковий розрахунок з потерпілим;
- способи, спрямовані на створення умов для вчинення шахрайства, пошук співучасників, знайомств з працівниками органів державної влади та управління, комерційних, фінансових структур (працівники нотаріату, БТІ, ЖЕКів, МВС, банків) тощо;
- способи, що ґрунтуються на злочинній діяльності (викрадення або підробка документів, печаток, штампів, готування подальшого насильства або фізичного усунення потерпілих).
Чинний КК України закріплює як способи вчинення шахрайства обман або зловживання довірою. Для криміналістичного дослідження різновидів способів вчинення ці кримінально-правові мають ознаки базисних. Встановлення змісту понять обману та зловживання довірою має важливе значення. Використання у диспозиції ст.190 КК України слова «шляхом» та частки «або» свідчить про виділення законодавцем обману або зловживання довірою в якості двох самостійних та обов’язкових способів вчинення шахрайства. Доцільно підтримати думку щодо доцільності відмежування понять “комплекс”, “структура”, “система” при дослідженні способу вчинення злочину [3, c.5]. Особливість всіх способів вчинення шахрайства полягає у добровільності передачі потерпілим майна чи права на нього, але добровільність є удаваною, оскільки обумовлена обманом. Обман як ознака шахрайства складається у повідомленні потерпілому неправдивих або приховуванні певних відомостей, повідомлення яких мало б суттєве значення для поведінки потерпілого, з метою введення в оману самого потерпілого. Таке визначення закріплене у коментарі до ст.190 КК під редакцією
М.І. Мельника та М.І. Хавронюка [12, c.476-477].
Але таке формулювання слід уточнити, оскільки повідомлення неправдивих відомостей передбачає умовну форму обману та не охоплює інші види дій уведення у оману, а свідоме приховання обставин має місце і при повідомленні неправдивих відомостей. Обманом є перекручення істини чи приховання її; перекручення чи приховання істини, спрямоване на задоволення інтересів винного.
Постанова Пленуму Верховного Суду України №12 від 25.12.1992 р. “Про практику розслідування злочинів проти власності” тлумачить, що “обман або зловживання довірою при шахрайстві використовуються винним з метою викликати у потерпілого впевненість про вигідність та обов’язковість передачі йому майна чи права на нього. Обов‘язковою ознакою шахрайства є добровільна передача потерпілим майна чи права на нього” [2, c.117].
Чинний КК України не дає тлумачення поняття обману, воно не розкривалося і в Кодексі УРСР 1960 року. Але до теперішнього часу воно привертає увагу науковців та відіграє важливу роль у теорії кримінального права та судовій практиці. Тлумачний словник української мови дає наступне визначення поняття обману - це неправдиві слова, вчинки, дії тощо, за допомогою яких умисно вводять в оману; хибне сприйняття дійсності, зумовлене неправильним, викривленим відображенням її органами чуття, омана [6, c.642].
Дисертант дотримується думки дослідника обману Б.С. Нікіфорова про те, що результатом шахрая є спотворення уяви жертви про його дійсний інтерес та, як наслідок, спотворення волевиявлення потерпілого [8, c.87]. Причинний зв'язок при шахрайстві, вчинюваному шляхом обману, розвивається специфічно: у акті переходу майна з володіння потерпілим до винного бере безпосередню участь потерпілий, який діє під впливом омани.
Обман спрямовується відносно потерпілої особи і може носити пасивний (замовчування про істину) або активний (перекручення істини) характер. Зміст його полягає у неправдивих, таких, що не відповідають дійсності відомостях про що-небудь, які злочинець повідомляє потерпілому або приховує від нього, адже повідомлення про них утримало б потерпілого від передачі майна. Об’єктивна сторона обману може мати прояв у словесній формі чи у діях. У першому випадку він проявляється у створенні видимості фінансового благополуччя, відсутності кримінальних цілей. Такий спосіб обману може реалізовуватися різними способами: у наданні документів, телефонів, під час особистого спілкування. Діапазон обману у формі активної дії широкий: можливий початок при особистому знайомстві (докримінальний обман [15, c.5]), продовження при подальшому спілкуванні, висуванні прохань, вилученні майна у потерпілого. Свідома неправдивість обману складається в усвідомленому внесенні невірних чи невнесенні даних про фактичний стан, чи поданні оцінки, яка свідомо базується на невірній інформації. Обман є інтелектуальним впливом одного суб’єкта на свідомість та волю іншого [11, c.3]. Але слід додати, що це обман – у «чистому» вигляді. Якщо ж брати до уваги його як спосіб злочинної діяльності під час вчинення шахрайства відносно особи, то в умовах сучасності злочинець впливає на потерпілого не лише інтелектуально, а й у вигляді матеріальної дії: демонстрації або надання певних документів, речей.
На наш погляд, принциповим є розмежування станів обманного впливу на потерпілу особу та омани з боку останньої. Омана – не є ознакою обману, тому що є результатом його. Обман – це поведінка особи, яка обманює, а омана – психічний стан особи, яку обманюють, і який не завжди з’являється з неминучістю услід за обманом [5, c.8]. У стані омани потерпілий віддає злочинцю майно, таким чином наділяє останнього колом юридичних повноважень: володіння, користування, розпорядження. Зовнішній бік обману виражений у дії. Так, у місті Брянка Луганської області виявлений наступний спосіб шахрайства. Він ґрунтувався на пропозиції населенню не лише підроблених ліків, які не містили необхідної речовини, а й практично безкоштовної вакцинації проти грипу, для якої замість вакцини вводився розчин невідомого складу. Шахраї під виглядом лікарів відвідували квартири потерпілих та пропонували зробити щеплення проти грипу за символічну ціну. Відвідування одного з пенсіонерів, медичного працівника у минулому, який знав дійсну ціну одного щеплення та почув сильний запах спирту у складі вакцини, дало можливість виявити шахраїв [7].
У наведеному прикладі шахраї діяли у складі організованої групи. Взагалі практиці відомі багато випадків шахрайств, вчинених організованими злочинними групами (ОЗГ). При дослідженні способу вчинення шахрайств ОЗГ необхідно враховувати закономірності способів злочинної діяльності взагалі. Однією з таких закономірностей є прагнення таких груп зробити механізм налагодженим. І це обов’язково призводить до стандартів вчинення окремого злочину, операції, групи злочинів. Друга закономірність полягає в наявності зв’язку між технічними і людськими ресурсами, які знаходяться в розпорядженні групи і характером здійснюваної ним протиправної діяльності. Коли один і той же злочин вчинюється групою неодноразово, в нього виробляється стандартизована модель дій за допомогою якого угруповання звикло добиватися бажаного результату і приховувати сліди. Відповідно ця модель об’єктивно визначена наявними в розпорядженні членів групи технічними засобами і навиками роботи з ними [7, c.40-41].
Вже зазначалося, що обман у шахрайстві може бути дуже різноманітним, і види його важко піддаються повному перерахуванню. Так, один з перших дослідників проблеми криміналістичної характеристики шахрайства М.М. Букаєв у власному науковому дослідженні перерахував деякі способи (зокрема, надання «допомоги» у придбанні дефіцитних товарів, отримання речей у «тимчасове користування», обман шляхом привласнення функцій посадової особи, отримання грошей у борг), але увагу акцентував на способах, що ґрунтуються на азартних іграх [1, c.35-42]. У вітчизняній літературі було зроблено спробу всі види шахрайського обману об’єднати у групи. Проте єдиної уніфікованої думки серед криміналістів не знайдено. Одні автори вважають, що при шахрайстві як підстави діяльності потерпілого можна виділити три види обману [8, c.32]. Інші пропонують усі види обману відповідно до його сутності об’єднати в чотири групи [2, c.32].
На нашу думку, доцільно виокремлювати наступні види обману:
1. Обман стосовно особи шахрая та інших громадян (неправдиві відомості про властивості, якості, правові характеристики, наявність співучасників, третіх осіб, злочинні задуми, тотожність особи з тим, за кого себе видає);