На етапі сьогодення в Україні проблема екологічної безпеки у містобудуванні набула всезагального інтегруючого змісту, як необхідна умова життєдіяльності кожної людини та суспільства в цілому. Адже, урбанізація суспільного розвитку призводить до погіршення екологічної ситуації і ставить питання про необхідність забезпечення екологічної безпеки населення. Предмет наукового пошуку при дослідженні організаційно-правових засад забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України включає чимало складових елементів, але з метою формування єдиного понятійного апарату та визначення подальших напрямків цього дослідження дисертантка вважає за необхідне спочатку з’ясувати юридичну природу правового явища «екологічна безпека у плануванні та забудові міст України» та його правові ознаки, а також здійснити науково-теоретичний аналіз категорії «правове забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України».
На думку дисертантки, для проведення дослідження правового змісту поняття екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України основоположне значення має філософське співвідношення загального і особливого . А саме, розмежування правових ознак безпеки як загальної категорії, екологічної безпеки як різновиду національної безпеки, екологічної безпеки у плануванні та забудові населених пунктів та екологічної безпеки у плануванні та забудові міст як самостійного правого явища.
В довідниковій юридичній літературі поняття „безпека” визначається як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від внутрішньої і зовнішньої загрози . Як переконливо свідчить досвід незалежності України необхідною умовою утвердження і розвитку суверенної демократичної та правової держави є розробка і здійснення багатопланової цілеспрямованої системи захисту її національних інтересів .
Законодавство України, а саме ст.1 Закону України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року, визначає національну безпеку як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних і потенційних загроз національним інтересам .Політика національної безпеки здійснюється з метою уникнення чинників, які погіршують життя людей, знищують потенціал нормального розвитку країни, вона унеможливлює втрати того, що для народу країни є реальною цінністю (ресурси, культурні надбання, екосистеми тощо).
Як слушно зазначає Г.І. Балюк: «Якщо передбачити захист будь якого інтересу, то необхідно обирати тим самим і певну стратегію безпеки. Саме національні інтереси є об’єктом визначення і захисту з точки зору національної безпеки країни, а екологічним інтересам нині належить особливе місце в системі національних інтересів» .
Підтвердженням цієї тези слугують положення ст.6 Закону України „Про основи національної безпеки України”, відповідно до яких одним із пріоритетів національних інтересів визначається, зокрема, забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів .
Система національної безпеки України передбачає наступні види безпеки: політичну, економічну, соціальну воєнну, екологічну, науково-технічну, інформаційну. Вони об’єднані в систему на основі положень Закону України „Про основи національної безпеки України”.
Вищевикладене дає дисертантці підстави констатувати, що екологічна безпека як явище є однією із складових загальної безпеки, що формують систему національної безпеки України.
На сьогоднішній день вживання поняття „екологічна безпека” набуло широкого поширення в суспільно-політичній лексиці. Це пов’язано з погіршенням екологічної ситуації в Україні, яка характеризується забрудненням навколишнього природного середовища та наявністю реальної екологічної небезпеки для людини внаслідок дії багатьох небезпечних природних та техногенних факторів.
Однак єдиного розуміння юридичної природи екологічної безпеки до цього часу поки що немає і питання науково дискутується. Зважаючи на викладене, на думку дисертантки, в науково-пізнавальному аспекті надзвичайно важливого значення набуває визначення юридичної природи екологічної безпеки при дослідженні організаційно-правових засад забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України.
Формально-юридичне визначення загального поняття «екологічна безпека» міститься в ст.50 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року, яка визначає екологічну безпеку як стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується запобігання погіршенню екологічної обстановки та виникненню небезпеки для здоров’я людей .
Дане визначенняне отримало однозначного позитивного сприйняття в еколого-правовій науці, а також підтвердження правозастосовчою практикою. Із змісту вищезазначеної правової норми випливає те, що в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища” юридично зафіксовано спробу визначити екологічну безпеку лише як відповідний біологічний, хімічний, фізичний стан середовища, що не є небезпечним для здоров’я людей . Натомість значна частина авторів зазначають, що екологічна безпека не зводиться лише до стану довкілля, і хоча вона може розглядатися як певний стан довкілля, проте цим не вичерпується, а включає в себе і дотримання соціальних норм.
Крім того, привертає увагу думка Г.І Балюк, яка провівши порівняльний аналіз ст.50 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища” з положеннями ст.1 вищезгаданого Закону України „Про основи національної безпеки” від 19 червня 2003 року стверджує, що наведене поняття екологічної безпеки є фрагментарним, оскільки охоплює лише „запобігання”, не враховуючи „своєчасне виявлення” і „нейтралізацію” екологічних загроз .
Тобто, у легітимному визначенні екологічної безпеки очевидні вади юридичної техніки, що породжує низку запитань щодо можливості його практичного застосування та створення реального механізму забезпечення екологічної безпеки.
На думку дисертантки, наявність зазначених недоліків та прогалини в законодавчому визначенні екологічної безпеки обумовлює необхідність звернення до еколого-правової доктрини та застосування наукових підходів для з’ясування сутності правових понять «екологічна безпека» взагалі та «екологічна безпека у плануванні та забудові міст» зокрема.
Починаючи з кінця XX століття і до теперішнього часу в юридичній еколого-правовій літературі термін «екологічна безпека» вживається багатьма авторами, проте лише деякі з них розкривають зміст цього поняття. Традиційно екологію асоціюють лише з проблемами довкілля. Насправді, екологічна проблематика є не стільки боротьбою з наслідками, скільки забезпеченням нормальних умов для життя людини .
Аналіз чинного законодавства України та сучасної спеціальної юридичної літератури дає дисертантці підстави стверджувати, що найбільш повним і таким, яке максимально розкриває поняття «екологічна безпека» з правової точки зору є визначення В.І. Андрейцева, який екологічну безпекурозуміє як складову національної та транснаціональної безпеки, тобто такий стан розвитку суспільних правовідносин і відповідних їм правових зв’язків, за яких системою правових норм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантується захищеність права громадян на безпечне для життя та здоров’я довкілля, забезпечується регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності і запобігання погіршенню стану довкілля та інших наслідків, небезпечних для життя та здоров’я особи, суспільства та держави, яка потребує чіткої конституалізації в чинному законодавстві.
Разом із тим в сучасній еколого-правовій літературі наявні і інші підходи, які, на нашу думку, розкривають лише деякі аспекти правового явища, яким є екологічна безпека, але потребують звернення до них у науково-пізнавальному аспекті.
Зокрема, Г.П. Сєров відзначає певне співпадіння понять „забезпечення екологічної безпеки” і „охорона здоров’я від несприятливого впливу навколишнього природного середовища”, а також пропонує використовувати більш загальне поняття „національна безпека в екологічній сфері”, де екологічна безпека виступає лише компонентом (якщо природні об’єкти забруднені) .
М.І. Хилько розглядає екологічну безпеку як сукупність певних властивостей навколишнього середовища і створюваних цілеспрямованою діяльністю людини умов, за яких з урахуванням економічних, соціальних чинників і науково обґрунтованих допустимих навантажень на об’єкти біосфери утримуються на мінімально можливому рівні ризику антропогенний вплив на навколишнє середовище і негативні зміни, що відбуваються в ньому, забезпечується збереження здоров’я життєдіяльності людей і виключаються віддалені наслідки цього впливу для теперішнього і майбутнього поколінь .
О.К. Голіченков робить висновок про висунення екологічної безпеки людини на перше місце в системі екологічних відносин і пропонує розуміти під її забезпеченням досягнення і підтримання такої якості навколишнього природного середовища, при якій вплив його факторів забезпечує здоров’я людини і її плідну життєдіяльність. Крім того, він запропонував уточнити об’єктний склад при регулюванні відносин в даній предметній галузі як „забезпечення екологічної безпеки людини і інших об’єктів, таких як суспільство, держава .
О.С. Колбасов вважає, що екологічна безпека – це система заходів, що усувають загрозу масової загибелі людей в результаті такої несприятливої антропогенної зміни стану природного середовища, за якого людина як біологічний вид позбавлена можливості існувати, оскільки не може задовольнити свої природно-фізіологічні і соціальні потреби життєдіяльності за рахунок навколишнього матеріального світу .