- вивчення успішних практик в організації взаємодії органів державної влади і некомерційного сектора;
- організація інформування і вчення службовців про специфіку діяльності громадських організацій і можливості співпраці з інститутами цивільного суспільства;
- підвищення відвертості в діяльності органів державної влади, активне залучення громадських організацій до процесу розробки, обговорення і реалізації рішень, що приймаються органами державної влади.
6. Сприяння участі населення в місцевій самоврядності. Більшість громадських організацій створюються і діють на локальних територіях на рівні місцевої самоврядності. Їх інтереси тісно пов'язані з потребами місцевого співтовариства і, в більшості своїй, замикаються на питання місцевого значення. У цих умовах активна участь громадських організацій в здійсненні місцевої самоврядності може стати істотним чинником не лише розвитку некомерційного сектора, але і становлення місцевої самоврядності в Україні.
7. Просування добродійності, сприяння розвитку волонтерства і підвищенню соціальної відповідальності бізнесу в Україні. Одним з джерел підтримки некомерційного сектора є добродійність, яка реалізується через [20, 295]:
- передачу засобів для діяльності громадських організацій і спонсорської підтримки інститутів цивільного суспільства;
- соціальну солідарність і допомогу громадянам, що мають потребу, і групам населення;
- добровільну безвідплатну працю і суспільну активність.
Розвиток добродійності це створення сприятливого середовища для активності громадян і громадських організацій. Заходи по реалізації даного напряму розвитку некомерційного сектора передбачають [20, 166]:
- підтримку корпоративної і приватної добродійності, у тому числі через проведення спеціальних акцій, направлених на створення позитивної мотивації по участі в добродійності;
- підтримку волонтерського руху, перш за все, серед молоді;
- введення системи соціальної звітності в бізнес структурах і організація діалогу між бізнесом-співтовариством і громадськими організаціями.
Драматичне збільшення кількості організованих приватних некомерційних об'єднань в кожній частині світу є результатом великого тиску, криз, соціальних і технологічних змін. Ці зміни поставили під сумнів роль держави в однаковій мірі в капіталістичних, соціалістичних і таких, що розвиваються країнах світу, і відкрили дорогу альтернативним інституційним підходам, які б могли на потреби населення реагувати гнучкіше і ефективніше. Виявилось, що суспільні організації стали ідеальними кандидатами для виконання цієї ролі. Приводом для цього є їх корисність, витікаюча з їх відносної гнучкості, здатності підключати енергію простих людей, що має приватний характер, і чуйної довіри.
Третій сектор став впливовою економічною силою. У 22 країнах (Нідерланди, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Бельгія, Австрія, Франція, Фінляндія, Великобританія, Австралія, США, Ізраїль, Японія, Чехія, Угорщина, Словаччина, Румунія, Аргентина, Перу, Бразилія Колумбія, Мексика, виключаючи релігійні організації) у 1995 році в некомерційному секторі працювало на повну ставку 19 мільйонів чоловік, що загалом складало 5% трудящих, і кожна десята людина була зайнята в секторі по наданню послуг.[12, 126]
Якби ми порівняли третій сектор з економікою держави, то він був би восьмим, найсильнішим в економічних відносинах, держава в світі. У США в нім працює 8% людей, а в Ірландії, Бельгії і Голландії він складає вже 11-13%.[12, 211]
Не дивлячись на динамічність і зростання, третій сектор залишається ранимою екосистемою, крихкою, в недостатній мірі укоріненою і легитімізірованной, а що є найбільшою іронією - це те, що його власний успіх часто стає для нього загрозою. Таким чином перед третім сектором стоять завдання і перешкоди, що мають принаймні чотири різні форми:
· завдання легітимності,
· завдання ефективності,
· завдання збереження,
· завдання кооперації.
Завдання легітимності.
Не дивлячись на зростаюче значення третього сектора в світовому контексті і всупереч зростаючій тенденції урядів перекласти на плечі третього сектора соціальні функції, третій сектор залишається в суперечливому положенні. Переважаюча двохсекторна модель соціального життя, що розраховує лише на державу і бізнес, є в більшості країн настільки домінантною, що не дає можливість розпізнати масштаб і розміри «третього сектора» приватних некомерційних організацій. Навіть у США, де концепція некомерційного третього сектори вже довгий час була визнаною, основні фактографічні дані про сектор були відсутні до початку 80-х років. І сьогодні третій сектор експліцитно не фігурує в статистичних даних про доходи держави і його дійсний характер і роль сприймаються лише частково. У інших державах інформованість про третій сектор ще менша.
У офіційній економічній статистиці сектор систематично ігнорується, зрідка згадується в дебатах про суспільну політику, не помічається у пресі і в суспільній освіті і є сліпою плямою в академічному дослідженні. У багатьох країнах світу громадські організації обертаються в правовому вакуумі. Наприклад, в Японії можливість створити некомерційну організацію не вважається правом, а привілеєм, який відповідні міністерства можуть на свій розсуд приділити або в ній відмовити.
Так само проходить реєстрація некомерційної організації в Гані, де вона обумовлена згодою Міністерства по соціальному забезпеченню, а в Єгипті закон HQ 32 від 1964 року дозволяє свавільно заборонити некомерційну організацію. Подібні, або навіть ще серйозніші правові труднощі, супроводжують можливості підтримки добродійних організацій. У Південній Африці в зіставлення принципам підтримки добродійності, ввело державу так званий філантропічний податок. У Франції для створення фонду необхідно отримати дозвіл Державної Ради, а в об'єднань є обмеження у придбанні фінансових коштів, які б могли забезпечити їм довготривалу підтримку.
Окрім проблем з правовою легітимністю останнім часом в секторі виникло і безліч патологічних проявів, що зіпсували репутацію третьому сектору. Такими з'явилася серія скандалів в США і у Великобританії, пов'язана із зарплатами і винагородами, незаконне використання МВО як проміжна ланка в посередництві при здобутті фінансових коштів з суспільних джерел для політиків в Бразилії, як і використання фондів в цілях податкового шахрайства в Центральній і в Східній Європі.
Для подолання цих проблем потрібно буде зробити декілька кроків:
В першу чергу нам потрібно масивно розширити інформацію про третій сектор, систематичним способом помістити його на економічну карту світу і інтегрувати його в методи, за допомогою яких готується і підсумовується державний бюджет.
Іншим необхідним кроком є додаток зусиль для здійснення утворення громадськості, направленого на пізнання третього сектора і його внесок у розвиток суспільства. Якщо третій сектор хоче знайти підтримку в громадськості, то йому недостатньо сподіватися лише на свою діяльність, що добре проводиться. Він повинен здійснити кроки, що дозволяють йому активно протистояти негативній думці про нього, яке про нього створюється засобами масової інформації і ті, які хочуть його дискредитувати.
Третій крок - це оптимізація правового середовища для діяльності некомерційних організацій. У законодавстві має бути чітке і без всяких сумнівів закріплено право на об'єднання. За умови, якщо громадські організації діють відповідно до встановленого законодавства, то повинні в максимальній мірі спроститися останні процедури, що дозволяють отримати правовий статус і вигідний податковий режим як для них самих, так і для тих, що підтримують їх.
І, нарешті, потрібно здійснити кроки, що ведуть до забезпечення відповідальності і підзвітності («accountability») організацій третього сектора. Необхідно розвивати власні етичні кодекси і системи підзвітності.
Завдання ефективності.
Третій сектор буде зобов'язаний підвищувати свої вимоги до ефективності управління і направляти свої зусилля на поліпшення якості власних систем управління. Це є умовою для професійного виконання і зростання. У більшості країн освіта менеджерів для некомерційного сектора обмежилася лише тим, що його кинули «напризволяще».
Таке відношення навіть прагнули виправдати мол специфічним характером некомерційних організацій - їх надією на допомогу добровольців і відкиданням ригідних професійних норм. Якщо третій сектор хоче легітимувати свою діяльність у вирішенні основних проблем суспільства, то повинен буде змінити подібне відношення.
Він повинен направляти своє зусилля на менеджмент некомерційних організацій. А це у свою чергу зажадає хоч би двох видів діяльності:
1) Підсилити тренінг некомерційних менеджерів в цілях поліпшення їх здатності в управлінні, що є особливо важливим для цього сектора. Ми були свідками такої діяльності в Центральній і Східній Європі, де зусилля, витрачені на її виконання, принесли вражаючі результати.
2) Поряд з культивуванням індивідуальних здібностей некомерційних менеджерів необхідно створити і інфраструктуру мережі установ, яка б дала можливість зберігати ефективність некомерційних організацій. Такі установи здатні представляти джерела інформації, тренінг, підтримувати в третьому секторі його здатність змобілізуватися і загальну моральну підтримку. Інфраструктурні організації такого типа грають головну роль в бізнесі, в такій же мірі вони могли б розвиватися і в третьому секторі.
Завдання збереження.
Ослаблення закордонної фінансової допомоги останніми роками оголював неспростовність фінансової кризи в третьому секторі. Вся більша кількість організацій вимушена докласти зусилля до здобуття постійно шматка пирога, що зменшується. Оскільки процес демократизації в різних частинах світу просувається вперед, активісти третього сектора опиняються у вищих позиціях влади і замінюють традиційних чиновників, проти яких вони колись з такою непохитністю виступали. Вони залишають свої громадські організації, тим самим, ослабляючи їх людський капітал.