В цивільно-правовому зобов'язанні з боку кредитора або боржника може діяти дві або більше осіб. Залежно від розподілу предмета зобов'язання між цими особами розрізняють часткові (дольові), солідарні і додаткові (судсидіарні) зобов'язання. Відповідальність за порушення цих зобов'язань теж буває дольовою, солідарною або субсидіарною.
Часткове зобов'язання має місце тоді, коли в ньому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників і кожен з кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з боржників повинен виконати зобов'язання у певній частці. Припускається, що ці частки є рівними, якщо інше не випливає з закону або договору. В зобов'язаннях, які виникли з часткових договорів між організаціями, право кредитора вимагати виконання і обов'язок боржника виконати зобов'язання визначаються в частках, що встановлюються договором (ст. 173 ЦК).
При дольовій відповідальності кожна із зобов'язаних осіб відповідає у певній частці спільного боргу.
Солідарні зобов'язання виникають тоді, коли вони передбачені договором або встановлені законом, зокрема при неподільності предмета зобов'язання. Якщо, приміром, в такому зобов'язанні є один кредитор і декілька боржників, то кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Не одержавши повного задоволення від одного з солідарних боржників, кредитор має право вимагати недоодержане з решти солідарних боржників. Усі боржники залишаються зобов'язаними доти, поки зобов'язання не буде погашене повністю. Виконання солідарного зобов'язання повністю одним із боржників звільняє решту боржників від його виконання (ст. 174, 175 ЦК). Отже, при порушенні солідарного обов'язку настає солідарна відповідальність, при якій кредитор може вимагати сплати неустойки або відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і від кожного з них зокрема. Так. особи, які спільно заподіяли шкоду, тобто заподіяли неподільну шкоду взаємопов'язаними, сукупними діями або діями з єдиним наміром, несуть перед потерпілим солідарну відповідальність (ст. 451 ЦК). Якщо одна з цих осіб відшкодує потерпілому збитки, то вона має право зворотної вимоги (регрес) до кожного з решти боржників у рівній частці. Інше може бути встановлено законом чи договором.
Субсидіарна відповідальність може настати тоді, коли існує основне і додаткове до нього зобов'язання. Наприклад, при наданні банком позички юридичній особі під гарантію її вищестоящої організації гарант нестиме перед банком додаткову відповідальність в разі непогашення позички. Тут основним є зобов'язання між банком і позичальником, а додатковим — зобов'язання між банком і гарантом.
Прикладом субсидіарної або додаткової відповідальності є відповідальність батьків або піклувальників за шкоду, заподіяну неповнолітнім в віці від 15 до 18 років. Відповідно до ст. 447 ЦК шкода, заподіяна цією особою, відшкодовується самим заподіювачем. Якщо в останнього немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, відповідний обов'язок покладається на його батьків (усиновителів) або піклувальників за умови їх винної поведінки, що сприяла виникненню шкоди. Цей їх обов'язок припиняється при досягненні заподіювачем повноліття або появи в нього майна чи заробітку, достатніх для відшкодування шкоди.
За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 років, згідно із 446 ЦК, несуть відповідальність перед потерпілим батьки (усиновителі), опікуни, зокрема, коли ця шкода є наслідком нездійснення ними контролю, неналежного виховання або неправильного використання щодо дітей своїх прав. До майнової відповідальності за шкоду, заподіяну неповнолітнім, що не досяг 15 років, можуть бути притягнуті навчальні, виховні або лікувальні заклади, якщо вона виникла внаслідок нездійснення належного контролю за неповнолітнім в час перебування його під їхнім наглядом. Відповідальність батьків, усиновителів або відповідних закладів за шкоду, заподіяну неповнолітніми у цьому віці, настає за їх вину, бо вина самого неповнолітнього не має юридичного значення.
За загальним правилом, цивільне законодавство передбачає обов'язок боржника (заподіювача) перед кредитором (потерпілим) відшкодувати збитки у повному обсязі. Це стосується як витрат, які зроблені кредитором, втрати або пошкодження його майна, так і неодержаних кредитором доходів, які він одержав би, якби зобов'язання було виконано боржником. При заподіянні громадянину смерті протиправними діями інших осіб відшкодовується шкода, яка виразилась у втраті утримання особами, що перебували на утриманні померлого або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання (в тому числі і дитина померлого, яка народилася після його смерті), а також витрати на поховання. Відповідальність у цих випадках вважається повною.
З окремих видів зобов'язань законодавством може бути встановлена обмежена відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань (ст. 106 ЦК). Це означає, що за порушення обов'язку сплачується лише неустойка, а збитки не відшкодовуються або якщо відшкодовуються, то не в повному обсязі. Наприклад, при втраті, нестачі або пошкодженні вантажу при перевезенні транспортна організація сплачує одержувачеві вартість втраченого нею вантажу або суму, на яку знизилась вартість вантажу внаслідок його пошкодження, а також повертає перевізну плату, яка припадає на втрачений вантаж. Інші збитки, в тому числі не одержані доходи, одержувачеві не відшкодовуються. Така відповідальність є обмеженою.
Цивільно-правова відповідальність є негативним для порушника наслідком вчиненого ним правопорушення. Вона настає за таких умов: 1) протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) боржника; 2) шкідливого результату такої поведінки (збитків); 3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою; 4) вини особи, яка заподіяла шкоду.
Протиправною є така поведінка, яка порушує приписи закону чи іншого нормативного акту або виразилась у невиконанні чи неналежному виконанні договірного зобов'язання або в заподіянні позадоговірної шкоди життю, здоров'ю або майну особи. При цьому порушуються не лише норми об'єктивного права, але й суб'єктивне право тієї чи іншої особи. Наприклад, якщо майну власника заподіяно шкоду, то він обмежується у своїх можливостях повною мірою володіти, користуватись і розпоряджатись своїм майном, тобто порушується його суб'єктивне право власності. Загалом будь-яке заподіяння шкоди іншій особі є протиправним, крім випадків, передбачених законом. Так, не підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі. Сутність поняття необхідної оборони розкривається у ст. 15 КК України.
Шкода є другою неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків. Шкода може бути нанесена особистим або майновим благам. Тому розрізняють майнову і немайнову (наприклад, моральну) шкоду. Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. Доведення розміру збитків, заподіяних неправомірною поведінкою боржника, покладається на кредитора. Звичайно, на практиці це не завжди легко зробити, особливо у сфері взаємовідносин між організаціями. Тому дуже важливо у всіх підрозділах підприємства налагодити чіткий облік виконання зобов'язань як його контрагентами, так і самим підприємством, а також обробку відповідних первинних документів, необхідних для розрахунку заподіяної шкоди.
Однією з необхідних умов цивільно-правової відповідальності є наявність безпосереднього причинного зв'язку між протиправною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої сторони. Мається на увазі, що протиправна дія або бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої особи,- наслідком протиправної поведінки заподіювача. Наприклад, наїздом автомашини нанесено шкоду огорожі власника будинку. Тут між діями власника автомашини і матеріальною шкодою власника будинку існує безпосередній причинний зв'язок.
Для покладення відповідальності у формі відшкодування збитків, окрім зазначених вище трьох умов - протиправності, збитків і причинного зв'язку, необхідна ще одна умова - вина заподіювача. Вина в цивільному праві розглядається як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків.
На відміну від інших галузей права (наприклад, кримінального), в яких закладено принцип невинності, в цивільному праві діє припущення (презумпція) вини особи, яка вчинила правопорушення. Відповідно до ст. 209 Цивільного кодексу особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або не обережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання. При заподіянні позадоговірної шкоди той, хто її заподіяв, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини (ч. 2 ст. 440 Цивільного кодексу). Отже, кредитор не повинен доводити наявність вини боржника в порушенні зобов'язання. Навпаки, боржник вважається винним у цьому порушенні доти, доки не доведе відсутності своєї вини.
За загальним правилом, форма вини боржника — умисел чи не обережність — не впливає на обсяг його відповідальності, яка повинна бути повною. Проте в порушенні договору може бути винним сам кредитор. Коли невиконання або неналежне виконання зобов'язання обумовлено умислом або не обережністю кредитора, боржник звільняється від відповідальності, якщо інше не встановлено законом (ст. 210 Цивільного кодексу). Іноді невиконання виникає з вини обох сторін. Тоді суд, арбітражний або третейський суд відповідно до ступеня вини кожної із сторін зменшує розмір відповідальності боржника. Відповідальність боржника може бути зменшена також у тому разі, коли кредитор навмисно або з не обережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, або не вжив заходів до їх зменшення.