Особливо при цьому підкреслюється «незалежність» і «суверенність» держав - складових частин членів конфедерації. Проте, слід зазначити, що в умовах федерації її складові частини, суб'єкти федерації також не можна розглядати як звичайні адміністративно-територіальні одиниці. У відносинах між собою і з федеральним центром кожний з них на відповідній території у певній сфері життєдіяльності також незамінне виступає як суверенне державне утворення.
Отже, в умовах конфедерації її суб'єкти зберігають повний суверенітет, або майже повний, маючи на увазі передачу частини своїх повноважень у сфері предмета договору новому союзному утворенню.-Водночас у суб'єктів федерації зберігається обмежений чи досить обмежений суверенітет.
У цьому проявляється подібність чи відмінність між федерацією і конфедерацією: подібність - у принциповій наявності в них суб'єктів суверенітету, відмінність - у ступені чи рівні суверенітету.
Перше зближує федерацію як форму державного устрою і конфедерацію, друге відокремлює їх одне від одного, вимагає розглядати конфедерацію не як просто т.п. союзної держави, а як деякий перманентний союз держав.
Подібність федерації як форми державного устрою з конфедерацією дістає виявлення і в інших відносинах.
У зарубіжних джерелах цілком виправдано вказується, наприклад, на те, що в основу утворення і функціонування федерації і конфедерації покладені деякі загальні принципи. Зокрема, принцип поєднання волі суб'єктів федерації і конфедерації з волею цілого, яке вони утворюють - з одного боку, і принцип автономії, суб'єктів федерації і конфедерації - з іншого.
Оскільки конфедерація в багатьох випадках розглядається як «відображення (вираження федералізму)», у зв'язку з цим відмічається західними експертами у сфері державного устрою, і оскільки конфедералізм відображає загальність деяких принципів федералізму, таких, наприклад, як принцип поєднання волі й автономії, то можна обговорювати не тільки і навіть не стільки відмінність федерації і конфедерації, скільки їх спільність і подібність. З тією, однак, різницею, що в умовах федерації основний акцент робиться на принципі узгодження волі, тоді як в умовах конфедерації - на принципі автономії. Останнє можна пояснити, оскільки конфедерація завжди передбачає набагато більшу самостійність своїх складових частин - суб'єктів, їх більш широку автономію, ніж федерація.
На спільність принципів побудови і функціонування федерації та конфедерації вказується і в інших джерелах.
У цих самих джерелах інколи у стверджувальній формі, а частіше - в дискусійному плані, звертається увага на те, що в умовах існування як федерації, так і конфедерації центральна влада може мати прямий зв'язок із населенням.[11, 141-145]
Держава вважається унітарною (простою), якщо жодна з частин її територій не наділена статусом державного утворення. В унітарній державі існує лише одна конституція, одна система права і одна система органів влади. Її складові частини мають статус адміністративно-територіальних одиниць.
Адміністративно-територіальні одиниці – це частини території держави, організаційно відокремлені для виконання загальних завдань державного управління.
У вітчизняній юридичній літературі її вивченню приділена велика увага. Серед авторів, які спеціалізуються на дослідженні форм державного устрою, немає принципових розходжень з приводу того, що являє собою унітарна держава і які її основні ознаки та риси.
Усі дослідники виходять з того, що унітарна держава - це завжди єдине державне утворення. Держава при цьому поділяється лише на адміністративно-територіальні частини. Для унітарної держави характерне існування загальних для всієї країни вищих органів державної влади й управління, єдиної правової і судової системи, єдиної конституції, загальної фінансової і податкової системи, єдиної централізованої системи національної безпеки, єдиного громадянства тощо. Така форма державного устрою властива Польщі, Франції, Італії, Іспанії, Болгарії, Японії, Великій Британії тощо.
Унітарна держава характеризується рядом формально-юридичних ознак:
- наявністю загальних для всієї країни законодавчих (представницьких), виконавчих і судових органів, які розповсюджують свою владу на всю територію і повноваження яких не обмежуються місцевими органами;
- функціонування єдиної правової і грошової систем, а також існуванням єдиної судової системи, що здійснює правосуддя на всій території країни на основі одних і тих самих правових норм;
- єдиним громадянством;
- щодо центральних органів влади всі адміністративно-територіальні одиниці
(райони, області, округи, департаменти, провінції) мають однаковий юридичний статус і не мають якої-небудь політичної самостійності, тобто не мають своїх законодавчих і зовнішньополітичних органів, хоча у сфері господарювання і соціально-культурної діяльності їх повноваження можуть бути досить широкими; - наявність єдиної конституції - основного закону для всієї території унітарної держави, при цьому місцеві органи влади зобов'язані застосовувати всі нормативні акти, що видаються центральним урядом.
Унітарна держава складається з адміністративно-територіальних одиниць, управління якими може здійснюватися різними способами: 1) безпосередньо центральною владою через призначуваних нею чиновників (у цьому разі йдеться про централізовану унітарну державу); 2) опосередковано через місцеві органи самоврядування, за якими встановлюється адміністративний контроль чиновником, що призначається з центра (це відносно децентралізована унітарна держава); 3) тільки органами місцевого самоуправління (у цьому разі йдеться про децентралізовану унітарну державу).
Автономія – це самоврядування населення на частині території держави, що звичайно характеризується наданням органам автономії законодавчих повноважень з питань місцевого значення (автономні області Іспанії, Італії, Португалії).
В кожній автономії утворюються представницькі органи, які виконують законодавчу функцію в межах своєї компетенції. Представницький орган формує виконавчі органи, які несуть перед ним політичну відповідальність. Діяльність цього органу контролюється центральною владою, зокрема глава держави має право розпустити його.
4.Державно-політичний (правовий) режим: поняття, його різновиди та співвідношення з політичним режимом.
Визначення політичного режиму дає його поняття набагато ширше ніж поняття режиму в державі, тобто державного режиму.
Політичний режим – це характеристика не тільки держави, але й всієї політичної системи: відносини між людьми з приводу державної влади й відносини людей з державною владою, які формують зміст політичного режиму, розгортаються саме у сфері політичної системи. Оскільки остання є одним із рівнів громадянського суспільства, то корінні соціально-економічні й культурні основи цього суспільства зумовлюють характер держави не безпосередньо, а втілюючись в особливостях політичного режиму.
Таким чином, спробуємо розібратись у змісті поняття державного режиму для глибшого розуміння категорії режиму політичного.
Державний режим - найважливіша складова частина політичного режиму, що існує в суспільстві. Політичний режим - поняття більш широке, оскільки воно містить у собі не тільки методи державного керування, але і характерні способи діяльності недержавних політичних організацій (партій, клубів, союзів).
Державні режими можуть бути демократичними й антидемократичними (тоталітарні, авторитарні, расистські), тому основним критерієм класифікації держав по даній ознаці є демократизм форм і методів здійснення державної влади. Для рабовласницьких держав характерні і деспотія й демократія; для феодалізму - необмежена влада феодала, монарха, і народні збори; для сучасної держави - тоталітаризм, і правова демократія.
Ідеальних демократичних форм державного режиму в реальності не існує. У тій чи іншій конкретній державі присутні різні за своїм змістом методи офіційного панування. Проте можна виділити найбільш загальні риси, властиві тому чи іншому різновиду державного режиму. Форми державного режиму являють собою сукупність методів здійснення керівництва державою.
У відповідності з двома типами політичних систем сучасна теорія держави розрізняє два основних типи політичних режимів: демократичний і тоталітарний. Ця класифікація походить ще від Платона, який виділяв окрім “найкращої держави”, тімократію (панування шляхетних воїнів), олігархію (правління заможних сімей), демократію й тиранію; остання, якщо користуватися сучасною термінологією, є тоталітаризм.
Тімократія й олігархія були історією поборені (перша – повністю, друга – частково), а демократичний і тоталітарний режим перетворилися нині в пануючу форму. Тому далі розглянемо саме ці два найрозповсюдженіші типи політичного режиму.
Політичний режим демократичного типу має своєю соціально – економічною передумовою існування суверенних індивідуальних суб’єктів, що є власниками економічних умов свого життя і будують відносини один з одним на основі обміну та домовленості.
Політичними передумовами цього режиму є:
· відсутність єдиної, обов’язкової для всіх державної офіційної ідеології, яка однозначно визначає мету суспільно – історичного розвитку, а іноді і політичні засоби її досягнення;
· наявність вільно формуючих позадержавних політичних партій, що відображають соціальну диференціацію громадянського суспільства;
· обмеження політичної ролі партій участю у виборах, на яких вони виступають із розробленою виборчою програмою, що відображає інтереси групи громадянського суспільства, яка представляється партією;
· функціонування політичної системи, що допускає боротьбу, конкуренцію політичних партій, утворення коаліцій політичних сил, які прагнуть до парламентської більшості;