Головна мета включення принципу 21 в Стокгольмську декларацію полягала в створенні рівноваги між суверенним правом вільно розпоряджатись природними ресурсами на своїй території і обов'язком попередити можливі негативні наслідки для інших країн, які може потягнути за собою використання національного природного середовища.
Дуже важливою є друга частина принципу 21, який встановлює відповідальність держав за завдання шкоди природному середовищу інших країн. В той час як перша частина принципу відображає загальновизнані міжнародно-правові норми суверенних прав держав, друга частина ставить певні обмеження цим правилам і таким чином намагаються примирити національні інтереси окремих країн з інтересами міжнародного співтовариства.
В період підготовки Стокгольмської конференції поряд з принципами 21 і 22 планувалось включити в Декларацію ще один принцип, який регламентує попередження шкоди навколишньому середовищу в третіх країнах. Цей принцип фігурував в проекті Декларації як "принцип 20", зобов'язував держави, на території яких здійснюється та чи інша діяльність, яка може спричинити шкоду навколишньому середовищу третіх країн, завчасно попереджувати ці країни про можливі наслідки і надавати їм необхідну технічну інформацію про діяльність, яка проводиться.
Деякі автори обґрунтовують заборону транскордонного забруднення тим, що таке забруднення являє собою зловживання правом. Ця концепція висувається в основному французькими юристами (А. Ч. Кісом, Ш. Руссо, К. А. Кольяром), і це не випадково. У французькому цивільному праві існує поняття "шикани", тобто заборона використання свого права з винятковою метою завдати шкоди без наміру отримати вигоду для себе. Однак, навряд чи можна навести приклади забруднення навколишнього середовища з однією метою завдати прикрощів сусідній державі. Тому концепція тлумачиться її прихильниками широко і наближається за змістом до принципу нешкідливого використання своєї території.
“Згідно з міжнародним правом, - вважає Л. Опенгейм, - жодна держава не вправі змінювати природні умови своєї території, якщо це завдає шкоди природньому середовищу сусідньої держави”. Такої ж думки притримується Ч. Хайд, який вважає, що "держава повинна вживати розумні і постійні заходи для попередження такого використання своєї території, яке мого б привести до забруднення повітря і вод на прилеглій іноземній території"[9].
Крім загального зобов'язання не завдавати іншим державам значної екологічної шкоди, на державу, яка здійснює екологічно небезпечну діяльність, міжнародним правом накладається ще деякі зобов'язання, виконання яких сприяє попередженню транскордонного забруднення.
Африканська Конвенція 1963 року про охорону природи і природних ресурсів встановлює, що у випадках, коли плани розвитку, які розробляються договірними сторонами, можуть чинити вплив на природні ресурси інших країн, необхідно проводити консультації з цими країнами (ст. XIV).[10]
В Конвенції 1979 р. про транскордонне забруднення повітря на великі відстані передбачається, що сторони "здійснюють обмін наявною в них інформацією з наступних питань:...в) основні зміни в національній політиці, в загальному промисловому розвитку, а також їх потенційні наслідки, які могли б викликати істотні зміни в транскордонному забрудненні повітря на великі відстані" (Ст. 8).
В ряді резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, прийнятих незабаром після Стокгольмської конференції з навколишнього середовища, містяться положення, які закликають держав до створення та розвитку системи інформації про екологічно небезпечну діяльність і попередніх консультацій, в зв'язку із здійсненням такої діяльності в сусідніх країнах.
Виходячи з викладеного, можна стверджувати, що в міжнародному праві склались норми, які зобов'язують забруднюючу державу по-перше, попереджувати сусідів про роботи, які ведуться на її території, якщо вони можуть завдати значну екологічну шкоду; по-друге, вступати на вимогу потенційних постраждалих в переговори та проводити консультації з метою досягнення прийнятного рішення проблеми. Спеціальний доповідач комісії з міжнародного права з питання про відповідальність за діяльність не заборонену міжнародним правом, Р. Квентін-Бакстер стверджував, що в міжнародному праві "складається принцип, згідно з яким, держави які стикаються з конфліктною ситуацією, в якій їх діяльність чи діяльність під їх юрисдикцією і контролем може привести до негативних наслідків в районах за межами їх території, вживають заходи для досягнення згоди з державами яких може торкнутися ця проблема, відносно процедур яких потрібно дотримуватись, і рівнів захисту, які повинні бути забезпечені"[11].
В Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2995 підкреслено, що "технічні дані... будуть надаватися і отримуватися у відповідності з духом співробітництва і добросусідства, і це не буде витлумачене як таке, що дає право певній державі затримувати чи перешкоджати реалізації програм чи проектів досліджень, розробки чи розвитку природних ресурсів держав на території яких здійснюються дані програми чи проекти".
Розглянуті вище норми, на думку членів Комісії міжнародного права ООН, об’єднуються одним принципом, названим ними попередження транскордонної шкоди. Цей принцип розглядався членами КМП як один з життєво важливих при розгляді питань про відповідальність за шкідливі наслідки завдані правомірною діяльністю. При цьому було вказано на два аспекти зобов’язання, які випливають з принципу попередження транскордонної шкоди. По-перше це процедурний аспект, який включає в себе: оцінку можливої транскордонної шкоди від діяльності, яка розглядається; попередження зі сторони держави походження для уникнення аварії; консультації з тими державами, які будуть зачеплені в результаті проведення даної діяльності; участь цих держав в прийнятті попереджувальних заходів і т. п. Ці процедури повинні дати можливість потенційно зачепленим державам захистити себе від ризику, який виникає при веденні такої діяльності.
По-друге, це зобов’язання попередження по суті, яке передбачає, що незалежно від того, було чи не було досягнуто попередньої угоди між державами, які поставлені під загрозу завдання їм шкоди в результаті діяльності, яка проводиться, держава походження повинна вжити необхідних заходів безпеки, наприклад шляхом видання законів чи правил і забезпечення їх виконання.
Розглянуті вище норми, на думку членів Комісії міжнародного права ООН, об'єднуються одним принципом, названий ними принципом попередження завдання транскордонної шкоди. Члени КМП вважають цей принцип дуже важливим під час розгляду питань про відповідальність за шкідливі наслідки дій, не заборонених міжнародним правом[12].
Отже тепер потрібно визначити, що таке транскордонне забруднення. Стаціонарні джерела викидів такі як теплові електростанції, які працюють за рахунок спалювання вугілля чи нафти, та рухомі - машини, літаки та кораблі викидають суміш забруднюючих речовин, включаючи оксид азоту та двооксид сірки. Зараз добре відомо, що ці забруднюючі речовини переміщуються на сотні чи навіть тисячі кілометрів. Як результат вплив забруднення відчувається в районах віддалених від його джерела. Оскільки це забруднення не зважає на державні кордони воно було названо транскордонним.
Стаття 1 b) Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані визначає "транскордонне забруднення повітря на великі відстані" як “забруднення повітря, фізичне джерело якого знаходиться повністю чи частково в межах території, яка знаходиться під національною юрисдикцією однієї держави, і негативний вплив якої проявляється на території, яка знаходиться під юрисдикцією іншої держави на такій відстані, що в цілому неможливо визначити частку окремих джерел чи груп джерел викидів.”
Загалом, при визначенні транскордонного забруднення повітря автори лише вказують на факт перетину забруднюючими речовинами державного кордону і завдання екологічної шкоди за межами юрисдикції держави походження[13].
З природничо-наукової точки зору, проблема транскордонного забруднення повітря нічим не відрізняється від інших проблем, пов'язаних із забрудненням навколишнього середовища. Однак факт перетину забруднюючими речовинами національних кордонів має велике значення з точки зору міжнародного права, оскільки міграція забруднення з однієї країни в іншу породжує не тільки екологічні, але й складні економічні та політичні проблеми.
Міжнародний характер цієї проблеми проявляється, зокрема, в тому, що шкідливі речовини з джерел, які знаходяться під юрисдикцією однієї держави, переносяться на територію іншої держави і завдають там шкоди. Основними "експортерами" екологічної шкоди такого роду є ті країни, на території яких в районах концентрації промисловості існує дуже високий рівень забруднення довкілля, а переважаючі вітри транспортують викиди промисловості в сусідні держави.
Так широко відомими випадки завдання значної шкоди навколишньому середовищу Норвегії та інших скандинавських країн забруднюючими речовинами, які викидались підприємствами Великобританії та Німеччини.