регистрация / вход

Представництво 7

К у р с о в а р о б о т а на тему: Представництво (довіреність) План Вступ 1.Представництво: 1.Поняття та види представництва. 2.Повноваження представника і їх особливості.

К у р с о в а р о б о т а

на тему:

Представництво (довіреність)

План

Вступ

1.Представництво:

1.Поняття та види представництва.

2.Повноваження представника і їх особливості.

3.Представництво без повноважень при укладенні угод.

2.Довіреність:

4.Поняття довіреності:

а) форма довіреності;

б) строк довіреності.

5. Припинення довіреності. Передоручення.

Висновок

Список використаної літератури


Вступ

Історичною подією для українського народу стало прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, яка започаткувала політичні, правові, економічні та соціальні засади розбудови Української держави.

Згодом Законом України ”Про економічну самостійність Української РСР” були визначені зміст, мета та основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави. Нині на розгляді Верховної Ради України перебуває проект нового Цивільного кодексу України, який називають “економічною конституцією”. І недарма, адже від ефективності цивільно-правового регулювання залежить успіх ринкових реформ в Україні, оскільки продовжується процес формування нової правової системи, складовою частиною якої є цивільне право.

Протягом останніх десяти років в Україні активно формувався принципово новий інститут права власності, в якому центральне місце посів Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 року. Положення цього закону стали визначальними для прийняття низки інших законів у сфері виробничої діяльності та підприємництва.

Прийнята у 1996 році Конституція України закріпила право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності [1, ст.41].

Проте існують певні обставини, через які особа не може здійснювати певні дії – в силу закону або через фізичні вади. Тоді задля реалізації свого права потрібна особа, яка б представляла її, тобто була представником. Визначення поняття представництва, його класифікація є метою опрацювання даної курсової роботи. Досить важливо є визначити повноваження представника, а також представництво без повноважень.

Актуальним є процес передачі повноважень представнику для вираження інтересів цієї особи у відносинах з іншими. Яким чином оформлюється довіреність і скільки вона триває, як здійснюється передоручення і які наслідки воно породжує ? На ці та деякі інші запитання я спробую дати відповідь в ході опрацювання цієї роботи.


1. Поняття та види представництва

До інституту цивільної правосуб’єктності безпосередньо примикає інший інститут – представництво і довіреність. І дійсно, в житті часто трапляються випадки, коли суб’єкти цивільного права – громадяни (фізичні особи) і організації (юридичні особи) – при реалізації своєї правоздатності або здійсненні своїх суб’єктивних прав і обов’язків за тих чи інших обставин позбавлені здатності або можливості самостійно здійснювати необхідні юридичні дії. Інакше кажучи, ті чи інші перешкоди, які можуть носити юридичний або фактичний характер, повинні враховуватися не тільки на стадії здійснення прав і виконання обов’язків, а й на стадії виникнення або припинення таких обов’язків.

До юридичних перешкод прийнято відносити такі обставини реальної дійсності, які за законом не дозволяють суб’єктам права (хоча і правоздатним) взяти безпосередню участь (тобто самостійно) в укладенні, здійсненні та припиненні угод. Наприклад, за неповнолітніх, які не досягли 15 років, угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Вони мають право учиняти лише дрібні побутові угоди [2, ст.14].

Аналогічно вирішується питання і в тих випадках, коли особа за рішенням суду визнається недієздатною. Так, громадянин, який внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх або керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним і над ним встановлюється опіка. Від його імені угоди укладає опікун, причому без винятків [2, ст.16].

Юридичною перешкодою для керівників філіалів і представництв юридичних осіб виступати від свого імені (як органам) є, наприклад, правила ст..31, за яким керівник філіалу або представництва діє на підставі довіреності, одержаної від відповідної юридичної особи [2, ч.2 ст.31].

Таким чином, представництвом слід вважати такі цивільні правовідносини, в яких одна особа (представник), діючи в межах наданих їй повноважень,створює, змінює і припиняє від імені іншої особи, яку представляють, та в її інтересах цивільні права і обов’язки при здійсненні угод та інших дій з третіми особами. Угода, укладена представником у межах наданих йому повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов’язки особи, яку представляють [2, ст.62].

Суб’єктами представництва виступають представник і особа , яку представляють. Остання вступає в правовий зв’язок з третіми особами завдяки діям свого представника. Особою, яку представляють, може бути як громадянин, так і організація.

На відміну від осіб, яких представляють, представниками може виступати менш широке коло осіб. Частіше за все обов’язки представника покладаються на громадян, які обов’язково повинні володіти достатнім обсягом дієздатності. Як правило, ними є повнолітні, тобто особи, які досягли 18 років [2, ст.11].

У спеціальному законодавстві іноді передбачаються випадки, коли та чи інша особа, хоча і дієздатна, не може виступати як представник. Так, за ЦПК не можуть бути представниками особи, виключені із колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі [3, ст.116].

За загальним правилом не можуть бути представниками особи, які не досягли повноліття або над якими встановлена опіка чи піклування. І це тому, що представник хоча і діє від імені особи, яку представляє, в разі укладення угоди виражає все ж таки власну волю при реалізації повноважень в інтересах особи, яку він представляє. В зв’язку з цим важливо відрізняти представника, наприклад, від посильного, посередника.

Так, посильний не укладає угоду, коли передає волю однієї особи другій. Це може бути і передача документів, інформації, згоди укласти угоду від однієї особи або, навпаки, від особи, яка його послала, третім особам. Не є представниками і особи, які надають лише технічну допомогу при укладенні угоди, наприклад, перекладачі текстів з іншої мови. Ці особи, як і посильний, своєї волі при укладенні угоди не виражають.

Представника не можна путати і з посередником, який сам не здійснює угоду ні для однієї із сторін, а лише сприяє укладенню між ними, наприклад, договору.з цією метою він може навіть проводити переговори про укладення угоди з кожною із сторін, але волевиявлення, необхідне для укладення угоди, виражають її учасники.

Представник завжди діє від імені особи, яку він представляє, стороною в угоді, що укладається, не виступає і своїми діями створює права і обов’язки безпосередньо для особи, яку він представляє.

Але не тільки громадяни можуть виступати, як представники. Ними можуть бути і організації – юридичні особи. При цьому вони можуть представляти інтереси як інших юридичних осіб, так і громадян. Однак діяльність юридичної особи по представництву допускається лише в межах, передбачених в статуті (положенні) цієї юридичної особи, причому для одних організацій вона може носити основний характер по представництву, наприклад, у суді по цивільних справах, а для інших – додатковий. Так, у Законі України “Про об’єднання громадян”, зокрема, зазначено, що для здійснення цілей і завдань, передбачених установчими документами, об’єднання громадян користуються правом виступати учасником цивільно-правових відносин , набувати майнові і немайнові права; представляти і захищати свої законні інтереси і законні інтереси своїх членів (учасників) у державних і громадських органах та іншими правами.

Змістом представництва (його сутністю) є діяльність у вигляді укладення угод представником по реалізації повноважень в інтересах і від імені особи, яку він представляє.

Третьою особою, з якою внаслідок дії представника встановлюються, змінюються або припиняються цивільні права та обов’язки, може бути будь-який суб’єкт цивільного права. Разом з тим згідно цивільного законодавства представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо другої особи, представником якої він водночас є [2, ч.3 ст.62].

Представництво є складними правовідносинами за колом правових зв’язків, які утворюються між його суб’єктами. При представництві складається три наступні кола відносин: між особою, яку представляють, і представником; між представником і третьою особою; між особою, яку представляють, і третьою особою.

Діяльність представника дуже схожа на діяльність комісіонера, який укладає угоди в інтересах комітента. Однак комісіонер вчиняє угоди від свого імені за рахунок комітента [2, ст.395], представник же діє від імені особи, яку він представляє.

В проекті ЦК України зазначено, що не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів [5, ч.2 ст.227].

Передумовою представництва є відносні правовідносини між представниками і особами, яких представляють, в межах яких виникає і формується повноваження. До правового результату можуть привести тільки такі дії представника, які здійснюються в межах його повноважень. Інакше кажучи, без повноважень немає і представництва.

Відповідно до юридичних фактів, які породжують відносини представництва, розрізняють і самі види представництва:

1) представництво, що виникає на підставі адміністративного акта;

2) представництво, що виникає внаслідок юридичних фактів, прямо передбачених в законі;

3) представництво на підставі договору.

Представництвом, яке ґрунтується на адміністративному акті, вважається таке представництво,коли представник зобов’язується діяти від імені особи, яку він представляє, на підставі адміністративного розпорядження особи, яку представляють. У ролі особи, яку представляють, виступає організація, що є юридичною особою, а функції представника виконують її працівники, які по роду своєї діяльності повинні представляти організацію у відносинах з третіми особами, наприклад, продавці торговельних підприємств (невласники), завідувачі складами, базами тощо, якщо вони перебувають з роботодавцем у трудових правовідносинах та їх прийняття на посаду оформлено наказом або розпорядженням. Цим же актом або окремою довіреністю визначаються і повноваження представника.

Представництво виникає внаслідок юридичних фактів, прямо вказаних у законі. Так, батьки зобов’язані захищати права і інтереси своїх неповнолітніх дітей і тому вони є їх законними представниками. Законними представниками є і опікуни [4, ст.60].

В цьому разі юридичними фактами, з якими пов’язується виникнення відносин по представництву, виступають обставини, безпосередньо вказані в законі, наприклад, родинні зв’язки батьків і дітей, встановлення опіки. Власне і повноваження представників у цьому виді відносин по представництву також безпосередньо визначені законом.

Що стосується представництва на підставі договору, то воно істотно відрізняється від двох перших. Ця відмінність полягає насамперед у тому, що воно є добровільним. Це означає, що на здійснення від імені особи, яку представляють, дії (угоди) вимагається згода представника, тобто досягнення згоди між особами, одна з яких приймає на себе зобов’язання діяти від імені другої.

Залежно від того, ким визначається представник і на чому ґрунтуються його повноваження, розрізняють обов’язкове і добровільне представництво.

Характерними ознаками обов’язкового представництва, по-перше, є те, що представник і його повноваження встановлюються нормативними актами (цивільними, сімейними, адміністративними). Наприклад, батьки, усиновителі, опікуни виступають представниками недієздатних осіб, неповнолітніх дітей до 15 років, в силу прямої вказівки закону [4, ст.144].

По-друге, особа, яку представляють, не приймає участі в призначенні представника, і вона не може особисто відмінити чи змінити повноваження представника, бо ці повноваження визначаються законом.

Різновидом обов’язкового представництва є так зване статутне представництво. За ним представниками виступають уповноважені організації, яким їхнім статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих організацій.

Добровільне представництво – це представництво, що ґрунтується на волі особи, яку представляють і яка особисто визначає повноваження представника, як правило, шляхом видачі довіреності або шляхом уладання договору доручення.


2. Повноваження представника і їх особливості

Як я вище зазначила, представник здійснює від імені особи, яку він представляє, певні юридичні дії внаслідок повноваження.

В юридичній літературі діють різні точки зору на правову природу повноважень представника. Більшість учених розглядає повноваження представника як особливе суб’єктивне право, яке реалізується представником у відносинах з третіми особами. О.С.Йоффе вважає, що повноваження є юридичним фактом, який визначає межі приєднання до правоздатності особи, яку представляють, дієздатності представника.

За характером походження та своїм змістом повноваження є суб’єктивним правом, яке делеговано представникові на підставі вказівки закону або волі особи, яку представляють. Цьому праву не протистоїть конкретний обов’язок якої-небудь особи – ні особи, яку представляють, ні третіх осіб. Здійснення повноважень представником є юридичним фактом, який породжує права та обов’язки особи, яку представляють. Згідно законодавства повноваження можуть ґрунтуватися на довіреності, законі, адміністративному акті [2,ч.1 ст.62], а також випливати з обстановки, в якій діє представник (продавець, касир тощо).

Наявність у представника повноважень є обов’язковою умовою будь-якого представництва.

Угода, укладена від імені другої особи, особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою [2, ч.1 ст.63].

Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.

Схвалення може бути здійснено як у письмовій формі (наприклад, у вигляді листа), так і шляхом вчинення конклюдентних дій, які свідчать про виконання угоди (наприклад, прийняттям виконання). Таке схвалення має бути зроблено в межах нормального необхідного стоку або встановленого строку при здійсненні угоди.

Як свідчить судова та арбітражна практика непоодинокими є випадки, коли представники укладають угоди з перевищенням наданих їм повноважень або взагалі не маючи повноважень. У роз’ясненні Вищого господарського суду України зазначається, що у разі, коли угода укладена представником юридичної особи або керівником її відокремленого підрозділу без належних повноважень або з перевищенням цих повноважень вона має бути визнана недійсною, як така, що не відповідає вимогам закону. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відокремленого підрозділу пповноважень на укладення угоди, ґрунтується на її обов’язку перевіряти такі повноваження [9].

Іноді угоди укладаються представником, але в них не згадується ім’я особи, яку представляють (наприклад, коли угоду укладає керівник філії банку від свого імені). Розглядаючи спір, який виникає з приводу такої угоди, господарські суди відповідно до зазначеного роз’яснення виходять з такого: якщо керівник відокремленого підрозділу юридичної особи мав відповідні повноваження, але в тексті угоди помилково відсутні вказівки на те, що її укладено від імені юридичної особи, то сама лише ця обставина не може бути підставою для визнання угоди недійсною. У таких випадках угоду слід слід вважати укладеною від імені юридичної особи.


3. Представництво без повноважень при укладенні угод

За загальними правилами про представництво в цивільному праві особа при укладенні певних угод в інтересах іншої особи повинна в своїх діях додержуватися меж наданих їй повноважень. В противному разі недодержання цього правила може створити ситуацію, коли угода, укладена хоч і від імені другої особи, особою, що цю угоду безпосередньо уклала, насправді ж для особи, яку представляють, ніяких юридичних наслідків не породжує. Це відбувається тоді, коли уповноважена на представництво особа здійснює від імені особи, яку представляє, певні дії, на здійснення яких представницькі повноваження або відсутні, або обсяг цих повноважень не охоплює угод, фактично укладених представником.

Особа вважається такою, що діяла без представницьких повноважень, в одному з двох випадків.

По-перше, коли повноваження у представника фактично існували, але на момент здійснення передбаченої повноваженнями юридичної дії мало місце припинення цих повноважень. Наприклад, матиме місце “представництво без повноважень”, коли раніше особа була уповноважена на певні дії від імені другої особи за довіреністю, однак угода за цією довіреністю укладена тоді, коли строк довіреності вже закінчився.

По-друге, особа вважатиметься такою, що діяла без представницьких повноважень, коли останні взагалі були відсутні. При цьому не має юридичного значення причина відсутності зазначених повноважень. Останніх у відповідної особи може не бути через те, що особа, яка була зацікавлена в тому, щоб її хтось представляв, лише мала намір скористатися можливостями представництва, однак дальше наміру справа не пішла. Відсутніми вважатимуться також повноваження, які хоч і надані представникові за довіреністю, але остання, наприклад, не відповідає передбаченій законодавством нотаріальній формі.

Точно кажучи, без повноваження представництво не виникає, а той, хто береться представляти і діяти в цьому напрямку відповідним чином, вважатиметься особою, яка діє лише про людське око, тобто представником мнимим.

Від дій без повноважень істотно не відрізняються дії від другої особи, здійснені особою, якою надані їй представницькі повноваження були перевищені в кількісних, якісних, фактичних чи інших показниках. Зокрема, перевищенням представницьких повноважень за кількісними показниками вважатимуться угоди, укладені від імені другої особи, особою, яка придбала річ за ціною, що перевищує ту, яка була передбачена обсягом повноважень. Аналогічна ситуація матиме місце і тоді, коли обсягу повноважень не відповідає вага, кількість речей або кількість послуг.

Перевищенням представницьких повноважень за якісними показниками вважатимуться угоди, укладені від імені другої особи, особою, яка замість товару одного сорту придбала товар іншого сорту.

Перевищенням повноважень представником вважатимуться дії останнього і в інших випадках, наприклад, при обміні речі довірителя на річ, що не відповідає змісту наданих за довіреністю повноважень. Те ж саме має місце при купівлі нерухомості: замість зазначеного в довіреності місця знаходження відповідного об’єкта для особи, яку представляють, була придбана нерухомість в іншій місцевості тощо.

Слід відмітити, що з наведених та аналогічних підстав укладення угоди розглядатиметься як дія без повноважень або з перевищенням повноважень безвідносно до того, від імені якої особи укладалася ця угода – візичної чи юридичної.

Спільним за юридичними наслідками здійснення дій від імені других осіб особами, як тими, що укладали певні угоди без повноважень, так і тими, що діяли з перевищенням повноважень, є те, що укладені таким чином угоди для осіб, яких представляють, юридичних наслідків, як правило, не породжують.

Виняток у цьому відношенні становлять деякі ситуації, що іноді мають місце щодо укладення угод з перевищенням представником наданих йому повноважень за кількісними показниками. Наприклад, представник підприємства уклав договір на продаж підприємцеві 200 одиниць певної продукції, в той час як згідно з довіреністю підприємства його представник мав повноваження на відчуження лише 100 одиниць цієї ж продукції. В цьому разі у підприємства виникає зобов’язання передати покупцеві (підприємцеві) лише 100 одиниць продукції.

Перевищення представником представницьких повноважень за іншими показниками (наприклад, якістю) для особи, яку представляють, ніяких обов’язків не створює.


4 . Поняття довіреності

Довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видає одна особа іншій особі для представництва перед третіми особами [2, ч.1 ст.64].

За своєю юридичною природою довіреність являє собою односторонню угоду, яка визначає повноваження представника. Тому її видача не вимагає згоди представника, а прийняття довіреності або відмова від неї є правом представника. Довіреність адресована третім особам та засвідчує повноваження представника перед третіми особами. Зміст довіреності визначається межами правоздатності особи, яку представляють. За загальним правилом довіреність може видаватися тільки дієздатними громадянами. Неповнолітні громадяни можуть самостійно видавати довіреності в обсязі тих прав, які вони можуть здійснювати самостійно.

Довіреність юридичній особі може бути видана тільки на укладення угод, що не суперечать її статутові (положенню) або загальному положенню про організації даного виду [2, ч.2 ст.64].

Оскільки довіреність є односторонньою цивільно-правовою угодою, вона має відповідати загальним умовам дійсності, які повинні задовольняти цивільно-правові угоди. Разом з тим закон встановлює ряд особливих вимог щодо довіреності. Довіреність має бути укладена тільки в письмовій формі. Довіреність є завжди тільки строковою угодою. У довіреності має бути обов’язково зазначена особа, якій вона видана.

За змістом та обсягом повноважень, що їх отримує представник, розрізняють три види довіреності: генеральні (загальні), спеціальні та разові.

Генеральна довіреність видається на вчинення широкого кола угод та юридичних дій (наприклад, генеральною є довіреність, яка видається керівнику філії юридичної особи).

Спеціальна довіреність видається представникові на здійснення багатьох однорідних юридичних дій. До спеціальних можна віднести довіреність на представництво у суді, довіреність, яка видається експедиторові на отримання вантажів від залізниці.

Разова довіреність видається для вчинення однієї конкретної угоди або іншої юридичної дії (наприклад, довіреність на отримання зарплати, на підписання певного договору).

а) форма довіреності

Довіреність має бути складена у письмовій формі, про це свідчить саме визначення довіреності, яке міститься в ст..64 ЦК України. У деяких випадках ставиться вимога, щоб довіреність була не просто письмовою, але й посвідченою нотаріусом. Довіреність на укладення угод, що потребують нотаріальної форми (наприклад, довіреність на купівлю-продаж будинку), а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій має бути нотаріально посвідчена, за винятком випадків, передбачених законодавством [2, ч.1 ст.65]. довіреність, за якою повноваження передаються у порядку передоручення, також має бути нотаріально посвідчена [2, ч.2 ст.68].

Відповідно до Закону України “Про нотаріат” до нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються:

- довіреності військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні у госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками з медичної частини, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів;

- довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор та інших органів, що вчиняють нотаріальні дії, також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з’єднань, установ та закладів;

- довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі [7, ст.40].

Свої особливості мають довіреності, які видаються організаціями працівникам на одержання певних цінностей. Умови та порядок видачі таких довіреностей - на отримання сировини, матеріалів, палива, товару, а також нематеріальних активів, грошових документів та цінних паперів – встановлені відповідною Інструкцією Міністерства фінансів України.

Такі довіреності видаються лише особам, які працюють на даному підприємстві. Довіреність особам, які не працюють на цьому підприємстві, може бути видана з дозволу керівника підприємства, якщо інше підприємство, де працює дана особа, видало їй довіреність на одержання тих самих цінностей і такої ж кількості з підприємства, яке видає таку саму довіреність.

Дані довіреності не вимагають нотаріального посвідчення, а підписуються керівником та головним бухгалтером або їх заступниками чи особами, які уповноважені на те керівником підприємства.

У довіреності необхідно вказати :

· найменування підприємства-одержувача та його адресу, ідентифікаційний код, номер рахунку в банку й найменування банку;

· дату видачі довіреності, посаду, прізвище, ім’я, по-батькові особи, документ, який посвідчує особу;

· найменування організації, у якої потрібно одержати цінності, підстави їх одержання;

· перелік цих цінностей;

· зразок підпису особи, яка буде їх одержувати;

· підписи керівника та головного бухгалтера, печатка організації.

Відповідно до “Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей” Міністерства фінансів України забороняється відпускати цінності у випадках:

а) подання довіреності, виданої з порушенням встановленого порядку заповнення або з незаповненими реквізитами;

б) подання довіреності, яка має виправлення і помарки, що не підтверджені підписами осіб, які підписали довіреність;

в) відсутність у довіреної особи вказаного у довіреності паспорта або іншого документа, що засвідчує довірену особу;

г) закінчення строку дії довіреності;

д) одержання повідомлення підприємства-одержувача цінностей про анулювання довіреності. З моменту отримання такого повідомлення відпуск цінностей за анульованою довіреністю припиняється. Відповідальність за відпуск цінностей за анульованими довіреностями несе підприємство, яке відпустило цінності [8, п.11].

Законодавство передбачає наявність у довіреності обов’язкових реквізитів. Таким обов’язковим реквізитом є дата її вчинення. Відсутність у довіреності дати ївчинення робить її недійсною. Іншим обов’язковим реквізитом є підпис довірителя, а для довіреності, яка видається від імені юридичної особи – прикладення печатки цієї юридичної особи.

б) строк довіреності

Строк дії довіреності не може перевищувати трьох років. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Посвідчена державним нотаріусом довіреність, що призначається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чинності, зберігає силу до її скасування особою, яка видала довіреність. Довіреність, в якій не зазначена дата її вчинення, не дійсна [2, ст.67].

Строк дії довіреності, які видаються організаціями працівникам на одержання певних цінностей, встановлюється залежно від можливості одержання та вивозу відповідних цінностей за нарядом, рахунком, накладною або іншим документом,що їх замінює, на підставі якого видана довіреність, однак не більше як на 10 днів.

Якщо довіреність видається на одержання цінностей, розрахунки за які здійснюються у порядку планових платежів або доставка яких здійснюється централізовано – кільцевими перевезеннями, то допускається видавати довіреність строком один календарний місяць.


5. Припинення довіреності. Передоручення

Дія довіреності може бути припинена і до закінчення вказаного у ній строку у випадках:

- скасування довіреності особою, яка її видала;

- відмови від довіреності особи, якій вона була видана;

- припинення повноважень юридичної особи;

- смерті, визнання недієздатною чи обмежено дієздатною або безвісно відсутньою особою як особи, яка видала довіреність, так і довіреної особи.

Скасовуючи довіреність, довіритель зобов’язаний повідомити про це довірену особу, а також зацікавлених третіх осіб, оскільки права та обов’язки, які випливають з довіреності, зберігають силу для довіреної особи доти, доки вона не дізнається про припинення дії довіреності. При припиненні довіреності представник чи його правонаступник зобов’язаний негайно повернути довіреність.

Представник зобов’язаний виконувати покладені на нього обов’язки особисто. Проте законодавець передбачає випадки, коли довірена особа може передоручити здійснення наданих їй повноважень іншій особі, а саме:

· якщо передоручення передбачене в довіреності;

· якщо передоручення необхідне для охорони інтересів особи, яка видала довіреність. При цьому довірена особа не має змоги сповістити довірителя й отримати його згоду на передоручення.

Довіреність, видана в порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню після подання основної довіреності, в якій зазначено право на передоручення або після подання доказів того, що представник за основною довіреністю вимушений робити це для охорони інтересів особи, яка видала довіреність.

Представник, який передав свої повноваження іншій особі, зобов’язаний при першій нагоді сповістити про це довірителя і надати йому відомості щодо нової довіреної особи. Невиконання цього обов’язку покладає на особу, яка передала повноваження, за дії нової довіреної особи як за свої власні.

Передоручення може мати місце лише в межах строку дії, який вказаний в основній довіреності. Передоручення може бути скасоване у будь-який час як довірителем, так і довіреною особою, яка його видала.

Свої особливості мають довіреності, які видаються організаціями працівникам

Висновок

Представництво в цивільному обороті має широку сферу застосування. Це пояснюється причинами як юридичного, так і фактичного порядку. Потреба у представництві виникає тоді, коли особа, яку представляють, не має за законом можливості вчиняти юридичні дії (наприклад, у разі відсутності дієздатності). Представництво може мати місце також тоді, коли у особи немає або фізичної можливості здійснити такі дії (наприклад, внаслідок хвороби, відсутності в місці постійного проживання), або бажання особисто реалізовувати належні їй права та обов’язки. Здійснення юридичними особами своєї статутної діяльності також неможливо уявити без всебічного використання інституту представництва (праця продавців, касирів, представництво в суді, господарському та третейському суді).

Цивільний кодекс України не містить визначення представництва. Проте зміст ст.62 дає змогу визначити представництво як здійснення однієї особи (представником) від імені другої особи (яку представляють) через повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, угод та інших юридичних дій, в результаті чого у особи, яку представляють, безпосередньо створюються, змінюються і припиняються цивільні права та обов’язки.

Повноваження представника, як правило, визначаються довіреністю. Довіреність – це письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Таке визначення міститься в ч.1 ст.64 ЦК. Але довіреність можна визначити і як документ, що містить в собі певний обсяг повноважень представника. Він адресується третім особам і має на меті довести до їх відома, що між особою, яку представляють, і представником є домовленість про представництво, і всі угоди, які здійснює представник в межах повноважень, вказаних у довіреності, особа, яку представляють, приймає на себе.

Список використаної літератури

1. Конституція України. Офіційне видання. 1996 р.

2. Цивільний кодекс України із змінами та доповненнями за станом на 5.09.2000 р.

3. Цивільно-процесуальний кодекс України.

4. Кодекс про шлюб та сім’ю України.

5. Проект нового Цивільного кодексу України. 1996 р.

6. Закон України “Про об’єднання громадян” від

7. Закон України “Про нотаріат” від

8. “Інструкція про порядок реєстрації виданих, повернутих та використаних довіреностей на одержання цінностей,” затверджена наказом Міністерства фінансів України від 16.05.1996 р. №99 (у редакції від 22.10.1996 р.) –Бюлетень нормативних актів міністерств та відомств України.- 1996 р., №8, 12.

9. Роз’яснення Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними” від 12.03.1999 р. №02-5. 111.

10. “Цивільне право України” за ред. Азімова Ч. Н. Підручник.- Х.: Право, 2000 р.- с.169-181.

11. Бірюков І. А., Заіка Ю. А., Співак Д. М. “Цивільне право України”. Загальна частина. Навч. Посібник. – К.: Наукова думка, 2000 р. – с.134-137.

12. Боброва Д. В., Дзера О. В., Підопригора О. А. “Цивільне право”. Частина 2. Підручник. – К.: Вентурі, 1997 р. – с.174-180.

13. “Цивільне право України”. Книга 1. за ред. Дзери О. В., Кузнєцової Н. С. Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2000 р. – с. 223-233.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий