Цивільне право заг (стр. 75 из 161)

Дана умова дійсності правочину може бути визначена як обов'язковість вчинення правочину в формі, встановленій законом,

Державна реєстрація правочину. Державна реєстрація правочину -це публічно-правовий засіб забезпечення стабільності та прозорості обігу майна, який набуває ознак юридичного факту і входить у випад-

¹ Відомості Верховної Рада України. - 1993. - № 39. - Ст. 389.

² Офіційній вісник України. - 2000. - № 10. - Ст. 639.

³ Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1998. — № 5. —
С 398-443.

⁴ Бюлетень Міністерства юстиції України.-2000.-№ 1-2.-С. 117-123. ........

⁵ Офіційний вісник України. - 2002. - № 51. - Ст. 2280. '

ках, передбачених законом, до фактичного складу, що породжує цивільні права та обов'язки¹.

Вказаній реєстрації правочини підлягають лише у випадку, встановленому законом (ч. 1 ст. 210 ЦК). Безпосередньо у ЦК передбачається необхідність державної реєстрації застави нерухомого майна (ч. 2 ст. 577), купівлі-продажу земельних ділянок, єдиних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна (ст. 657), відчуження майна під виплату ренти (ч. 2 ст.732), довічного утримання, що встановлює відчуження нерухомого майна (ч, 2 ст. 745), договору найму будівель та інших капітальних споруд (їх окремих частин), які укладаються на строк щонайменше в один рік (ст. 794). Законами можуть передбачатися й інші правочини, що потребують такої реєстрації.

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію правочинів, порядок її здійснення, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначається законом (ч. 2 ст. 210 ЦК). Відносини, пов'язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно усіх форм власності, їх обмеженням та правочинів з нерухомістю, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 р.².

Правочини, що підлягають державній реєстрації, вважаються вчиненими з моменту її здійснення (ч„ 1 ст. 210 ЦК). Таким чином, державна реєстрація правочинів набуває конститутивного (правоутво-рюючого) значення, оскільки саме з нею пов'язано виникнення у сторін у такому правочині прав і обов'язків.

Місце вчинення правочину. Місце вчинення правочину - це один з його реквізитів, а тому, за загальним правилом, воно визначається у самому правочині. Якщо ж у правочині останнє не визначено, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони (наприклад, місце нотаріального посвідчення заповіту), а місцем вчинення двостороннього чи багатостороннього правочину (договору) є місце проживання фізичної особи або місце знаходження юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено законом (ст. 647 ЦК).

Тлумачення змісту правочину. Правила про тлумачення змісту правочину, встановлені у ст„ 213 ЦК, є новими. ЦК УРСР не передбачав аналогічних норм. Це не випадково з огляду на те, що в умовах планової (директивної) економіки не існувало потреби у здійсненні

^! Д, І, Меєр вважав, що існують спеціальні засоби «зміцнення права» - встановлення зовнішнього знака, який свідчить про існування права і завдяки котрому воно стар більш міцним і непохитним (див.: МейерД. И, Русское гражданское право. Часть І. - М. 1997, - С, 252). До таких знаків можна віднести і державну реєстрацію правочинів (див. дат. про це: Губарев В. В. Гусударственная регистрация как способ укрепления прав нг недвижимость / В кн.: Проблемы современного гражданского права. - М., 2000.

²Голос України, -2004, -№142.-3 серп. "S№ Е

228

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

229

тлумачення правочинів (договорів). Дійсно, переважна більшість правочинів у тих умовах укладалися на підставі відповідних планових завдань; і згідно зі ст. 152 ЦК УРСР зміст їх повинен був відповідати у повному обсязі змісту зазначених завдань. За таких умов тлумачення правочинів одночасно було б і тлумаченням планових актів, а це вже було абсолютно неможливим.

Перехід України до ринкової економіки обумовив нові підходи в регулюванні договірних відносин, що закріплені у ЦК. Йдеться про наступне.

По-перше, згідно зі ст. б ЦК сторонам надано право укладати не тільки понайменовані правочини (договори), а й ті, які не передбачені актами цивільного законодавства (за умови, що вони відповідають загальним засадам цивільного законодавства). Сторонам також надано право відступати від положень, що містяться у актах цивільного законодавства, і самостійно врегульовувати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли у зазначених актах прямо вказано на неможливість відступати від їх вимог, а так само у разі, якщо обов'язковість для сторін положень даних актів випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

По-друге, ЦК у ст. 627 закріплює принцип свободи договору, згідно з яким сторони є вільними в його укладенні, у виборі контрагента та у визначенні умов договору з врахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості.

По-третє, у відповідності з ч. 2 ст. 628 ЦК сторони мають право укладати змішані договори, тобто ті, у яких містяться елементи різних договорів.

По-четверте, ЦК у ст. 634 передбачає можливість укладення договорів приєднання, тобто тих, умови яких встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і які можуть бути укладені лише шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. При цьому друга сторона не може пропонувати свої умови договору.

За таких умов зміст правочинів (договорів) об'єктивно ускладнюється. І тому цілком логічним є закріплення у ЦК правил щодо тлумачення змісту правочину.

Стаття 213 ЦК, по-перше, вирішує питання про суб'єктів тлумачення правочинів (договорів). Ними можуть бути самі сторони, а також суд, який може винести рішення про тлумачення змісту правочину лише на вимогу однієї або обох сторін. По-друге, у цій статті закріплені у принципі єдині правила, відповідно до яких здійсняється тлумачення як змісту правочинів, так і цивільно-правових договорів, що у сукупності складають, так би мовити, технологію тлумачення.

Технології тлумачення правочинів (договорів) у різних країнах і у різні часи, як зазначає М. И Брагинський, спиралися на протилежні вихідні положення: одні - на «теорію волі», а інші - на «теорію воле-

виявлення». Суть розбіжностей полягала у визначенні того, чому при тлумаченні договору слід віддавати перевагу: тому, що написано у ньому, чи тому, що сторони мали дійсно на увазі, коли висловили у письмовій або усній формі своє розуміння відповідних дій, перш за все, оферті чи акцепті¹.

Суперечка щодо «теорії волі» та «теорії волевиявлення» у теперішній час майже вичерпалася. Як зазначають К. Цвайгерт та X. Кьотц, нині практичне значення останньої для тлумачення договору зведено нанівець. Тепер усі згодні, що у питанні про волевиявлення не можна обмежуватись лише тим значенням, яке було вкладене у нього «волевиявителем» або тією особою, котрій воно було адресовано під час укладення договору чи у даний момент. Визначальним є те значення, яке могла б надати волевиявленню уявлювана розумна людина, що знаходиться в становищі адресата цього волевиявлення і яка приймає рішення про його зміст на підставі письмово зафіксованого тексту договору та з урахуванням усіх інших важливих і відомих йому обставин, що мають до цього відношення. Саме так сформульована дана позиція у ст. 8 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів².

Ця ж «технологія» відтворена і у ст. 213 ЦК, згідно з якою при тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, що використовують сторони, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає можливості з'ясувати зміст окремих частин правочину, останній встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім змістом правочину. Якщо і у такий спосіб неможливо встановити справжню волю осіб, що вчинили право-чин, до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, які мають істотне значення. При тлумаченні договорів типові умови (типові договори) можуть враховуватися, навіть якщо у них немає посилання на ці умови (ч. 2 ст. 637 ЦК).

Відмова від правочину. Відмова від правочину охоплює дві ситуації, а саме: відмову від одностороннього правочину та відмову від двостороннього або багатостороннього правочину (договору) -ст. 214 ЦК.