На сторінках обласних засобів масової інформації постійно висвітлюється інформація про соціально-економічний курс Президента України, діяльність Кабінету Міністрів України у різних сферах народного господарства. Регулярно публікується інформаційно-аналітичні матеріали про роботу місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування з вирішення соціально-економічних проблем та виконання Указів Президента України щодо фінансової стабілізації, послаблення додаткового тиску, стимулювання вітчизняного виробництва, фінансування соціальних виплат та ін. Офіційні матеріали, коментарі постійно подаються в обласних газетах під рубриками “Україна і світ”, “Політика”, “Точка зору”, “День за днем”, “Актуально”, “З перших вуст”, “Народовладдя”, “Політикум”, “Вибори”, “Україна: події, факти”. На шпальтах регіональних видань в рубриках “Історія”, “Духовність”, “Імена”, “Постаті” розміщується матеріали на національно-патріотичну тематику та щодо духовного відродження України та Рівненщини. Широко висвітлюються сучасний розвиток української держави, пам’ятні дати, історичні події, пов’язані з визвольною боротьбою українського народу за незалежність. Аналізуючи провідні регіональні видання з початку 2006 року у світлі політичних орієнтирів, можна простежити, що в лютому – квітні ц.р. актуально була тема підготовки до виборів, в друкованих засобах масової інформації висвітлювались виборчі програми політичних партій, виборча агітація, іміджеві матеріали, списки кандидатів у народні депутати та органи місцевого самоврядування, оцінка результатів виборів до парламенту і місцевих рад. Слід зазначити, що під час виборчого процесу 2006 року діяльність місцевих засобів масової інформації відбувалася в більш вільних умовах у порівнянні з попередніми виборами. Доступ до засобів масової інформації мали всі бажаючі політичні сили, які володіли фінансовими ресурсами. Засоби масової інформації розміщували більше матеріалів, які можна розцінити як агітаційні та іміджеві.
Сьогодні постало питання про роздержавлення місцевої преси та створення умов для її незалежності.
Свобода слова і свобода преси хоча б деякою мірою можлива лише тоді, коли засновником газети є трудовий колектив, тобто коли газета має економічну незалежність. Але чи можлива економічна незалежність для райони в сучасних реаліях? За рахунок коштів від передплати, реклами та висвітлення діяльності влади вона може тільки вижити, але не творчо розвиватися. А тут ще й різноманітні інстанції майже кожного дня з’являються з перевірками (значить ви знову щось “не те” написали), і кожна з них має право газету “зачинити” у разі знаходження якихось, навіть неіснуючих, порушень; “незадоволені”, інтереси яких зачіпають ваші публікації, тягають районку по судах, вимагаючи то спростування інформації, то відшкодування збитків.
Преса – не може бути незалежною і вільною, бо вона залежна АПРІОРІ, в якій би формі власності вона не знаходилась. Візьмемо два протилежних випадки: газета державної форми власності та недержавної (так звана “незалежна”). “Державна газета – це газета владна. Вона друкує тільки ті матеріали, які місцевій владі “до смаку”. А як же інакше – хто платить, той і музику замовляє. Не може, наприклад, звичайна районна бути об’єктивною, бо вона – це рупор влади у районі, владою фінансована. Зараз багато районних газет знаходяться на стадії роздержавлення, причому знаходяться у такому стані вже тривалий час. Якщо відірвати газети від місцевої влади, постає питання, хто має розраховуватися з журналістами й відшкодовувати редакції витрати, пов’язані з випуском газет? Тоді в районку може прийти “інвестор”, вже недержавний, але ж знову – у ролі цензора та хазяїна думок. І буде наївно думати, що така недержавна “незалежна” газета не лобіюватиме інтереси свого спонсора. Буде, а що ж ще залишається робити журналістам, аби якось вижити?
Працювати в незалежному виданні – рожева мрія кожного журналіста, не кажучи вже про редактора. Але де ж його знайти, оте незалежне ні від кого видання? Адже всі засоби масової інформації, явно чи таємно, від когось залежать: від держави, від партій, від громадських організацій, від бізнесових кіл… Залежні усі ті, хто не хоче знаходитися в сутінках активного суспільного життя, а відтак мають вони відстоювати інтереси свого “сеньйора”. А інтереси ці здебільшого зводяться до одного – переконати український люд у правдивості, правильності та цілковитій корисності для народу свого господаря, навіть чи – особливо – тоді, коли реалії говорять протилежне.
Як на мене, проблема забезпечення незалежності засобів масової інформації полягає не в механічному роздержавленні чи в механічному виході із власності місцевих рад, тобто номінально місцевих громад, а зовсім в іншому. Вона в тому, щоб був платоспроможний споживач, причому платоспроможний масовий споживач, який належить до різних суспільних верств, страт, класів – можна назвати це як завгодно. А от, сказати б, «фундаментом» цього масового споживача, звичайно, має стати, знову-таки, масовий середній клас, котрий має таку цікаву річ, як вільний час, тобто не всі 24 години на добу займається проблемами виживання – чи працюючи фізично, чи ламаючи над чимось голову. Отже, має бути, звичайно, диверсифікація всіх груп споживачів. Але необхідно, щоб люди, які належать до місцевої інтелектуальної еліти, бодай на регіональному рівні (йдеться про тих само вчителів, медиків, бібліотекарів та ін.), мали такий самий вільний час і ті самі гроші. Це матиме наслідком і підвищення їх громадської активності, й уможливить бажання своєю гривнею підтримати саме ті засоби масової інформації, які їм потрібні не тільки для телепрограми чи на ніч прочитати, щоб нагнало сон, а ще, очевидно, для чогось зовсім іншого. Таким чином, проблема незалежності місцевої преси за всіх обставин упирається в розв’язання цієї тотальної проблеми, а не тільки в самі по собі номінальні юридичні процедури переходу від однієї форми власності до іншої. Але, як правило, все-таки найбільша проблема регіональних видань полягає в тому, що вони перестають бути газетами. Вони перетворюються на бюлетені, що їх, мабуть, доцільно зберегти. Скажімо, в бюлетені міської, сільської, районної ради, дійсно, можна подавати всю інформацію стосовно громади за її ж гроші. Але цілковито інша справа – це газета, яка існує як комерційна структура, заробляє гроші на рекламі та на багатьох інших речах, і за цього на її видання витрачаються гроші тієї ж громади. Можливо, основна проблема в тому, що неефективні й непопулярні газети утримуються не за гроші окремих приватних осіб, а за гроші громади. Проблема полягає в тому, що має бути таке законодавство, яке дає можливість існувати таким засобам масової інформації, власник яких не зможе тиснути на своїх працівників. Мабуть, це законодавство має уможливити існування газет колективної форми власності, в яких журналісти дійсно зароблятимуть і розраховуватимуся за все своїми ресурсами, здобутими виключно завдяки випуску цієї газети. Я так думаю, що в цій ситуації ті ж самі місцеві газети, районки, газети міських органів влади не можуть зникнути. Чому їм зникати? Вони працюють у цілковито нормальних умовах. Вони не повинні зникати. Тут написано: місцева преса має керуватися принципом відповідальності та захищати інтереси своїх читачів – членів певної громади. Я так думаю, якщо це робити, то такий засіб масової інформації просто не може зникнути. Проблема полягає в тому, що ми не можемо отримати із цих засобів масової інформації – чи муніципальних, чи тих «незалежних», що належать якимсь магнатам, які там свою правду намагаються подавати читачеві, - достовірної інформації. Гостро постає проблема довіри. Там, де колектив дійсно має можливість писати те, що є, - це і є незалежність. Але поки що ситуація в державі примушує або органи місцевої влади, або окремих осіб купувати чи створювати газету для того, щоб проштовхувати якусь свою думку.
Під час цьогорічної зустрічі з представниками засобів масової інформації Президент України Віктор Ющенко значив, що поступ України до свободи слова нині констатують більшість міжнародних організацій, але одразу ж наголосив: попереду – ще багато викликів, а отже мас-медіа повинні зайняти більш активну позицію у висвітленні державних проблем.
Держава не повинна втручатися у діяльність медіа. Але вона повинна мати власну прозору, публічну та системну інформаційну політику, базовими принципами якої мають бути дотримання демократичних цінностей.
Сьогодні в Україні кожен поважний університет видає свою студентську газету (у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка виходить газета «Університет», у Національному університеті «Київський політехнічний інститут» - газета «Київський політехнік», у Львівському національному університеті імені І. Франка – «Каменяр», у Тернопільській академії народного господарства – «Академія», в Острозькій академії – «Острозька академія»). Усі вони мають той чи інший формат та різну кількість сторінок і іноді є чи не єдиним масовим джерелом інформації для студентів. Але кожна така газета передусім – виразник ідей адміністрації начальницького закладу. На противагу до цих видань студенти створюють «самвидавні» газети. З ширшим входженням у наше життя Інтернету у студентів з’явилася можливість створювати мережеві засоби масової інформації («Бонет», «Студентський портал», «Колега»). Це поки що не таке масове явище, але найактивніше вже зрозуміли корисність таких проектів. Насамперед творцем таких електронних газет виступає сам читач, бо майже завжди пише відгуки на запропоновані матеріали, а іноді стає послідовним дописувачем. Існує думка, що за таким видом студентської преси – майбутнє, позаяк це досить дешевий та дієвий спосіб розповсюдження інформації. Для створення електронної газети потрібні лишень комп’ютер та вихід в Інтернет. Уже сьогодні можна надибати на такі речі, як «сайт 65 групи Дніпропетровського радіоприладобудівельного коледжу». Тобто можливості є, було б бажання.